Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 19

• Предыдущая
• 19/61
• Следующая

— Якби я був молодшим, — сказав той, — то ваш погляд позбавив би мене глузду, але тепер тільки наповнює батьківським теплом. Так-так, моя дитино… І цей чудовий рубін на вашій шийці, який наче увібрав у себе усі зорі липневого неба, здається мені лише блідим відображенням неземного блиску ваших очей.

При згадці про цю прикрасу дівчина зашарілася, а Білоскорський весело і безжально засміявся.

— Ну от, я відкрив вашу найбільшу таємницю, янголе, — сказав він, — безумовно, це подарунок того, чиїм хоронителем ви є.

— Мені здалося, що з-за муру долинає якийсь галас, — сказала вона.

— Пусте, — жартівливо відмахнувся комендант, — натовп жерців, що прийшли вклонитися своїй богині, але цей мур став їм на заваді.

— Якщо так, мій дорогий Пріаме, чому ж ви зодягли обладунок? — запитала дівчина, що почувала себе тепер на місці Єлени, коли за стінами Трої гриміло ахейське військо.

— Тільки для того, аби ви сповна відчули чар епохи, яка, на жаль, поступово зникає… Епохи лицарства, — тут він галантно подав їй руку, — якщо, звісно, не відмовитесь трішки прогулятись по замку.

Ляна раптом щасливо усміхнулась, на серці їй стало зовсім легко… Можливо, тому, що відчула, як довіряє цьому сивому воїну, котрий ніби прийшов із її дитячих казок про короля Лева чи хороброго боярина Детька. Прийшов, щоб оборонити її, захистити від кривди, від наклепу, від смерті… Цей гордий чоловік в сяючих обладунках здавався посланцем Бога; наче сам архангел Михаїл прийняв його подобу, спустившись на землю.

— Залюбки! — сказала вона і поклала свою чарівну ручку на його важку латницю.

Білоскорський, помолодівши від того років на двадцять, провів її кількома залами, де виявились рідкісні меблі, картини, коштовна зброя… Останньої, щоправда, було найбільше. Ляна, шляхтичка до мозку кісток, не втрималась від захвату, як і від подиву, що в цьому сірому замку, поміж арсеналів і погребів з порохом, знаходяться покої, гідні короля. Так минула добра година, доки врешті вони опинились у невеличкій кімнатці, дещо скромнішій, проте затишній і світлій, попри те, що тут уже давно ніхто не жив.

Дівчина визирнула у вікно. Вони перебували доволі високо, схоже, на останньому поверсі будинку бурграфа. Було видно увесь двір, який урізала фортечна стіна, відгороджуючи це бруднюще неподобство від неперевершеного краєвиду міста Лева.

— Чудово! — промовила Ляна, мимохідь усівшись на м’яку софу, оскільки в цьому затишку її оповила втома.

Навпроти вікна стояв гарної роботи клавесин. Опорою йому були два грифони, котрі, щосили рухаючи застиглими крильми, наче намагались піднести вгору це важке середньовічне творіння. Інструмент цей, мабуть, потрапив сюди разом із приданим королеви Констанції і залишився у вже перебудованому замку після польського вторгнення. Ляна кохалась у музиці і подумки вирішила обов’язково зіграти після відпочинку.

Праворуч і ліворуч від клавесина висіли гарні килими. На одному з них була виткана Селена у вигляді вродливої пишногрудої жінки на тлі зоряного неба, на іншому — Аполлон у своїй вогненній колісниці.

Таким чином, розташовані одне навпроти одного, вони зображували дві протилежності: день і ніч, Сонце і Місяць, чоловіка і жінку…

— Бачу, мої балачки втомили вас, мила німфо, — м’яко проказав комендант, — відпочиньте. Трохи згодом сюди принесуть сніданок.

Дівчина спробувала заперечити, але замість цього лише усміхнулася — прогулянка замком таки справді розморила її, але й страхи, пережиті напередодні, майже забулися. Вранішнє проміння, розсіюючись на прозорих фіранках, м’яко стелилось по кімнаті та лоскотало обличчя, легко, мов янгол-охоронець, закривало обважнілі повіки. Недоспана ніч давалася взнаки, але вслід за втомою вона відчула несподівану легкість, наче сиділа не на софі, а гойдалась на хмаринці. Дивна добра магія була в цій кімнаті… Аполлон усміхався, а Селена виявилася схожою на її матір.

Либонь, дівоча душа не вміщала в собі стільки лиха, скільки випало на її долю. Мов з переповненої чаші, воно розлилося від необережного доторку радості. Миттєвої радості, подарованої цим янголом в обладунках лицаря.

За вікном знову почувся віддалений галас. Ляна його не зауважила, проте комендант спохмурнів. Він ще раз усміхнувся, але цього разу якось із гіркотою. Потім, не мовлячи ні слова, тихо вийшов, залишивши дівчину в обіймах цілющої дрімоти.

Коли вона прокинулась, сніданок справді стояв на столі. «Мабуть, я так міцно спала, що не помітила, як його принесли, — подумала дівчина, — сором так заснути, але ж як легко! Господи, як мені легко!»

Вона підбігла до клавесина і підняла чорну різьблену кришку. Інструмент був чудово настроєний і слухняно зазвучав під тонкими пальчиками. Кімната наповнилась музикою, до якого згодом додалося прекрасне сопрано. Вона співала, доки не помітила у дверях свою служницю, яка терпляче очікувала, поки господиня зверне на неї увагу. Ляна, не перестаючи бавитись клавішами, легким наспівом запитала:

— Чого тобі, Вірцю?

Такий жартівливий тон, певне, збадьорив дівчину, тож вона так само весело відповіла, хоч і не наважуючись відспівати:

— Моя пані, до вас ся просить коцур його величності короля.

Музика стихла, поступившись місцем дзвінкому сміхові господині.

— Хто до мене проситься? — ледве промовила Ляна.

Дівчина знизала плечима і, собі засміявшись, невпевнено повторила:

— Якийсь… коцур, моя пані…

— Що ж йому треба?

— Не повів. Каже, що від короля, і край.

— Від короля?

— Атож.

— То, може, він не коцур?

— Може, й не коцур.

— Невже… Канцлер?

— Ось! Саме так! — вигукнула служниця.

— Що ж, клич цього «коцура», — сказала господиня, — якщо пан комендант пропустив його сюди, значить, можна його прийняти. Можливо, він наш друг і приніс королівську милість..

Вірця вийшла, а Ляна, гордо випроставшись за клавесином, взялася чекати. За мить до кімнати зайшов вродливий шляхтич у розшитому золотом камзолі, високих дорожніх чоботях з пристебнутими шпорами. В руках він тримав чорний капелюх з величезним пером, а при боці мав чудової роботи шпагу. Зупинившись посеред покою, він схилився в елегантному поклоні.

«Справді, трохи схожий на кота», — подумала дівчина, відповідаючи йому кивком голови. Їй раптом стало смішно, і усмішка, не втримавшись у своєму полоні, яскраво засяяла на вустах, що були миттєво прикриті долонею.

— Даруйте, шановний пане, — поспішила вибачитись панна, — я зовсім не з вас сміюсь. Не зважайте на мою провінційну неґречність…

— Слово честі, кожен смертний продав би душу, аби бачити вас щодня, — відповів гість.

— З ким же маю честь? — запитала дівчина, щоб оминути звичну тему компліментів.

— Пробачте, я не представився, — відповів прибулий, — мене звати Рудольф Хіх. Я підданий і довірена особа його величності.

— Його величності… Імператора? — запитала Ляна.

— Ні, шановна панянко, не імператора, хоч саме він подарував мені графський титул. Його величності Сигізмунда II…

Серце дівчини забилося так сильно, що, здавалось, навіть граф почув його стукіт. Рука її інстинктивно потягнулась до грудей, наче намагаючись його втишити, і лягла на прикрасу.

Обличчя Хіха несподівано стало блідим. Мов знемагаючи, він важко гепнувся на коліна. Від такої несподіванки дівчина скрикнула і схопилась із-за клавесина.

— Що з вами, пане граф? Вам зле? — стривожено мовила Ляна.

— Коли б ви побачили свою душу в руках демона, то відчули би щось схоже, бо моя — в руках янгола, — простогнав той.

— Пане Хіх, — співчутливо сказала дівчина, — ви, мабуть, перевтомилися з дороги…

Гість задер писок догори і здавлено пробелькотів:

— Хіба ви нічого не розумієте?

— Ні, Христом присягаюсь, — зі сміхом відповіла Ляна.

— А-а-а-а! — раптом закричав граф неначе від болю. — Благаю вас, не треба так жорстоко зі своїм слугою!

— Слугою? Ах, дорогий графе! Розумію — це король прислав сюди вас! Він уже про все знає?..

• Предыдущая
• 19/61
• Следующая