Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 25

• Предыдущая
• 25/61
• Следующая

— Пані…— видавив нарешті із себе гість.

— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.

Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.

— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.

— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.

— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..

— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.

— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.

— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.

— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!

Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.

— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.

— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.

— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!

Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:

— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.

— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.

— Скажіть, вам відомо, хто я?

— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…

— Мовчіть! Більше ані слова…

Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:

— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?

— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.

— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…

Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.

Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:

— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.

— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!

— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.

— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?

— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…

— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?

— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…

— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.

Він ледве її бачив, але добре чув той самий п’янкий запах. О, заради неї він зробить що завгодно!

— Лізьте у вікно, тільки обережно. Вже майже ніч, ніхто вас не побачить. Тільки, заради Бога, не розбийтесь! Інакше загубите не тільки своє життя. І не попадіться сторожі… Ну ж бо!

Той мовчки скорився…

З підвіконня було видно темне вузьке подвір’я, а ліворуч височіла надбрамна вежа. Ні те, ні інше жодної надії не вселяли. Однак праворуч, за якихось три-чотири лікті, тяглася фортечна стіна. На ній для вартових було споруджено простору галерею. Коли пощастить, то вдасться до неї дострибнути…

Удача цього дня, мабуть, сприяла-таки Христофу. Гепнувшись на дерев’яний поміст, він завмер на хвилину, а потім обережно підвів голову.

— Хто там? — долинуло з темряви.

Кур’єр у відповідь заспівав щось сороміцьке п’януватим голосом.

— Красіцький, ти? — запитав голос.

— Угу…

— Знову ся нажер, бидляку! На ногах тримаєшся?

— Угу…

— Мерщій униз! Наказано перевірити естакаду…

За якийсь час невеликий загін вийшов через браму і, минувши під’їзні аркади, рушив довкола стін. Довколишні болота кумкали жабами і сюркотіли цвіркунами. Подекуди, між осокою, у темних дзеркалах між сплячого латаття дрібно розквітали зорі. Волога і терпка ніч панувала за мурами…

Темна постать непомітно відділилась від стіни. Тихіше за болотяних духів, але стрімко, мов нічний птах, хтось подався подалі звідси.

Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:

— Чи все зрозуміло, панове?

Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.

— Хай йому грець! Все одно не второпаю!

— Тсс! — пригрозив незнайомець.

— Та поясніть же як слід…

Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.

— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.

Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.

— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…

Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:

— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.

— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..

— Вірно.

— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?

— Так хоче князь.

Запала мовчанка.

— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.

— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.

Двоє щиро розреготалися.

— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…

Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.

— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.

— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.

Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.

— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.

— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.

— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.

— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.

— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.

Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.

— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.

— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.

— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.

Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.

• Предыдущая
• 25/61
• Следующая