Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 15
- Предыдущая
- 15/61
- Следующая
Утім, на площу виїхала тільки одна карета без солдат і почту. Проте яка! Вона одна вартувала цілого королівського ескорту. Позолота вкривала навіть колеса, і від того вони не були заболочені, наче екіпаж і не подолав сотні верст. Золото пишною оздобою прикрашало зроблені з чорного дерева дверцята. Різьблення на них зображало картини пекла і муки грішників, однак ці грішники були вдоволені і щасливі, мов перебували насправді в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрімкі кажанячі крила, а над візником була розміщена голова, замість очей у якої сяяли коштовні камені такої величини, яких, мабуть, не бачив і найбагатший ювелір. І, нарешті, чистокровні арабські скакуни були впряжені в карету і нервово били копитами по бруківці.
Юрба затихла. Хто це? Може й справді король або цісар? Або хтось інший, без сумніву, значно багатший за них обох.
Дверцята прочинились, і пишно вбраний молодий пан ступив на бруківку. Юрба загула у привітаннях, а з рук панича у відповідь посипалось золото.
— Чи я сплю? — сказав хтось з урядників. — Погляньте-но, куме, та це ж граф Хіх! Бачите, які люди в нашому братстві? Ну, тепер ми тій нечисті покажемо! Ех і покажемо!..
Пролунало військове привітання ціпаків, і назустріч графові виступило десятеро блудниць з оберемками квітів у руках. Обличчя гостя раптом ожило:
— Оце так, — вдоволено мовив він, безцеремонно оглядаючи їх зусібіч, — кращого я не міг і бажати… Славні дівоньки…
Тут граф зняв свого розкішного капелюха і заходився цілувати кожну, від чого юрба здивовано загомоніла, а бургомістра кинуло в піт. Розцілувавши останню, гість повернувся до міщан і, піднявши догори руки, радісно вигукнув:
— Хай живе Львів!
— Хай живе найясніший пан!!! — відповіли йому.
З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:
Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:
— Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.
Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.
— На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!
Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.
Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча — купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників — лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.
За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:
— Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, — звернувся він до графа.
Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.
— Пусте, — відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.
— А як здоров’я його величності?
— Чудово, — сказав не без іронії граф. — Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.
Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі — всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.
— Ви зголодніли з дороги? — насмілився запитати бургомістр.
Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.
— Бачите, мої панове, — пояснив далі він, — я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…
Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.
Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:
— І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…
— Не забувайте, — таємничо відповів той, — у Корони всюди свої вуха і очі…
Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:
— Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.
— А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, — в’їдливо додав єпископ.
— Зовсім ні, — пробелькотів Шольц, — я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.
— Ця «бідна дівчина» — відьма, пане граф, — спокійно зауважив єпископ.
Хіх перестав жувати.
— Он як?
— Благаю вас, графе! — застогнав Шольц.
Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.
— Відкласти таку справу, — урочисто заявив він, — було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?
Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.
— У мурах Високого Замку, — відповів замість нього єпископ, — під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.
— Тоді я не зволікаю ані хвилини, — промовив Хіх і швидко попрямував із зали.
Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.
За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.
- Предыдущая
- 15/61
- Следующая