Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 47
- Предыдущая
- 47/83
- Следующая
Головний герой, безумовно, буде один. І його на цю роль, як Гагаріна, висунув сам Микита Сергійович Хрущов. Але тисячі співучасників – вони також мали стати співгероями. Одні, у яких глибші комуністичні переконання, мали відчути: усе, з минулим покінчено. А ті, що слабші, якщо перелякаються, можуть залити собі пельку, роззявлену від несподіваного видива, «Московською». Спиртяра з окопів піднімала захисників вітчизни, а тут політично нестійких, що, з колін не підніме?
– Команда пішла. Машини стоять заправлені бензином і напоготові. Де ви, кстаті, Павле Семеновичу, збираєтесь закопати того ідола? Там же, де всєгда? – уточнив у Харкавого Тропченко.
– А ви знаєте краще місце для смітника історії? – роздратовано відреагував Паша. – Сила хрестового цвинтаря, Тімофєй Тімофєєвіч, у тому, що його ніхто ніколи не знайде. А навіть якщо знайде через тисячу років торжества комунізму, то ніколи звідти не викопає.
Це місце в Кедрівці називали «варення». В епіцентрі вода вирувала, утягуючи все, що потрапляло до її лабет, на дно. І дна цього ніхто ніколи не бачив. То була кількаметрова товща води, а далі – не менша товща рідкого мулу. Ця магма вже нікого не відпускала назад.
Траплялося, коли сюди забрідали телята, що відбивалися від стада, – тільки булькало за ними. Переповідають, саме сюди жбурнув свою жінку біснуватий Ілько, який застукав її на гарячому з парторгом у червоному кутку на фермі. Жбурнув, а сам повісився на вербі над урвищем, що нависало над кратером безодні. Правда це чи ні, як перевіриш? Урвище своїх таємниць не розкриває ніколи.
І от у цій пекельній дірі в землі знайшов цвинтар для своїх жертв Паша. Його буйна фантазія обрала саме це місце для поховання зламаних ним хрестів. У селі знали про це, бо не раз чули, як уночі колгоспна машина натужно сунулася до краю урвища, а відтак скинутий вантаж здіймав водяний стовп, під яким більшовики ховали своїх найлютіших ворогів. Те, що це були хрести, так само скоро стало відомо. Спливали розп’яття, викувані з легкого трубчастого металу чи витесані зі скам’янілого за століття дуба, який, одначе, не припиняв бути деревом і не тонув. Розп’яття боялася поглинати навіть ця нещадна прірва. Тоді Паша мусив іти вночі ще раз закінчувати роботу. Як до живого мерця, прив’язував до шиї розіп’ятого Христа камінь, щоб пішов на дно.
Столітню працю тих, хто увірував у Христа, поховав у намулі круговерті цей могильник людської пам’яті. Людської віри – і людського здичавіння. Все там, на дні цього здичавіння.
– Так що міняти маршрутів не будемо, – підсумував Паша останнє питання порядку денного бюро райкому, яке остаточно затверджувало сценарій завтрашнього, небаченого за розмахом і глибокого за ідеологічним навантаженням, «усенародного свята трударів». – Я тут, товариші, маю один серйозний сюрприз і хочу, щоб ви мене підтримали, – ніяк не вгамовувався Харкавий.
Він не виходив весь цей час із кайфу, що його отримав у результаті боротьби з «опіумом народу», як влучно і геніально назвав релігію товариш Карл Маркс. Він турбувався, чи його правильно зрозуміють, тому почав здалека:
– Вот ви, Тімофєй Тімофєєвіч, рейхстаг брали?
– Брав, а как же. Лічним примєром, так сказать.
– І прапор кумачевий водрузили над фашистським лігвом?
– Ну не совсєм я, – зам’явся фронтовик Тропченко. – Водрузили Єгоров і Кантарія, як ізвєсно. Але я внизу був.
– А тепер я хочу спитати вас, заслуженого фронтовика, що визволив людство від німецько-фашистських загарбників, як нашого партійного керманича й талановитого керівника району, під проводом якого ми крокуємо до вершин комунізму, чи маємо ми, підростаюче покоління, право на подвиг, який вчинили ви і ваше героїчне покоління?
Тропченко не розумів, куди він знову хилить. «Але що тут відповідать? Подвох чи єсть, чи нєт – не скажеш».
– Ну, конєчно, завсєгда воно єсть місце для подвига. Молодьож у нас хороша. Почему нєт?
– Дякуємо, товаришу перший секретар, за високу оцінку і глибоку довіру. І, виходячи з цього, ми також маємо право, як і ви, підняти прапор перемоги над нашим «рейхс тагом», тобто над лігвом нашого найбільшого ідеологічного ворога.
У Тропченка було сутужно з асоціативним мисленням, як і з мисленням узагалі. «Де він у районі, сука, найшов рейхстаг?» – Паша помітив, як зморщився перший секретар у глибокій задумі, і поквапився йому на допомогу:
– Нашим рейхстагом, уже на нашому етапі комуністичного будівництва, є та сама церква. Тому я не тільки скину цей клятий хрест, а підніму над лігвом, і над рідним селом, і над рідним районом, і над рідною областю прапор перемоги! Наш кумачевий стяг! Державний прапор Країни Рад. Знамено Союзу Радянських Соціалістичних Республік!
Він промовив це і схопився на ноги. За ним устали всі решта. Ну як вони могли наздогнати цього бігуна до комунізму? Чи заперечити, коли молодечий корчагінський ентузіазм спрямований на виконання генеральної лінії партії?
Кушніруку поїхати на похорон дружини заборонили. Не можна залишати місце подій, де вже не горіло, але ще чаділо й іскрилося. Із Луб’янки йому зателефонував сам голова Комітету і м’яко «не посовєтовав». Не варто ризикувати. Катерині не допоможеш. Що вдієш, коли така доля? Та й, зрештою, нема однієї дружини – буде друга чи третя, а Комітет держбезпеки – він один, і нема йому заміни ні на що.
Якщо поміркувати, то арешт Самоплатова вразив його більше, ніж смерть дружини. Службова кончина для людей у погонах – це страшніше, ніж утрата близьких. Бо то лише близькі для тебе, а тут – ти сам. Твоя служба, без якої ти ніхто і ніщо. Йому хотілося мужніти у власних очах, бо всім чекістам хочеться бодай трішки побути «залізним Феліксом» – без страху й сумніву лицарем меча та кинджала. Він стискав зуби у пориві власної мужності перед самим собою, але з очей не зникав цей тамплієр із жилавим хрестом на тілі. Звичайно, медицина і товариш Чазов пояснили б, як психічні відхилення призводять до фізичних збочень. Мусить ця чортова наука пояснити це. Бо в іншому разі за тим стигматиком схибнуться тисячі і побредуть слідом. Що не кажи, а вражає!
Кушнірук розумів, що його доля – у руках цього, як його, назвати навіть важко… Радше навіть не в руках, а в нього на язиці. Він мусить виказати всіх. Мусить! Інакше закопає його, молодого та перспективного голову КГБ УРСР. А якщо не викаже? Він же наділений надприродною силою, цей фанат.
І виникла ідея єдино рятівна, як і в тисячах і тисячах інших подібних ситуацій, у яких опинялися бійці невидимого фронту. Зрештою, у нього немає вибору. «Або я його, або він мене». Третього не дано. У цій гарячій точці їм не розійтися. Хтось має залишитися в ній. І згоріти. А на вершині службового злету він, улюбленець Юрія Володимировича Андропова, горіти не збирається.
Генерал машинально натиснув кнопку:
– И что ты посоветуешь, полковник? Ты лучше разбираешься, как решать такие проблемы, – благально питав у Єдлова, що миттю скочив до кабінету. – Выбьем у него то, что нам надо?
– Опыт подсказывает, что не выбьем.
– И что делать?
– А разве у нас есть выбор, товарищ генерал-полковник? – кілерське чуття вловило, куди хилить начальник і що хоче від нього почути. – У нас нет выбора. Если невозможно выбить показания, надо их убить. Вместе с тем местом, куда они прячутся. Если нельзя выбить, надо убить. То бишь убрать. Ликвидировать. И дело с концом.
– Отправить его к его любимому Богу? Хорошую услугу ему окажем. Он же любит своего Небесного Отца. Пусть порадуется досрочной встрече. Он Его так сильно любил, что заслужил это свидание.
– Классно вы все обставили, товарищ председатель Комитета госбезопасности республики. Поп бы так не изъяснил, – весело жартував начальник слідчого главка. Він побоювався цього вискочки. Носія нових методів, на відміну від нього, носія старих методів. А куди ти, голубчику, зі своїми інтелектуальними замашками нової порослі без цих перевірених методів?
– Понимаешь, Григорич, нам с тобой по-другому не получится. Но ты готов? Это же по твоей линии.
- Предыдущая
- 47/83
- Следующая
