Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 14

• Предыдущая
• 14/61
• Следующая

— От чортівня!

Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:

— Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!

— Я тут! — війнуло перегаром збоку.

— В околицях Львова є військові?

— Можливо, ваші гайдуки, пане.

Бургомістр закусив губу.

— А окрім них?

Пан Єжи почухав за вухом.

— Хіба що замкові драби.

— Не покинуть же вони замок, — процідив крізь зуби Шольц.

Пан Єжи знизав плечима.

— Вишикуєте своїх ціпаків, — вирішив бургомістр, — і самі одягніть парадовий мундир.

— Буде сповнено!

— Ще б квітів і кобіт… Квіти і кобіти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година — півтори, не більше!

Метушня відновилась, і від того мозок бургомістра запрацював швидше. Він зиркав по кутках, на стелю, в темне вікно, однак рішення ніде не було. Натомість варта провела в залу якогось чоловіка в дорожньому костюмі, що урочисто повідомив:

— Його сіятельство за півгодини прибуде до Львова!

— От напасть! — заволав бургомістр. — Ідіть шукайте дівчат!

— Якубе, о такій порі ми знайдемо хіба що блудниць, та й то сплячих, — сердито відповів війт, котрому ця метушня вже давно була в печінках.

— То приведіть блудниць, чорт забирай!

— Блудниць?!!

— А що? У них на чолі не написано, хто вони!.. Мартине!

Хлопець миттю опинився поруч.

— Мерщій до борделю!

Від несподіванки в лакея відібрало мову, зате округлилися очі.

— Ти знаєш, де у Львові оте місце? — вже тихше запитав бургомістр.

Мартин нерішуче похитав головою.

— Та не бреши, я у твої роки знав усіх курвів поіменно!

Хлопець зрозумів, що діжка з порохом всередині цього чоловіка от-от вибухне, а тому вирішив не опиратися.

— Підеш, ні, побіжиш туди і скажеш, аби з десятеро найгарніших одягнулись ошатненько і негайно з’явились сюди. Зрозумів?

Мартин кивнув головою.

— Чого стоїш? Мерщій! — закричав Шольц.

Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю виніс лакея на Ринок. Тут він зупинився, щоб перевести подих, але, відчувши на собі палючий погляд, помчав далі, проклинаючи службу, знавіснілого бургомістра і всіх повій на світі.

Та біг Мартин недовго: минувши цвинтарні стіни, що оберігали мертвих від живих біля церкви латинів, зупинився неподалік брами. На одному з будинків висіла, тримаючись з останніх сил, вивіска «Львівські курчата». Поряд з нею справді було дерев’яне курча з неймовірної величини розправленими крилами, отож одні бачили в ньому кажана, а інші — пегаса. Втім, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати відвідувачів і з честю виконувало свій обов’язок. За що й отримувало винагороду — кілька мазків жовтої свіжої фарби на свої чудернацькі крила щомісяця.

Усередині панували тиша і сморід. Кілька мізерних каганців освітлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризків і недоїдків. Під ногою лакейського черевика розлізся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився і кілька разів човгнув підошвою по підлозі, як молодий бугай у загоні. Корчмар трохи звів розкуйовджену голову і поглянув на нього байдужим поглядом.

— Що ти тут робиш? — промимрив він.

Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:

— Дівку хочу… Маєш?

Корчмар хмикнув і, нарешті відірвавшись від столу, сів, спираючись тільки на лікті.

— Що, кров кипить? А гроші маєш?

— Кипить, — відповів, червоніючи, хлопець. І трохи знічено додав: — І гроші є. А десятьох… Маєш?

Від того господар прокинувся зовсім. Він на мить вгледівся в лакея, а потім зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, сміхом. Хлопець дістав з-під лівреї гаманець бургомістра і витрусив жменю злотих на стіл. Сміх урвався, і господар жадібно ковтнув слину.

— З того б і починав.

— Я їх візьму з собою.

— Гаразд.

Згрібши золото, корчмар заховав його до кишені і підвівся з-за столу. Зробивши знак іти слідом, він попрямував у темний куток до сходів нагору. У невеличкій кімнатці спали повії, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не більше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу їх стількох утримувати.

У кутку стояла шафа, посередині — стіл, біля стіни — велике ліжко, на якому спали семеро. Більше з меблів не було нічого. З-під зім’ятих суконь звідусіль визирало найсокровенніше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, інших корчмар до себе не наймав.

Вікно було зачинене, і вранішня свіжість сюди ще не досягла. У кімнаті стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зілля та вина.

— Прокидайтесь, дівки! — голосно сказав корчмар. — Панич десятьох замовив.

По заспаних личках пробігли хвильки подиву. Там сіпнулась тонка брова, там сяйнула усмішка, там розімкнулися спраглі вуста і почулося стомлене зітхання.

Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам’янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив:

— Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.

Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:

— Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…

Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.

— Чом ти поспішаєш? — прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.

— Я… м-мушу… з ними, — вичавив із себе хлопець.

— Вони знають, де магістрат, — почулося збоку.

— Не турбуйся, — промовили з іншого.

— Гарний одяг, — обпік потилицю чийсь подих.

— Служиш у бургомістра?

— Він добре платить?

— А дівку маєш?

— Медку вже пробував?

Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс.

Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.

— Таки добре платить…

Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…

Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.

Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур’єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші — що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.

• Предыдущая
• 14/61
• Следующая