Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 22

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая

Підійшовши ближче, поет спершу вирішив озватись до нього, але раптова думка його зупинила: «І що ж я скажу? Розповім, як нагнали на мене страху, а потім нагодували побрехеньками про скарби?» Себастян вже вирішив непомітно зникнути, аж раптом мельник заворушився.

Унизу, на помості біля його гачів лежав старий подертий мішок. Він був геть білий від борошна, яке зберігав колись в своїй утробі. Тепер у ньому сиділо щось невеличке і жваве, бо час від часу кволими рухами давало про себе знати. Мельник підняв мішок і впевненим рухом встромив туди правицю. За мить посеред хмари куряви тріпотів ухоплений за горлянку гусак. Птах відчайдушно запротестував проти такої брутальності, однак швидко замовк, наче зрозумівши марність протесту. Чоловік вихопив з-за пояса здоровенний блискучий ніж і одним вправним помахом відтяв маленьку дзьобату голову. Кров щедро полилася на млинове колесо і вісь. Трохи так потримавши свою жертву, вбивця витер ножа об розкішний гусячий пух і жбурнув птаха у воду.

— Доброго ранку, — привітався Себастян, хоч і не збирався цього робити.

Від несподіванки мірошник підскочив і витріщився на ранкового гостя. Хвилинку так постоявши, він, врешті, випростався і запхнув ножаку за пояса.

— Здорові будьте, — почулася відповідь, — я, бачте, не чекав так рано нікого… Гм, а ви коли молоти хочете?

— Що молоти? — не второпав Себастян.

Мельник уважно придивився до гостя.

— Чи, може, ви не за тим? То кажіть…

Поет усміхнувся.

— А чого б доброму чоловікові та не побажати доброго ранку, шановний, коли вже я знічев’я проходив повз ваш млин?..

Втішений такою чемністю, мірошник і сам розквітнув у посмішці й погладив сиву бороду.

— А доброго перехожого, — підхопив він, — чого б і не запросити до снідання?

Себастян, відчувши, що мимоволі напросився, як школяр чи мандрівний дячок, спробував відмовитись, однак… Ех! Мало на світі речей природних чи надприродних, котрі здатні були б посперечатися зі щедрістю та гостинністю галицького селянина! У нього тут, мовляв, хоч і не господа, а проте і рибка вечірня, і капуста квашена, а ще до такого діла й медок захований…

Млин мав усередині два помешкання: більше й менше. В меншім, куди потрапляв одразу кожен, хто заходив, містився сам дерев’яно-кам’яний механізм. Більше, вочевидь, було призначене для селян, що очікували своєї черги. У кутку тіснилася піч, під вікном стояв грубий стіл і чимало лавчин та ослінчиків тиснулись до нього різнорослими голими дітьми. Над вікном, обрамлений старим рушником, висів образ.

Мельник наповнив два кухлі і промовив нехитрий тост:

— Дай нам, Боже, усього, що гоже! А що негоже, то дай ворогам, Боже!

Так розпочався день, який за сим святим ділом швидко докотився до полудня, а потім і до вечора. Мельник геть забув про сьогоднішню роботу, а Себастян — для чого взагалі вибрався з дому. У кожного, хто зазирнув би до млина, склалося б враження, що господар зустрів старого друзяку, і ні на мить би не запідозрив, що цей друзяка — вранішній приблуда.

Вечір бризнув у вікно багряним світлом, заливши недоїдки з недопитками та двох за столом, що мертво спали… Один, молодший, що на тверезу голову звався поетом, врешті важко підвів голову. Навпроти сопів млинар, завдяки якому день минув, як одна година. Себастян вирішив встати і потихеньку піти назад до міста, не подякувавши, правда, за гостину, але укляк на місці, навіть не підвівшись. Річ у тому, що поряд з мельником за столом був ще хтось. Поет протер очі і втупився в темну постать, щосили намагаючись її розгледіти. Це був чолов’яга з масивним довгобородим обличчям, одягнений у сіру свиту і киптар, а поруч, на столі, лежав солом’яний бриль-кресань, з якого стирчало трохи подерте і чомусь мокре пташине пір’я. Невідомий був зайнятий тим, що з жагучим апетитом поїдав необскубаного сирого гусака і запивав залишками меду.

Поет крізь туман, струсонув запаленою головою, але цей дивакуватий дядько нікуди не подівся і навіть заговорив:

— Добрий гусак, Пилипе, — звернувся він до сплячого мірошника, який, щоправда, навряд чи його чув, — матимеш тепер спокій і воду чисту, і рибу…

Тут він забулькотів питвом, після чого втер рукавом свою густу зеленаву бороду і глипнув на Себастяна.

— Добридень… — ледве пролепетав той.

Незнайомець криво усміхнувся.

— Очуняв?

— Не знаю, — чесно відповів поет.

— Доки ти тут спиш і пиячиш, — осудливо сказав чолов’яга, — твій скарб синіє, захлинається водою, потерпає від раків і п’явок, хоч, на щастя, ніякий біс його не потопить.

— Який скарб? Ви про що? — не второпав з похмілля Себастян.

— «Про що, про що!» — перекривив незнайомець. — Скарб, кажу! Скарб! Уторопав?!

Той незграбно відмахнувся.

— Мені вже обіцяли… ска-арби… Отут, біля млина.

— Не біля цього млина, турку! — украй розлютився незнайомець. — А біля старого, покинутого. Того, що вгору по течії.

Він підвівся з-за столу і нахлобучив кресаня на голову.

— Уставай!

Себастян підкорився.

Біля водяного колеса стояв покірно, мов кінь, прив’язаний човен. Поет солодко вдихнув на повні груди. Ставало трохи легше. Вологий річковий вітерець розкуйовдив йому волосся і розшарпав поли сорочки.

— Одного не второпаю, — філософськи мовив невідомий, вмостившись у човні, — відколи це отак поспішають за винагородою?

— Дідько його матір зна… — відповів на те Себастян, приєднуючись до нього.

Відповідь, схоже, виявилась вичерпною, бо той соковито зареготав і вручив йому весло.

— Греби на середину, а там за течією.

Човен відв'язали, і Себастян дужим поштовхом відірвав його від берега.

— А ви відкіля усе знаєте? — поцікавився він посеред річки.

— Знаю, та й годі. Тобі що?

— Так, запитую. Чоловік ви незвичний. Сказали б, як ся називаєте. Я ж бо дякувати маю…

У відповідь той примружив праве волохате око і діловито промовив:

— Звуся я Гирком, але чи багацько тобі теє сказало? Я — той, чий дім отут, — і вказав на воду.

— Тепер знаю, — мовив Себастян, — що дякувати мушу… водяникові.

— А ти з подякою не поспішай, — зауважив Гирко. — Ще невідомо, чим це душі хрещеній обернеться.

Полтва дедалі вужчала, натомість лівий берег, порослий очеретом і верболозами, ставав усе розлогішим. Колись і тут вона була повноводною, але місто укріпили ще одним ровом, який заповнювали річковою водою… Занепав і млин. Стирчав чорним одиноким привидом серед осоки і лиховісно блимав на рибалок порожніми вікнами.

— Лізь у воду, — наказав водяник, забираючи у Себастяна весло, — і шукай. В очереті…

Той не роздумуючи зістрибнув з човна, опинившись по пояс у теплій мутній стихії. Щось дивне тепер скоїлося з нещасним поетом: серце калатало, як біснувате, руки шарпали несамовито гострі тонкі зарості. Позаду почувся дикий водяників регіт і гиготіння якоїсь болотяної пташки. Бредучи навмання і задихаючись від болотяних випарів, Себастян час від часу падав, доки, врешті, після доброї години таких поневірянь обважнілі від втоми та мулу ноги відмовились його нести далі. На думку спала молитва, але молитися він не став. Не слід… Не зараз…

Над головою зашуміли крила. Себастян звів очі і побачив здоровенного ворона, що кружляв над ним, як чорний янгол. Привернувши до себе увагу, птах відлетів убік, зовучи, манячи, закликаючи…

Поет підвівся і з диким шалом кинувся туди.

На зігнутих гілках верболозу лежало жіноче тіло. Ворон сів поруч і витягнув дзьоба до посинілих вуст, наче прагнучи уловити дихання.

Катерина була непритомна, здавалось, навіть, мертва, але, вхопивши її на руки, Себастян відчув, що вона жива…

— Дай вина, жиде! — коротко сказав Христоф.

Ані задуха, ані дорожня втома не спонукали до ввічливості. Особливо коли йшлося про першочергові потреби. Жид люб’язно усміхнувся і запопадливо перепитав:

— Може, пан бажає пообідати?

— Маю з собою.

У корчмі було порожньо. Тільки троє мадярів в кутку за потрісканим столом з апетитом гризли солонину. Так, ніби інших столів тут не було, і їм хоч-не-хоч довелося миритися з його тріщинами і навіть відсутністю однієї дошки. Втім, останню ваду хтось із них виправив у доволі своєрідний спосіб, закривши дірку мушкетом.

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая