Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 46
- Предыдущая
- 46/83
- Следующая
Стигмати – то живі хрести, що воскресають поміж нас і крізь муки Христові навертають нас до віри, бо лише у вірі є спасіння».
– І ти хочеш, щоб я повірив у цю нісенітницю, у ці попівські байки? – генерал мав єдину відповідь на виклик в’язня. Іншого йому просто не дано. – Знаєш, як писав наш пролетарський класик: «В коммунизм из книжек верят средне».
Андрій стояв у кутку кімнати, повернувшись спиною до Кушнірука. Тепер генерал підійшов ближче. Забої на тілі хлопця майже зникли. Про них нагадували лише синці. І хрест, у який виструнчилися вени на лівому коліні.
Було не до кпинів. Дива творилися на очах. Не вір книжкам, але вір очам своїм! В «Акваріумі» є цілий каскад дисциплін про езотерику, окультизм та всіляку іншу магію, яка споконвіку супроводжувала політику. Кушнірук зараховував себе до інтелектуального крила чекістської організації, тому не лише вголос, а й за глибоким переконанням уважав, що на всі ці психічні відхилення можна зважати, але не варто сприймати їх серйозно.
Та перед ним стояв живий свідок Усевишнього, чи як там вони називають свого Бога. Тут написано, що ці стигмати можуть передбачати. За це вхопився дещо спантеличений після читання генерал:
– Скажи мені, що чекає на тебе і твою сім’ю?
– Це зрозуміло без дару передбачення. Для цього досить просто знати, у якій державі ти живеш.
– А що ти можеш передбачити для мене? Що на мене чекає? Адже мої відносини з цією державою дещо відрізняються від твоїх.
– Ви й подібні до вас втратите цю державу. Вона приречена. Але до цього пролягає ще терниста, хоч і недовга, дорога. Та є більша втрата для вас – цієї хвилини вмирає ваша дружина.
Це вже було понад награну інтелігентність вихованця Андропова. Він у кращих традиціях Єжова, як шакал, накинувся на ворога. Із розмаху вдарив його руків’ям пістолета у скроню. Хлопець заточився, але не впав. Андрієві перед очима постав могутній лицар із мечем і хрестом. Тільки так – із мечем також. Правда Христова повинна мати кулаки – у цьому геніальна мудрість тамплієрів.
У відповідь він затопив генералові у м’ясистий ніс. Кров бризнула на стіл із ще не написаними протоколами. Кушнірук був ледь при пам’яті після такого нокдауну, але встати не міг. Бальтазар знайшов між паперів книжку і засунув її під сорочку.
Пролунав телефонний дзвінок. Але не було кому взяти слухавку. Начальник КГБ УРСР певний час був недієздатним.
Та зв’язок не вмовкав. Андрій урешті взяв слухавку і простягнув її генералові. Слухаючи, той зблід. Кров хлинула повз обличчя і вдарила, мов обухом, у скроні.
– Когда это случилось?
Його помічник, що залишився в Києві, повідомив, що його дружина померла під час пологів. П’ять хвилин тому.
Вони з мамою пішли найперше до моргу. Дівчині підкошувалися ноги, але їй не вистачило духу розказати вдома про все, що відбувається, і про свою участь у цих смертоносних подіях. Але вона знала, що ця її участь убила його. Якби не вона, не її робота, цього б не сталося. Хоча що там вона, не треба перебільшувати… Вони б зробили це й без неї. Був він їй рідним чи не рідним – нехай мати дає собі раду зі своїми чоловіками. А він її виростив. Він її любив. Може, вона була тією єдиною в тому світі, у якому він жив, кого він любив. І ця любов ще тримала його на плаву людяності. Не давала втопитися у вирі жорстокості, що була сенсом його життя.
Коли їх упустили до холодного залу потойбічного світу, нестерпний біль провини довів її до того, що вона захотіла б опинитися на місці тих, під білими покривалами. У стані розпачу й істерики вона справді підточила в собі життя. Впала посеред трупарні бездиханно. Утратила свідомість, а може, не лише її.
Черговий санітар, для якого така реакція живих на мертвих не була новиною, бризнув їй в обличчя склянку води, а відтак приклав до обличчя жмут вати з нашатирем. Від дії тестового реагента вона смикнулася всім тілом і отямилася. Світлана розплющила очі.
– Товариша Феофанова тут немає, – тим часом підійшов начальник моргу. – Тут лише останки солдат. Зараз приїдуть для упізнання родичі. Летять аж із Росії.
– А де він? – Світлана звелася на ноги і допивала цілющий трунок, яким у пограничному стані людського буття може стати звичайнісінька вода.
– А вам не сказали? – знову гортав свій реєстр начальник останнього вокзалу на цьому світі для всіх нас. – Його тут нема. Він у лікарні. У реанімації. Живий ще. Був принаймні живим, коли його привезли звідти.
Вони вискочили на вулицю, хапаючи повітря, як плавці, що довго залишалися під водою, а тепер-от на поверхні надихатися не можуть. Яке це неймовірне благо для людини – дихати! Жити й надалі! Після візиту до трупарні. І жити з новиною, що той, кого вони шукали по той бік, усе ще тут. Він живий! Був…
Лікарня – за два квартали. Якраз неподалік управління КГБ – місця батькової роботи. Коли вони зрівнялися з цим похмурим приміщенням, Світлана подумала, що за півтора десятиліття того, що зветься його роботою, він будь-якої миті міг опинитися там, звідки вони йдуть. «І це була робота, для якої морг у кінцевому підсумку був би заслуженою і справедливою нагородою», – упіймала себе на такій думці. Що, надто жорстокі її думки? Але хіба мало невинних людей просто звідси потрапляли туди, до моргу? Сполучені посудини. КГБ і морг. Споріднені установи. Тут життя забирали, а там фіксували факт смерті. Був ворог народу – і немає його. «Нєт чєловєка – нєт проблєми» – під цією зіркою жив її батько, це вчення втілював у життя. Але він от вижив. Над ним змилостивився Господь. Його немає серед згорілих чекістів. Він ще не все зробив на цій землі, щоб постати перед судом.
Упродовж останніх місяців, відколи Світлана потрапила до Андрієвого світу, вона вже міряла цей світ виключно його координатами. Вселенськими. Ще зовсім недавно вона й подумати не могла так про батька, який застряг десь між смертю і життям. А тепер, у світлі нового світобачення, уже зовсім по-іншому виглядає цей більшовицький ешафот із приземкуватими вікнами, у якому служив на посаді ката її співродич. Її думки стрепенула сирена «воронка», що завертав на подвір’я управління КГБ. Вона зіскочила на узбіччя, пропускаючи машину.
За кермом сидів Гоша – батьків водій. Він часто підвозив її до школи. Махнув рукою, вітаючись і круто повертаючи кермо. На сонці блиснуло заднє, заґратоване вікно «воронка». Звідти, з-за ґрат, вона зустрілася очима з Андрієм.
У райкомі сиділи допізна. Розписували рознарядку. З кожного села – по машині активного поголів’я. На місцях парторги втілювали в живі душі надіслані згори контрольні цифри. Було одностайно прийняте рішення, щоб надто довго не розтлумачувати, що має бути. Виїзний семінар. На тему атеїстичного виховання. З практичними заняттями.
Як би це не виглядало дивно, але про те, що діється в Кедрівці, добре знали вже в Києві та Москві, але не знали в сусідніх селах. Блокада свою справу робила. Зовні це було військове силове «оцеплєніє», а по суті – інформаційна блокада. Жоден носій інформації не міг прорватися крізь військовий стрій. «Гаряча точка» була локалізована.
Були вжиті заходи з локалізації поширення ідеологічної інфекції, що раптом з’явилася в цьому селі. Бо, якщо нею заразити всю цю ніби зачищену бандерівщину, вибухне епідемія, проти якої одне лише мовчазне стояння озброєних солдат не допоможе. Озброєні діти радянських матерів тоді будуть змушені робити справу, яку належить робити тим, хто став «под ружйо в защітє Родіни».
Виходячи з такої тонкої тактики, ексцесів не передбачалося. А ефект буде колосальний. За 30 років радянської влади політичний ґрунт у цих околицях Австро-Угорщини таки зм’як. Бур’яни габсбурзької християнської демократії поступалися в головах людей історичному та діалектичному матеріалізмові. Тому стан свідомості вже характеризувався не як ворожий, а як такий, що хитається. Між ганебним капіталістичним минулим і «світлим» комуністичним майбутнім. І коли хитається, то треба обухом по башці, щоб свічки ідеологічного прозріння засвітилися. Таким ідеологічним ударом і мало стати публічне знищення хреста на найбільшій і найдавнішій у районі церкві.
- Предыдущая
- 46/83
- Следующая
