Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 23

• Предыдущая
• 23/61
• Следующая

Упівока глянувши на них, кур’єр вмостився неподалік і взявся до своєї дорожньої торби, яку вклав йому магістратський писар. Її відчутна вага обіцяла багато, якби не дурнуваті писарські вузлики.

Мадярами більше цікавився напівживий від голоду триногий пес. Точніше, тим, що вони споживали. Загалом же йому було начхати, що роблять ці панове тут, біля Олеська. Підібгавши облізлий хвіст, пес завмер з роззявленою пащею і звісив набік язик. У великих вологих очах поневіреної тварини благання згасало разом із життям, поступаючись місцем ненависті до всього сущого: корчмаря, солонини, угорців і, не виключено, що навіть до їхнього імператора Максиміліана.

Куди поділася його четверта лапа, пес тримав у таємниці. Хоча можна було припустити, що він сам її відгриз у голодному відчаї.

Мадяри, однак, ним не цікавились. Двоє, одягнених дещо скромніше, сиділи навпроти третього, час від часу шанобливо до нього звертаючись і, здавалось, прагнучи у чомусь його переконати. Той мовчки жував, іноді заперечливо похитуючи у відповідь головою.

У торбі Христофа, окрім усього, виявився добрячий шмат шинки і запашна паляниця. Пес раптом стрепенувся і, гублячи слину, пострибав до нього. Поруч опинився і корчмар, принісши мальвазію.

— Коні маєш? — знову коротко кинув кур’єр.

— Їдного, — відповів той.

— Міняю на свого, якщо твій свіжий.

— Я б поміняв…

— А то що?

— Вельможа мадярський замовив, — стишивши голос, пояснив господар.

— Їх же троє, — не второпав Христоф.

— А він, видно, сам далі вирушить на свіжому, — сказав корчмар знову тихо.

— Під три чорти вирушить! — розсердився кур’єр.

— Як пан скаже, але мені цілий флорин заплачено…

— Скільки?

— Один флорин, — уточнив жид.

— Це багато? — запитав Христоф.

— Смію пана завірити, немало.

— Отже, ти вважаєш, що твоя шкура вартує тільки одного флорина?

— Чому пан так питає? — корчмар відчув недобре.

— Бо якщо не даси мені коня, то присягаю, спущу її з тебе. Іди й відмов мадяру. Решта — мій клопіт.

Господар жалюгідно скривився, змусив себе уклонитись і попростував до угорців. Втиснувши голову в плечі, він повільно підкрався до їхнього столу і здавленим голосом щось сказав. Мадяри озирнулись на Христофа і голосно розреготались.

Кур’єр і оком не моргнув, спокійнісінько відкраяв два шматки шинки. Один запхнув собі до рота, а інший жбурнув собаці. Не сподіваючись на таку щедрість, пес отримав шматком по носі, заскавулів від болю і аж тоді взявся жадібно жерти. Христоф не відставав від нього: ухопивши глека, він із насолодою забулькотів мальвазією.

Тим часом угорський вельможа кудись пропав. Усередині, окрім Христофа, лишилися тільки пес, корчмар і двоє інших мадярів.

— Ах ви сучі діти… — процідив кур’єр, зрозумівши, в чому справа.

Грюкнувши глеком спересердя, він кинувся до виходу. В ту ж мить зашипів порох, і гримнув постріл. Куля просвистіла в нього біля вуха і, присмаливши волосся, тицьнулась у стіну. Угорців огорнув смердючий дим, від чого вони захекались, видно, вже шкодуючи за содіяним.

Рубонувши шаблею хрест-навхрест порохову хмару, Христоф щосили копнув спершу жида, а потім двері корчми. Опинившись на подвір’ї, кур’єр помітив, як біля стайні мадярський вельможа готувався сісти на свіжого коня.

— Ану, стій, скурвий сину! — крикнув він йому, помчавши вперед з твердим наміром відрубати зухвальцю ногу, щойно вона посміє торкнутись стремена.

Вельможа і собі вихопив шаблю та став супроти. Кінь, либонь, відчуваючи себе яблуком роздору, відступив убік, зайнявши нейтральну позицію, хоч і доволі уважно спостерігав. Збоку могло навіть здатися, що саме його команди чекають ці двоє, аби стати до поєдинку.

Христоф тепер уважно розгледів мадяра. Той був невисокого зросту, трохи кривоногий і здавався геть бездарним фехтувальником. Вузьке чоло зовсім не претендувало на блискучий розум, а широчезний рот — на хороші манери. Однак той раптом привітно усміхнувся і, гречно уклонившись, запитав латиною:

— Чим зобов’язаний такій честі?

На хвилину оторопівши, Христоф відповів:

— Прошу пана віддати мені коня, оскільки він мені дуже потрібен…

І не знайшовши відповідника в мові Цицерона, додав уже русинською:

— А сам забирайся під три чорти.

Мадяр знову усміхнувся і промовив:

— На жаль, кінь потрібен мені не менше, аніж вам. Тому, якщо ваша ласка…

Він не договорив. Кур’єр, втративши терпіння, покинув дипломатію і латину. Наступаючи широкими ударами, він вирішив швидко здолати кривоногого вельможу і припинити ці балачки. Проте той виявився на диво вправним та спритним. Заввиграшки блокувавши, сам перейшов в атаку і вже не віддавав супернику ініціативи. Христоф, врешті, вдався до хитрощів: різко ухилившись праворуч, він щосили вдарив, цілячись мадярові в шию, яка на мить виявилась відкритою. Вистачило б миті, щоб зітнути противникові голову. Але кур’єр з жахом відчув, що його права нога втрачає опору. Чобіт, потрапивши у кізяк, проїхався по якійсь гаспидській дошці, поволікши господаря за собою. Той, наче безпомічний п’яниця, розпластався долі. Над ним виріс мадяр і заніс шаблюку. Ліва щока його була скривавлена — видно, кур’єр, таки зачепив.

«Яка безглузда смерть, — подумав Христоф. — Господи, невже я такої заслуговую?» Мадяр витер кров і спробував усміхнутись.

— Зізнаюся, непогано, — сказав він, — і якби не оте лайно, то хтозна, чи я б так легко відбувся.

Щока його знову закривавилась.

— На тамтому світі лайна не буде, — відповів кур’єр, — і я вас там неодмінно знайду.

Проте мадяр заховав зброю і коротко мовив:

— Буду радий зустрічі.

Злегка вклонившись розпластаному супернику, він швидко рушив до коня. Спритно скочивши у сідло, угорець подався геть, лишивши за собою тільки хмару куряви.

Кур’єр озирнувся довкола, шукаючи свідків своєї ганьби. Проте за ним спостерігали тільки три кінські морди, що стирчали з дверей стайні. Полегшено зітхнувши, він зіп’явся на ноги і попростував до корчми. Всередині ще пахло порохом, на землі лежало двоє мадярів з розрубаними головами. Жид кудись пропав, як і пес…

Христоф знову сів на своє місце. Недоїдене м’ясо нагадало про невгамований голод. Він дістав з торби цибулину і з великим задоволенням продовжив учту.

Знадвору долинули людські голоси. Підійшовши до вікна, кур’єр побачив, як до корчми біг розхристаний жид, а за ним поспішало п’ятеро пахолків і десятник. Господар, зойкаючи та йойкаючи, на ходу намагався їм щось пояснити, отож слідом за жовнірами тяглася ледь не вся околиця.

Христоф знов повернувся за свій стіл, підібравши мимохідь мушкета, шомпол, порохівницю, пиж і кілька розкиданих куль. Усе, що залишили йому мертві мадяри. За мить у корчму вскочив жид.

— Ой, вей! — вирвалось у нього, коли побачив свого відвідувача, що спокійнісінько наминав їжу за обидві щоки.

Слідом зайшли жовніри.

— Ой, вей! — знову вигукнув нащадок Мойсея до них. Це мало означати приблизно таке: «Ви лиш погляньте, мої панове, цю скотину навіть не знудило!» В корчмі раптом запанували сутінки, бо всі три вікна заліпили писки зацікавлених селян.

Десятник, обійшовши мертвих довкола, суворо глянув на Христофа і коротко запитав:

— Прошу пана, хто ви є?

— А кого ви шукаєте? — незворушно відповів той.

— Вбивцю цих бідолах.

— Тоді ви його знайшли. Це я.

— Ой, вей! — знову почулося збоку.

— Ви свідомо в цьому зізнаєтесь? — трохи здивовано мовив жовнір.

— Звичайно, — відповів кур’єр. — Ба, більше! Я дуже тішуся з цього приводу, бо якби вони були живі, то був би мертвим я.

— Що ж, тоді мусите йти з нами.

— Куди, дозвольте поцікавитись?

— До цюпи, прошу пана, — якось ніби аж піднесено сказав старшинник.

— А хіба ви не хочете почути подробиці? — сказав Христоф. — Наприклад, з якої речі я розлупив їм голови?

— Які ще подробиці? — не второпав той.

Той важко зітхнув, наче його примушували до непосильної праці.

• Предыдущая
• 23/61
• Следующая