Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 43
- Предыдущая
- 43/83
- Следующая
– Якщо вже так, треба витримати. – Він узяв сина за руку і міцно стиснув. – Тепер ламатися не можна. Бо то не штука – впасти. Заприсягся – неси.
Мама мовчки плакала. Вона практично не сумнівалася, що то він. Що то його робота. І коли село засяяло свічками вночі, і коли його обступило військо вдень. Її серце розривалося навпіл. Як у ньому мали ужитися гордість за те, що це зробив її син, і біль через те, що розплата впаде також на нього? І що мало переважити: схвалення його смертельного вчинку во ім’я Бога чи застереження не йти супроти таких нездоланних сатанинських сил, які взяли в облогу цей маленький острівець людності, неначе завойовуючи неприступну ворожу фортецю? Зрештою, вона знала, що цим скінчиться. І вона все зробила для цього, засіваючи його свідомість духовними зернами. А тепер от – урожай. І радіти треба, а радість ця – крізь сльози.
Батько не став чекати, доки почнуть ламати двері. Пішов сам відчиняти. Групу захоплення очолював сам генерал Кушнірук. Перед ним за дубовим тесаним столом сиділо троє бунтарів. Троє ворогів імперії. Начальник КГБ УРСР сам походив із села, і перше, що спало йому на думку: «Чому ми їх так боїмося?» Одна шоста Землі. Мільярдний Китай – союзник. Мало не весь третій світ Африки, Азії та Латинської Америки. Найбільший ракетно-ядерний арсенал. Підкорений космос.
А вони не підкорені. Планета здригається перед червоною плямою на карті – СРСР. А вони не бояться.
Але найдивовижніше, що ми їх боїмося. Супроти них – армією. Не від сили, а через безсилля. Той самий Хрущов, що кидає в холодний піт усю Генеральну Асамблею, грюкаючи мештом по столу, боїться цих селян. Телефонує сюди, у цю «гарячу точку». Вона «гаряча», бо в ній згорів загін енкаведистів. Він боїться їх і Бога в їхніх душах, якого не може здолати. Бо він, Бог, живе в них, у душах цих селян, і немає на планеті сили, яка б зрівнялася з їхньою силою. Матеріальна могутність, ракетно-ядерна, імперсько-мілітарна, розсипається у прах, коли на неї лише краєчком крила війне сила Духа.
Батько вже заготував усі – на випадок арешту й вивезення до Сибіру – пакунки, які в умовах радянського «визволення» завше тримали напоготові галицькі селяни. Знайшов фуфайки та кожухи. Валянки приніс з горища. Мама відібрала теплі хустки.
І сотні тисяч разів проходили через це майже всі галицькі родини. Якщо Кремль переселяв цілі нації, то галичан Москва вирвала з корінням із рідної землі не менше як половину. У 60—80-х роках міста, а особливо Львів, його історичний 700-літній центр, стали російськомовними. Як так, що між цим ареалом єдиного європейського міста в Союзі і Тулою чи Вологдою не стало різниці? Дуже проста демографія: у помешканнях розстріляних і виселених до Сибіру жили «визволителі».
Тоді до Сибіру вже не вивозили. Але цього разу зробили виняток. Наказало ж з політбюро: «Все подполье – на Сибирь». Одна сімейна «ячейка» підпільників-бандерів-ців. Смішно сказати. Але має бути більше цих «ячейок». Де вони, хто вони? Будемо «колоти» цих бранців підпільної армії. Цей виплодок мусить розколотися. Куди дінеться під гільйотиною КГБ.
– Кортеж подано, панове, – намагався виглядати якомога естетичніше голова Комітету держбезпеки УРСР.
Він належав до нової плеяди чекістів, які, на відміну від душогубів у попередньому поколінні, свій талановитий і вроджений садизм намагалися огортати у вишукані манери. Така надійшла вказівка згори від Андропова – першого інтелектуала серед вихованців Єжова – Берії.
Він почав оглядати хатину, нишпорячи по всіх закутках. Із двох кімнат, у яких тулилася тут родина споконвіку, поліз до комори. Там купою лежав усілякий непотріб.
А під ним – скриня з книжками. Їхній найцінніший скарб. Андрій машинально пішов слідом за генералом. Дорогу йому загородив багнетом набундючений солдат. Відтак батько зупинив, відтягуючи рукою назад. Очима дав знати – не треба хвилюватися. Книги сховані в надійному місці. Ці першодруки пережили вже три окупації – переживуть і червону орду.
«Воронки» загули дружно й хором. У двох із них тіснилося по десятку енкаведистів, які тримали напоготові автомати. Ці хлопчаки, зодягнуті в окупаційні бушлати, не могли не здивуватися, коли побачили, як слідом за генералом із хати вийшло троє бранців. А де ж «особо опасноє» бандерівське підпілля?
«Лічний состав» ураз стрепенувся, коли начальник КГБ УРСР несподівано опинився на землі, вичавлюючи із себе тваринний крик нелюдського страху. Ситуація, у яку потрапив до зубів озброєний генерал, не давала йому жодних шансів на порятунок. За сантиметр від його шиї чатувала смерть. Одне лише клацання могутнього замка – і порожня маківка енкаведиста та його відгодована, тлуста туша розійшлися б урізнобіч. За командою начальника спецназу солдати миттю оточили місце захоплення генерала. Стріляти вони не наважувалися, бо могли тим самим лише пришвидшити його кончину.
– Накажи бійцям відійти. Без команди він тебе не задушить. Хоча він прийняв єдино правильне рішення. Такі, як ти, яничари не мають права ходити по землі, – Ярема стояв між стіною солдатні і нападником. Скидалося на те, що життя Кушнірука було-таки в його руках, а не в цієї армади.
Якийсь час він дивився в очі смерті, що пінилася над ним, а відтак замружився й затремтів, аж його підкидало.
Це була лише доля секунди, коли у потужному стрибку звір збив його з ніг і притулив свій холодний ніс та залізні зуби до його шиї.
Неймовірним зусиллям волі, цілковито паралізованої страхом, який рідко якій людині доводиться переживати і порівняно з яким полчища угорських повстанців – просто невинні витівки, що трапилися в загарбницькій службі цього бравого чекіста, він спромігся тільки кивнути бійцям спецпідрозділу внутрішніх військ, аби ті відійшли назад і відступили.
Коли солдатня, задкуючи, відповзла до вантажівок, Ярема підійшов ближче до шефа спецслужби Радянської України, який конав у передсмертній не фізичній, а радше моральній агонії.
– Зараз я дам команду тебе відпустити. Але ти махни цим душогубам, щоб, боронь Боже, не здуріли і не стріляли в його бік. Тоді я вже не зможу зупинити його.
Кушнірук, отямлюючись і все ще мало вірячи у власне спасіння, як той здоланий борець, щосили лупив, як по татамі, кулаком по землі.
Є такий незрівнянний погляд живої істоти, яка робить що-небудь усупереч власній волі, власному бажанню і власному переконанню – під силою дії стороннього авторитету. Таким авторитетом для Чорного був Ярема. Кажуть, собака – особливо щаслива жива істота, бо вона бачить свого бога – людину – у живій плоті. Зі смертоносним гарчанням і нещадним оскалом ротвейлер страшенно неохоче залишав жертву, якій він виніс смертну кару. Ця порода є фізично найсильнішою серед усіх тварин, яких приручила людина протягом багатьох тисяч літ спільного з ними життя на землі.
З огидою полишивши падаль, що все ще скиглила і трусилася, як у пропасниці, собака кинувся Яремі на груди та почав цілувати його й жалібно скавчати.
Згодом він так само бурхливо прощався з Марією та Андрієм. Його великі мудрі очі вмивалися сльозами, з якими тварина не могла дати собі раду.
– Чекати. Чекати, Чорний. Пильнуй хату. Ми повернемося. Ти лише дочекайся нас, – сам собі не вірячи, розридався Ярема.
Але пес завив несамовитою тугою, обхопивши по-людському в обіймах господаря. Він просто не відпускав його. Він усе знав!
Він не відпускав його на смерть. Він знав те, чого не знав ще ніхто серед присутніх. Його справедлива душа, а наявність у єдиної із тварин – собаки – душі офіційно визнав Папа Римський, цій пречистій надлюдській душі була невідома така людська властивість, як підлість. Ця душа страждала, бо вона не могла змиритися з тим, що можна чинити наругу над такою святою людиною, якою був її господар.
Ротвейлер почвалав до стодоли, виконуючи останню волю – чекати. Але лише він один знав тієї миті, що не дочекається. Собака завив так несамовито, що здавалося, ніби його має почути небо і земля. Здавалося, від виття цього зараз перевернуться із солдатами військові машини. Від собачої безпорадності супроти людської жорстокості теж схлипували в машинах м’якосерді хлопці, душі яких перев’язали окупаційними ременями. Схлипували так само від безсилля…
- Предыдущая
- 43/83
- Следующая
