Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 57
- Предыдущая
- 57/83
- Следующая
Харкавий мало не зірвав голос, але багатотисячний атеїстичний монстр уже вивергав цю славу досхочу.
Андрій чув, як кирзаки чекістів тупотіли над головою. Храм іще не знав такої наруги лихослів’я, як у цю мить. Вони шукали і не знаходили, і від цього біси, що сиділи в них, скаженіли до безтями. Але криївка апеннінських зодчих урятувала його. Він був недосяжний ще й тому, що сидів у підземеллі сам, а отже, не було кому його видати.
Кратер сатанинського вулкана клекотів нагорі, а тут лежала тиша, якою огорнулася від людської скверни вічність. Сюди не міг ступити чобіт гонителя, в це останнє пристанище Святого Духа. І в цьому була надія: те, що коїться, – ще не кінець. Не кінець світу. «Раз є сили, які визволили мене і зробили недосяжним для них, – це ще не кінець».
Коли орава хрестоламів в екстазі п’яних оргій покидала село, вже сутеніло. Кедрівка враз спорожніла. За ордою закурилося, а люди притаїлися по хатах. Андрій мав ключ від церкви, який залишив йому паламар. Через лічені хвилини він уже був на березі річки, а відтак на острові, а потім у курені, де його чекала Світлана.
– Як ти вибрався звідти? – Вона очам своїм, сплаканим до дна зіниць, не вірила, обіймаючи його і вмиваючи рясними сльозами.
Коли Гоша випустив його і вони вибралися з міста, вона благала його не йти до села. Тисячі комсомольців, армія, сексоти. Боже, це пекло, з якого йому немає порятунку! Але що ближче була до села, – йшли навпростець через пасовища, – то гучніше клекотіло там. Церкву кедрівську було видно з самого міста, але десь на півдорозі вони побачили там наверху Харкавого зі шнурами й автогеном.
І тут його зірвало з місця. Він поцілував її на прощання, як востаннє, і побіг туди. Вона хотіла було за ним, але даремно. Він не біг, а летів. На свою погибель? Чи може серце юної дівчини витримати такий удар? Так, він – не зі світу цього. Його життя для нього нічого не важить, але вона не уявляє своє життя без нього. Вона ридала наодинці зі своїм горем посеред лук, на яких мирно паслися корівки. Від дівочого стогону вони з подивом оглядалися на неї, дивлячись сповненими співчуття очицями. Коли ці невідомі й незбагненні прибульці, позбавлені інстинкту самозбереження й позбавлені захисного панцира страху, пов’язують свої шляхи-дороги з простими смертними, життя з ними поруч стає незбагненним і нестерпним. Місія мученика до снаги лише йому самому. А ближнім стерпіти такий тягар неможливо. Тому пасіонарії приречені на самотність. Бо двом під хрестом мало місця. Хрестоносець – завжди один у полі воїн. Він приречений на єдину нагороду – біль катування, але коли цей біль розливається по капілярах сполучених у любові сердець, непосвячене серце, налите коханням до мученика, може не витримати. І воно має право на порятунок – розірвати ці капіляри і зійти з дороги несамовитих. Але як? Як наказати серцю врятувати себе від виверження гарячої крові? То лише вони, дрібка посвячених, стоїчно й неухильно приймають удари, і нарікати на долю й невдячність людей їм не дано. Людство у своєму поголовному багатомільярдному загалі запрограмоване на максимальне наближення кінця світу, воно змодельоване на мінімізацію відстані до цього кінця. І лише ці прибульці, що йдуть по життю під хрестами, гальмують цю тотальну ходу до прірви. Лише вони, одиниці прибулих сюди не від світу цього, віддаляють страшний скін життя.
Вона незчулася, коли ноги привели в їхній курінь. На цьому клаптику суші, відгородженому від гріховного материка чистими плесами українського Йордану, жила їхня планета. Чи радше його, Андріїв, ковчег. А тепер народонаселення цієї планети змаліло лише до однієї соломинки, якою була ця освячена цілющою хворобою пасіонарності дівчина. Вона прийшла сюди, як на могилу, – оплакувати його. Світ без нього, навіть цей плавучий материк їхнього кохання, – лише кладовище невимовної втрати. Будь-хто із тих, хто знає, як то жити в Радянському Союзі, якби був на її місці, сказав би собі: шансів вирватися звідтам живим у нього немає. І от він справді живий – у її обіймах.
– Те, що неможливе в людей, можливе у Бога, – проказав він загальновідому біблійну формулу. Вона може видатися банальною на книжковій сторінці, але коли вона промовляє зі сторінок твого життя?
– Це диво Боже! – вирвалося з її уст одкровення.
– Ти щаслива в Бога, що маєш дар вірити у його дива, коли відбувається те, що збагнути не дано, а дано лише вірити. Але знаєш, що найтяжче вразило мене за ці страсні дні?
Вона, як ніхто інший, знала, що зазнав цей сільський старшокласник, що підняв сторч усю імперію, і отримав від неї перші смертельні удари, і опинився під розстрільною статтею, не досягши навіть повноліття. Адже він живе на світі лише до тої миті, поки він недосяжний для них. І який тут захист на цьому острівці супроти імперії зла, перед якою труситься в немочі вся планета!
– Найтяжчий удар, що вони не повірили. Ті садисти не повірили ранам на тілі стигмата. Генерал не повірив, коли почув про смерть дружини, як йому говорилося. Вони не повірили, коли побачили прояв ран Христових над церквою. Що ще треба, щоб вони навернулися, Боже?!
Він промовляв до розп’яття на хрестику, що мовчазно облягав його шию й безвільно звисав на ланцюжку.
– Чи шкодує Син Божий, що пішов на це? Адже його жертва – даремна. Нічого не змінилося за дві тисячі літ під Хрестом, на якому вмирає Ісус!
Андрій, попри свою ритуальну релігійність, сприймав Ісуса не лише як Бога, а окремо – як людину, що жила на планеті разом із нами, ходила по цій грішній землі. Як і кожен з нас. Він був людиною – реальною, історичною особою, присутність якої посеред нас доведено науково. Зрештою, жив Він не так давно в масштабах знаної нами історії людства, бо за віки до Нього скарбниця буття зберегла імена, які ми трактуємо не за легендами, а за шкільними підручниками документальної історії. Його іменем освячена наша, ще надто молода, двотисячолітня ера. Для ери – це юність.
Філософія самоусвідомлення юного Бальтазара полягала у тому, що безупинний земний шлях у космосі освячують світочі, які могуттям Розуму й Волі підносяться над мільярдним загалом і ведуть його на нові орбіти цивілізації. Однак над усім цим сонмом земних геніїв найвище підноситься Ісус – тесля з близькосхідного містечка Назарет, який був, є і буде найвидатнішою особою всіх народів, часів, епох. Недосяжним шедевром у тридцятитисячолітній історії Слова – відколи воно стало доступним людині – є Його «Нагірна проповідь», моральним абсолютом стала Його молитва «Отче наш», у якій кілька абзаців містять більше мудрості, ніж усі мільйони трактатів, на які тільки спромагався сукупно взятий людський планетарний Розум.
Ісус – найвидатніший революціонер, бо ніхто до й після нього так сильно не переінакшував життя людини на землі. Ісус – найсвітліший учений, якого тільки знає людство, бо проти нього всілякі там софокли, ейнштейни, ньютони, піфагори з їхніми формулами, схемами й теоремами – просто смішні сліпі кошенята на горизонті людського пізнання. До речі, всі вони не сліпо, а свято вірили у Нього. Ісус зробив найбільше відкриття – Він відкрив людині Людину, відкрив Ду х як вселенську незнищенну с убстанцію життя. Без Нього, якби кожен з нас і перетворився зі сперматозоїда на людину, опинився би зовсім в іншому світі. Ісус проповідував у масштабах одного адміністративного району, приміром, такого, у якому жив Андрій Бальтазар, жив на такому малому клаптику землі, який можна було обходити пішки чи на ослі за кілька днів, а запанував над цілими материками й континентами. Він мав «партію» із дванадцяти людей, а здобув владу над мільярдами. Він не зробив жодного вчинку з позиції сили, а перед ним упали ниць наймогутніші на час Його присутності тут римські імператори. Започатковане Ним тріумфальне завоювання не лише народів, а все нових і нових поколінь вершиться безнастанно протягом тисячоліть.
Ще змалку Андрійко після емоційних материних настанов задавав собі це запитання. Адже відповісти на нього для кожної людини – значить не лише збагнути феномен Христа, а й отримати ключ до власного самоусвідомлення. Ну що ти таке – людина? Із нутрощами, як і кожна тварина, з фізіологічним способом існування – як і будь-що живе, що повзає, ходить, літає, плаває. Нутрощами – майже те саме, що й звір, але звідки тоді береться мова, розум, сумління…
- Предыдущая
- 57/83
- Следующая
