Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 20

• Предыдущая
• 20/61
• Следующая

Запитання довело Хіха до безумства:

— Та що вам король, чорт забирай! З цим каменем на шиї ви — сама королева!

— З каменем? — перепитала дівчина. Вона ніби вперше глянула на цю коштовність, проте не побачила в ній нічого нового. Тепер уже Хіх уважно придивлявся до її обличчя, на якому сяяв чарівний подив і цілковите нерозуміння всього, що відбувається.

— Гаразд, — граф підвівся з колін і стомлено поплентався до підвіконня. Звідси він уважніше подивився на Ляну, наче мав далекозору недугу.

— Гаразд, — повторив він, — якщо ви нічого не розумієте, я все поясню. Але для початку розкажіть мені, як цей камінь потрапив до вас. Ну ж бо!

Цього разу дівчина тільки закусила малинову губку — двічі за день одне й те саме питання — це вже занадто!

— Не хочете відповідати — не треба, — засміявся Хіх, — зрештою, я можу здогадатись. Не інакше, як пан Гепнер подарував його вам. Угадав? А сам він мусив розкопати могилу, аби зняти цю цяцьку з трупа. Ха-ха! Цього ви не знали? Яка нудота — зі століття в століття — одне й те саме…

Бачте, мила Ляно, якоїсь миті, коли той несамовитий Михаїл змагався з моїм господарем, краплина янгольської крові впала на землю і затверділа. Так-так, тепер ви знаєте, що у вас на шиї… Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар'ят.

І я служив йому, я мусив служити, я служу кожному достойному, в кого в руках Янгольська Кров. Інші ж просто накликають на себе мій гнів. Інакше не може бути, я слуга… або хазяїн.

Камінь переходив з рук у руки, аж доки не прикрасив скарбницю Сулеймана Пишного. Що було потрібно моєму новому володарю, як гадаєте? Не пекельне натхнення, не кохання жінки, не золото! Йому була потрібна слава і влада…

Граф замовк, наче достеменно все пригадуючи, але погляду з Ляни не зводив, мовби насолоджуючись тим враженням, яке щойно справив своєю розповіддю.

— І що було далі? — ледве чутно запитала дівчина.

Хіх удоволено засміявся.

— Далі? — перепитав він, — а далі, моя люба, були гучні перемоги Високої Порти. Я привів йому найкраще у світі військо з живих і мертвих. Його солдати вмирали, а потім підводились і знову ставали до бою. Завдяки мені підкорили гордий Багдад і Буду. Це я розбив для нього венеційський флот в Іонічному морі. Та що там! Відень би також не встояв, якби не султанська пиха.

Одного дня, коли народ вітав свого правителя, Сулейман жбурнув у натовп цей камінь, вважаючи, що його імперія зможе процвітати і без моєї допомоги. Занадто легким усе здавалось…

Відень не підкорився, а Янгольська Кров помандрувала світом. Врешті опинилася у вирі Лівонської війни, де принесла трохи успіхів полякам, трохи московитам, а далі опинилася в руках звичайного військового хірурга. Здогадуєтесь, як його звали, моя красуне?

Ляна кивнула у відповідь.

— Атож, — вів далі Хіх, — його звали Домінік Гепнер. І був цей добродій колись підмайстром того самого сеньйора Тартальї. Либонь, навіть допомагав йому свого часу обробляти камінь…

Зрозуміла річ, Гепнер упізнав коштовність. Безумовно, йому навіть відомий секрет тих таємничих знаків на гранях. Лікар заховав камінь у порожню очницю одного найманця і, добре заплативши, взяв з нього клятву зустрітися за певний час тут, у Львові. Turpe senex miles![2] Звісно, я пішов слідом. І навіть бачив, як той найманець загинув однієї ночі, намагаючись пограбувати перехожого. Домінік здогадався про це і почав шукати тіло… Тільки от біда, однооких трупів у Львові до біса! Одних він випрошував у магістрату для розтину, інших доводилось викопувати з могили, аж доки Гепнер не знайшов те, що шукав!

Граф замовк і несподівано став знову наближатись до Ляни. Здолавши відстань між підвіконням і клавесином, за яким вона сиділа, Хіх став перед нею на коліна.

— Ніколи ще цей камінь не чув ударів такого чистого серця, — прошепотів наближений до короля, чиє спрагле дихання дівчина відчувала навіть через сукню. — Воно не бажає влади і багатства, хоч має на це повне право. Воно буде моїм володарем або я буду володіти ним…

Ляна усім тілом подалася від графа, проте його руки вже потяглися під поли її сукні.

— Це ж треба — невинні думки скоряють, мов кайдани, — прохрипів той, — щоб така краса була ще й цнотливою…

Звук ляпаса обірвав цю хтиву мову.

— Негайно припиніть! — владно промовила шляхтянка, важко дихаючи від обурення.

Проте граф, уже схопившись на ноги, простягнув до неї свої руки, мов дві гадини. Одна опинилась під її волоссям, а друга — поверх молодих і свіжих персів. Проте ледве холодна і слизька п’ятірня накрила камінь, як на голові негідника вщент розлетілась важка флорентійська ваза.

Охоплений жагою граф не помітив, як дівчина схопила її зі столу.

Ледве не очманівши, Хіх відступив, похитуючись, мов п’яний, але на ногах втримався. Мов у тумані, він побачив, як праворуч від нього на гобелені розпоролося розкішне тіло Селени, а зліва — виткані могутні м’язи Аполлона. З прекрасної богині Місяця діловито вийшов дідок із сокирою, а з розсічених грудей срібнолукого покровителя мистецтв — Сильвестр Білоскорський. Дідок закрив собою Ляну, а комендант наблизився до графа. Туман перед очима останнього почав потроху розсіюватись, отож Хіх, врешті, запримітив дві речі: гострий півтораручний меч і ще гостріший рішучий погляд бурграфа. Ні перше, ні друге не віщувало для нього нічого доброго. Рука його потяглася до пояса, намацавши там легеньку австрійську шпагу, — вихоплена вона була з неабиякою вправністю.

— Хтозна, пане бурграфе, — мовив Хіх, — чи в кількості заліза — щастя справжнього вояка?

Він відступив і приготувався до поєдинку.

— Атож, не в кількості, пане графе, — відповів Білоскорський, поволі наступаючи, — а в тому, чи захищає воно честь і правду.

З цими словами він змахнув мечем і різко вдарив. Проте Хіх з дивовижною спритністю відстрибнув убік і зробив блискавичний випад у відповідь. Його тонка і гостра, мов голка, зброя жалом ковзнула під обладунок бурграфа, зробивши багряну пляму, схожу на вранішнє сонце.

Дівчина злякано скрикнула, сил вже не було. Вона ухопилася за руку старого слуги, щоб не впасти.

Граф тим часом завдавав удару за ударом, намагаючись влучити в обличчя Білоскорському. Коменданту ж від нападу довелося перейти до оборони, подекуди чудом рятуючись від смертельного удару. Врешті, змучений і поранений, він упав на одне коліно, важко дихаючи і стікаючи кров’ю.

Хіх криво усміхнувся.

— Лишився самий дріб’язок: прикінчити вас і подбати про упокій душі, — сказав він.

Слуга грізно підняв сокиру і зробив крок уперед.

— Ні, — хрипло зупинив того бурграф, — стій, де стоїш, Тадею!

Він підняв стомлені очі на Хіха.

— Одного ти не врахував, демоне в людській подобі, — сказав він.

— Та невже?! — Граф розреготався так, що чути його було по всьому замку, а відлуння почулося аж надворі. — Чого я не врахував?

Лицар звів догори меча і до болю стиснутим руків’ям описав хрест.

— Зі мною Бог!!!

Миттю схопившись на ноги, він ударив графа з такою силою, що той, пролетівши, мов камінь з пращі, через півкімнати, усім тілом навалився на віконне скло і, нещадно руйнуючи цю хистку опору, опинився за вікном. Над підвіконням лише прощально майнули його чоботи та почулася брудна лайка…

Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.

Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:

— Матінко Божа!

• Предыдущая
• 20/61
• Следующая