Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 18

• Предыдущая
• 18/61
• Следующая

Натовп невдоволено заревів і посунув до мосту. В ту ж мить двоє драбів позаду коменданта вихопили мечі, і їм би неодмінно довелося пустити їх у діло, якби Хіх одним помахом руки не зупинив городян.

— Проте, аби зберегти чистим ваше сумління, — вів далі граф, — і, що важливіше, добре ім’я міста, я сам готовий піти до цієї відступниці і переконати її віддатися правосуддю, а потім…

— Панове, Христа ради! Що відбувається?! — почувся розпачливий крик маленького чоловічка, що відчайдушно пробивався крізь юрбу. — Христа ради! Іменем короля, чорт забирай! Пропустіть мене! Пропустіть, бісове кодло! Ух! — важко зітхнув він, порівнявшись, нарешті, з графом. — Білоскорський? Ви в обладунках? Якого дідька? Хіба розпочалась війна?

— Ні, пане старосто, — відповів той, — але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.

Староста звів очі на графа.

— З ким маю честь? — запитав він.

— Граф Хіх, канцлер його величності, — була відповідь з погано прихованим роздратуванням, — і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…

— Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? — перепитав староста.

— Саме так, вам не почулося.

— Переді мною — коронний канцлер?

— Можете сміливо вірити своїм очам.

— Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.

— Думайте про найгірше! — безжально відрубав Хіх.

Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:

— Знали б ви, що це був за чоловік…

— Я поділяю вашу скорботу, — лицемірно кивнув Хіх.

— Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?

— Рівно місяць тому.

— Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, — продовжував скрушно зітхати староста, — даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?

— Горе нещадне! — лицемірно вигукнув Хіх, — і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…

— Ох-ох-ох! Невже від пропасниці? Адже він був ще такий молодий!

— Від французької хвороби, пане Януше.

— Матко Боска!

— Саме так.

— Все одно, царство йому небесне!

— Ну, з цим я б іще посперечався.

— Отже, канцлер тепер — ви?

— Я вже мав честь вам про це повідомити.

— І все одно, — з раптовою суворістю сказав староста, — це ще не причина брати штурмом Високий Замок.

— Гадаєте, я беру його штурмом? — єхидно мовив граф.

— Так принаймні виглядає, — відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, — чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!

Тільки з-під Східної вежі чувся кволий голос кількох монахів-францисканців, яких, наче друзки, сюди приніс людський потік. Зібравши ще не відібрані голодом сили, вони вигукували: «Свята! Мучениця! Янгол!» Їх одразу ж зацитькали і прогнали.

— Отже, — мовив Хіх, — я щойно збирався зайти туди в супроводі цього добродія, — він тицьнув на коменданта.

— А цей добродій поділяв ваше прагнення опинитись всередині в його компанії? — грізно перепитав староста, бажаючи виглядати достойно в очах львівської шляхти і неспокійних міщан.

Граф люб’язно усміхнувся і, взявши старосту під руку, відвів того вбік.

— Скажіть мені, дорогий пане Януше, — мовив Хіх, — але дайте відповідь щиро, як на сповіді.

— Гм, я спробую…

— Це стосується вашого обов’язку.

— Тоді мені нічого приховувати.

— Тоді скажіть, ви часом не жид?

— Боронь Боже!

— Не русин?

— Ні.

— То, може, московит?

— Спаси мене Свята Пречиста!

— Отже?..

— Я з діда-прадіда поляк!

— Чудово!

— Я згоден з вами.

— Я радію, бо ми з вами однієї крові. Крові синів великої держави. Ви любите вітчизну?

— Звісно!

— Тихше говоріть і слухайте мене уважно. Я прибув сюди за дорученням його величності, який сподівається, що тут йому служать вірно, як ніде. Ви потрібні Короні!

При цих словах староста випростався і зробив спробу втягнути черевце.

— У цих стінах, — продовжив граф, кивнувши в бік замку, — заховане зло. Тендітна дівчина, котра насправді є…

— Відьма? — запитав староста.

— Хто вам сказав?

— Юрба, — чесно відповів той.

— Юрба так вважає, і це добре. Було б гірше, якби це збіговисько знало правду. Ні, шановний пане старосто, все набагато гірше. Вона шпигунка!

— Йой! — вихопилось у старости. — Московії?

— Не царя, а магістра.

— Лівонії?

— Атож.

— Значить, вона не відьма?

— Тримайте це в таємниці. Хоча краще б вона була відьмою. Спалення для неї — найлегше покарання.

— Я розумію.

— Сподіваюсь, розумієте настільки, що не будете стояти на дорозі правосуддя.

— Не стоятиму. Ви хочете пройти до цієї гарпії?

— Саме збирався.

— Гаразд.

І знову випроставшись, староста владно гукнув:

— Пане Білоскорський! Ви мусите негайно пропустити графа!

Комендант мовчки вклонився.

Натовп радісно заревів, коли граф слідом за Білоскорським рушив до воріт. Папський інтердикт здавався вже не таким загрозливим, а королівські привілеї ще солодше лоскотали уяву.

— Чомусь він мені видався австріяком, — пробурмотів услід староста.

— Це, либонь, тому, пане Януше, — несподівано повернувшись, сказав Хіх, — що я досить довго прожив у Відні і навіть був на службі в цісаря. Втім, хіба це заважає нашій справі, якщо у світі немає нікого відданішого його величності королю польському?

— Аж ніяк, — поспішив запевнити староста, відзначивши про себе, що у графа незвичайний слух. Мабуть, той ніколи не мав справи з артилерією.

— Мав, — зненацька сказав Хіх, — артилерія — моя слабкість. Люблю я, знаєте, цей геніальний винахід людства. Одна іскорка, і двигтить земля. Хіба не диво?

— Тьху, западись ти! — вихопилось у старости. Рука його мимоволі потяглась до золотого розп’яття на шиї.

Граф скривився, як від гіркої редьки.

«Ну коли вже вони покинуть цю звичку?» — про себе пробурмотів він.

— Наче думки читає, еге ж, пане старосто? — мовив Тимофій Балабан, коли в’їзна брама зачинилась і міст було знову піднято.

— Хай йому біс, — процідив той у відповідь, — от які тепер на королівській службі. Наче душу з мене вийняв… Піду я звідси, єпископ і так усім керує…

По той бік мурів було напружено тихо. Драби мовчки стояли кожен на своєму місці, готові щомиті взятися до оборони. Тихо було навіть в пекарні… Спікши вдосталь хліба, кухарки понуро сиділи, не впевнені, чи скоро візьмуться до звичної справи.

А що ж Ляна? На світанні вона прокинулась, хоча сон її ледве чи можна було називати сном. Проте, як не дивно, але пекуча дрімота таки додала сил. І коли комендант попрохав дозволу зайти, дівчина була бадьорою, хоч і блідою.

Крізь відчинене вікно долинав гамір натовпу. Віддалений, проте чіткий у ранішньому повітрі. На обличчі ж Білоскорського не було й тіні хвилювання. Він здавався безтурботним і з радісною усмішкою вклонився своїй гості.

— Вітаю вас, чарівна панянко! — сказав бурграф. — Застерігаю, сонце — заздрісне світило, а тому дивіться, потрапите до числа його суперниць!

Дівчина відповіла граційним реверансом і, як вимагали звичаї того часу, зачувши комплімент, опустила очі, але швидко їх знову підвела, щоб пильно вгледітись у коменданта.

• Предыдущая
• 18/61
• Следующая