Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 26

• Предыдущая
• 26/61
• Следующая

Казимир заховав кинджал і насмішкувато перезирнувся з Орестом.

— Ну от, — урочисто промовив незнайомець, — ось вам доказ, якого ви так прагнули і через який ледь не відправили мене ad patres. Це документ, виданий єго княжою мосцю…

Він розгорнув його на столі.

— Лише одна обставина, — додав шляхтич, — написано латиною… Смію підозрювати, що не все вам буде зрозуміло.

Казимир взяв папір до рук. З хвилину його розглядав, а потім уважно вивчив печатку на мотузці під текстом.

Скрипаль нарешті доконав свою мелодію і хутенько потупцяв до шинквасу. Орест готовий був віддати що завгодно, тільки б він там скам’янів або принаймні заснув, як ті, для кого це місце часто-густо було за рідну домівку. Хто приходив пізніше, просто скидали сплячих під стіл і сідали на їхнє місце. Такий колообіг тривав, як правило, до самого ранку, доки останнього п'янцюгу вже було нікому зіпхнути.

Проте музика вперто тримався на ногах і, схоже, не збирався спати. Більше того — перехиливши за шинквасом добрячого кухля, знову рушив на своє місце з твердим наміром і далі терзати вуха присутніх.

Орест, роззирнувшись, витягнув з-під сусіднього стільця велетенську обгризену костомаху.

— Що ти хочеш вдіяти? — відірвався від паперу Казимир.

— Зараз поцілю того сучого сина!

— Облиш.

Орест із неабияким жалем відкинув кістку геть, сковтнувши при цьому слину.

Скрипаль, хитаючись, як тополя в буревій, дістався нарешті туди, куди прямував.

— То що? — нетерпляче мовив незнайомець і втупився в Казимира, даючи зрозуміти, що хотів би отримати документ назад.

— Гаразд, пане Сангушко, прийміть наші вибачення, — сказав той, повертаючи папір, — оскільки все, що ви кажете, підтверджено волею князя Костянтина Острозького, то ми готові продовжити нашу розмову.

Шляхтич не втримав гримаси подиву, що на словах мало означати: «Пся крев! Він знає латину?»

У ту ж мить почувся звук падіння: спершу гепнувся знеможений скрипаль, а потім зойкнула останньою п’яною нотою скрипка.

— Як на мене, то обговоримо майже все, — підсумував пан Сангушко. — То буде звичайнісінька собі пригода. Дрібниця для таких відчайдухів і сміливців, як ви.

— Майже все, та не зовсім, — зауважив Казимир.

— Розумно, — кивнув шляхтич, — йдеться про винагороду?

— І про винагороду також…

— Гаразд.

Шляхтич уперше за весь час розмови приязно усміхнувся. Оресту навіть захотілося уважніше вгледітись у його обличчя, аби запам’ятати краще.

Йому, вочевидь, не виповнилось ще й сорока, але на худому обличчі вже були різкі зморшки, схожі на шрами. До всього треба додати гачкуватий ніс, тонкий рот, високе чоло і хитрі проникливі очі. Одіж він мав коштовну, але дещо занедбану. З рук не знімав довгих рукавиць, що їх вдягають на соколине полювання.

Пан Сангушко підвівся і підійшов до закіптюженого вікна. Вгледівшись у темінь, він постукав у шибку зігнутим пальцем. Потім повернувся назад і мовчки сів.

За хвилину всередину зайшли двоє козаків і попрямували до столу. Похмурі крем’язні мимоволі наганяли своїм виглядом страх. Шляхтич завбачливо подав найманцям знак не хвилюватись.

Один з козарлюг дістав зашмольгану дорожню калитку. Ні слова не мовлячи, він подав її грубою м’язистою рукою шляхтичеві. Той кивнув у відповідь, і козаки, шанобливо вклонившись, так само безмовно вийшли.

Пан Сангушко дістав з калитки невеличкий оксамитовий мішечок і поклав його на стіл перед найманцями.

— Маєте завдаток, — сказав шляхтич, — тут два дукати. Достатньо для початку…

Він замовк, іронічно спостерігаючи, як найманці швидко й вправно поділили гроші. Обидва, вдоволені, веселі, геть забули про його існування.

Казимир був старший за Ореста, утім, не набагато. Скорше, віку йому додавав широкий, як у аптекаря, довгий одяг і проникливий погляд зелених, аж смарагдових очей. Прямий ніс і акуратна борідка м’яко завершували його портрет, викликаючи водночас більше запитань, аніж відповідей. Казимир здобув славу вправного стрільця, не раз ганьблячи в змаганнях шляхту і знаних вельмож. Пан Сангушко виснував, що перед ним, либонь, колишній спудей, якому, мабуть остогидли філософія і латина, або інші якісь причини змусили зайнятися геть іншим ремеслом.

Інша річ — Орест. Це був міцно збудований юнак, сповнений якоїсь жагучої природної сили, яка щедро з нього лилася, не залишаючи байдужим нікого. Його простодушність та весела вдача одразу викликали симпатію, і мало вірилося, що в одну мить вони можуть перетворитися на зло й рішучість. Тоді горе тому, хто спричиниться до цього!

Однак тепер, поділивши два дукати рівно по сімдесят п’ять грошів, вони сиділи сумирні і втішені. Простір довкола значно потеплішав.

Пан Сангушко продовжив:

— Можу додати, що по закінченні цієї справи ви отримаєте втричі більше.

— Тоді все решта — дурниці! — втрутився Орест, ледь не співаючи від щастя, — ми виконаємо ваше доручення якнайліпше! Для нас честь вправних майстрів — найголовніше!

— Скільки людей буде в човні? — діловито поцікавився Казимир.

— П’ятеро-шестеро, — відповів шляхтич, — навряд чи більше.

Веселість їхню мов рукою зняло.

Сангушко поглянув іронічно.

— Невже це вас злякало, панове?

— Чому ж ви не доручите цю справу своїм козакам? — подивовано запитав Орест.

— Поміркуйте самі: як козаки князя можуть напасти на його ж таки човен?

— Зате вони любісінько повісять на гілляках двох розбійників, котрі це зроблять! — аж спалахнув Орест і вперіщив кулаком по столі.

— Цього не станеться, — холодно запевнив шляхтич, — тут ви вже мусите покластись на слово шляхтича…

Та несподівано він глипнув убік і скептично скривився:

— Хоча я, мабуть, помилився, коли обрав вас для такої справи. А надто ті, хто вас вихваляв.

Він удав, наче збирається піти геть.

— Гаразд! — зупинив його Казимир. — Ми згодні.

— Оце — направду лицарська розмова! — втішився шляхтич. — Бажаю успіху, панове сміливці.

— Ще 6 пак… — процідив Орест.

— Через три дні сподіваюся бачити вас знову на цьому ж місці..

З цими словами шляхтич підвівся і, ледь піднявши капелюха, вийшов геть. Знадвору долинув кінський тупіт, але, поступово стихаючи, він віддаленів.

Орест радо посміхнувся.

— От бачиш, брате, — сказав він, — тепер усе в нас буде добре.

— Все добре — принаймі на три дні, — скривився Казимир.

— Чому лишень на три? Поки що маємо ці гроші, а їх вистачить і надовше.

— Гадаєш, так просто захопити з-посеред річки човен, у якому сидітимуть шестеро гайдуків? Як ми це зробимо? Неводом? — Казимир невдоволено спохмурнів.

— Чому ж ти погодився? — здивовано запитав Орест.

— Бо якби ми відмовились, то ті харцизяки вичавили б із нас завдаток разом із кишками! — обурено мовив Казимир.

— Але ж тепер вони пішли, — стишено промовив юнак, — то ж скажи, що нам заважає гарно повечеряти? Я голодний, як пес. Заночуємо в цьому гадючнику, а вранці вирушимо далі до Лемберга!

— Про вечерю — це ти вчасно згадав! Nunc est bibendum![3] — радісно вигукнув Казимир.

Обидва зареготали і гукнули господаря. Замовили йому дві печені гуски, гарнець меду і кімнату на ніч. Їли, наче востаннє. А ще завзятіше пили… Господар, уздрівши, як за лічені хвилини від його птиці залишилися самі кістки, обережно запитав, чи не бажають панове ще чогось.

— А галушки маєш? — запитав Казимир.

Той ствердно кивнув.

— Неси ще й галушок.

— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.

Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.

— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…

Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.

— Атож, — кивнув той.

— А там що?

— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…

• Предыдущая
• 26/61
• Следующая