100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 51

• Предыдущая
• 51/125
• Следующая

Даний і Юна вловили хрускіт пергаменту, який Парнезій дбайливо сховав у себе на грудях, перш ніж повести свою мову далі:

– «Максімус дав вам відставку, – мовив один із старійшин. – Ви можете стати одними з нас!» – «Уклінно дякуємо, – вклонився Пертінакс і махнув у бік катапульти. «Не треба бути провидцем, – зміркував старійшина, – щоб зрозуміти, що Стіна нам дістанеться нелегко». – «Шкодую, – сказав Пертінакс і налив їм найкращого з наших вин. Вони випили, замочивши руді бороди, і встали, щоб відкланятися. Амал усміхнувся: «Цікаво, хто з нас піде на корм вовкам і акулам до першої прибутної води?» – «Атобі не цікаво, що може прислати Феодосій?» – кинув я наприкінці. Старий Алло трохи затримався. «Побачите, – заметушився він, – для них я не цінніший за собаку. Варто мені відкрити їм наші таємні стежки через болота, і вони збудуться мене, як шолудивого пса». – «Ти б не поспішав показувати їм ці стежки, – застеріг Пертінакс, – спочатку переконайся, що Риму не врятувати Стіну».

Так на Стіну прийшла війна. Перший час Крилаті Шоломи атакували традиційно з моря, а ми традиційно відбивали натиск з берега катапультами! Але одного разу Крилаті Шоломи підійшли з двох кінців Стіни. Я відправив гінців на південь, аби вони розвідали про можливі новини з Британії, але ніхто з них не повернувся.

На кінець другого місяця війна досягла свого апогею. Два місяці і сімнадцять днів ми не здавали оборону, притиснуті практично з усіх боків до центральної вежі.

Розв'язка настала швидко. Ми билися немов уві сні, як раптом Крилаті Шоломи дали нам спокій. Якось уранці прокинувшись, я помітив, що вежі наповнені незнайомими солдатами. Ми з Пертінаксом потягнулися до зброї. «Як? – вигукнув якийсь лицар у сяючому обладунку. – Ви здіймаєте зброю на Феодосія? Огляньтеся!» Ми звернули погляди на північ. Сніг був червоний від крові, але Крилатих Шоломів і слід запав. На півдні сніг був невинно чистий, і ми побачили Орлів, що стояли там табором двох легіонів. На сході і заході кипів бій, але центральну вежу огортав спокій. «Ви виконали свій обов'язок, – сказав лицар. – Де я можу знайти Капітанів Стіни?» Ми призналися, що він нас уже знайшов. «Але Максімус запевняв, що вони майже діти! – запротестував лицар. – А ви білоголові старці». – «Дітьми ми були три роки тому, – уточнив Пертінакс. – Як складеться подальша наша доля, юначе?» – «Називайте мене Амброзій, я секретар імператора, – відрекомендувався той. – Покажіть передсмертну записку Максімуса, щоб у мене не було причин не довіряти вам». Я витягнув пергамент із-за пазухи. Прочитавши, Амброзій салютував нам. «Ви самі визначите свою долю, – почав він. – Зголоситеся служити Феодосію – він дасть вам легіон. Захочете роз'їхатися по домівках, він одпустить вас з пошаною». – «Я би прийняв ванну, попоїв і чогось випив, не відмовився б од бритви, мила і пахощів», – усміхнувся Пертінакс. «Тепер я впізнаю в тобі хлопчиська, – мовив Амброзій. – А як щодо тебе?» Він звертався до мене. «Феодосій не зробив нам нічого поганого, – відповів я, – але на війні цілком виявити себе ти здатний лише раз». – «Згоден, – кивнув Амброзій. – Максімус так і говорив Феодосію, що ви ні за яких обставин не залишитеся на службі. Що ж, імператорові не пощастило». – «Рим буде йому втіхою, – промовив Пертінакс. – Відпусти нас по домівках і позбав необхідності терпіти цей запах – запах крові…» Але тріумф нам усе-таки влаштували.

– По заслузі і шана, – закінчив Пек.

Діти замислено мовчали…

Прогулюючись перед сніданком, Дан і Юна геть забули, що сьогодні Іванів день. Єдине, що їх цікавило, – це видра, яка мешкала в їхньому струмку. Ступивши кілька кроків по залитій росою поляні, Дан обернувся на свої сліди.

– Треба б поберегти наші сандалі, щоб не намокли, – вирішив хлопчик.

Це було перше літо, коли брат і сестра не бігали босоніж – сандалі їм, м'яко кажучи, не подобались. Тож вони їх зняли, закинули собі за плечі і радісно почимчикували по мокрій траві, ступаючи за видрою слід услід.

Тоді вони й згадали про Іванів день. Із заростів папороті тієї ж миті з'явився Пек і, вітаючи їх, потиснув дітям руки.

– Що новенького у моїх дівчинки і хлопчика? – поцікавився Пек.

– Нас змусили взути сандалі, – поскаржилась Юна.

– У взутті, звичайно, приємного мало. – Пек зірвав квітку кульбаби, обхопивши її пальцями коричневої, укритої шерстю ноги. – Якщо не брати до уваги Холодного Заліза. Народи Пагорбів бояться навіть цвяхів у підметках. Я не такий. А люди підкоряються Холодному Залізу, щодня здибуючись із ним, здатним як прославити людину, так і знищити її. Втім, люди мало знають про Холодне Залізо: чіпляють при вході підкову, не перевертаючи її догори ногами, а потім дивуються, коли хтось із нас пробирається в дім. Народи Пагорбів шукають немовля і…

– …підмінюють його іншим! – закінчила Юна.

– Що за дурниці? Людям властиво перекладати провину за погане виховання дитини на наше плем'я. Фокуси з підкидьками – справжні вигадки. Ми тихенько переступаємо через поріг і ледве чутно наспівуємо сплячому малюкові заклинання. Згодом ця людина відрізнятиметься від собі подібних. Чи добре це? Якби моя воля, я б наклав заборону на спілквання з новонародженими. Я не посоромився сказати це серові Х'юону.

– А хто це – сер Х'юон? – пробурмотів Дан.

– Мова про короля фей, якому я одного разу запропонував: «Вам, який тільки й думає, як би втрутитися в справи людей, непогано б узяти немовля на виховання й утримувати його серед нас далеко від Холодного Заліза. Тоді ви зможете вибрати для дитини долю, перш ніж відпустити назад у світ людей».

Я знав, про що говорив, бо напередодні дня великого бога Одіна я опинився на ринку Льюїса, де торгували рабами, які носили на шиї кільце.

– Що за кільце? – запитав Дан.

– Кільце Холодного Заліза, в чотири пальці завширшки і в один завтовшки. Так от, якийсь фермер купив на цьому ринку рабиню з немовлям, яке не було потрібне ні йому, ані їй. Під прикриттям сутінків він пішов до церкви й опустив немовля просто на холодну долівку. Ледве він пішов, я схопив дитину і побіг до сера Х'юона й доручив піклуватися про малюка його дружині. Коли подружжя пішло, щоб погратися з немовлям, я раптом почув часті удари молота, що долинали з кузні. Нагадую, що був день Тора, але яким же був мій подив, коли я побачив його самого. Він викував із заліза якийсь предмет і кинув його в долину. Від сера Х'юона та його дружини я побачене приховав, дозволивши Народам Пагорбів бавитися з малюком. Він ріс на моїх очах. Разом ми облазили всі місцеві пагорби. А коли на землі спалахував день, він починав гамселити руками і ногами, вигукуючи: «Відчини!», поки хтось, хто знав заклинання, випускав його. Що більше він сам опановував чаклунство, то частіше почав звертати свій погляд на людей. Ми з ним влаштовували нічні вилазки, де він міг спостерігати за собі подібними, а я – за ним, щоб він ненароком не доторкнувся до Холодного Заліза. Під час однієї з таких вилазок ми побачили чоловіка, який лупцював свою дружину палицею. Коли вихованець Народу Пагорбів кинувся на кривдника, на нього кинулася… жертва. Заступившись за чоловіка, жінка роздряпала хлопцю обличчя, від його зеленого золототканого сюртучка залишилося саме шмаття. Я сказав, що краще б йому було вдатися до чаклунства, ніж зв'язуватися з цим здоров'яком і його старою. «Я не подумав, – признався він. – Зате я чарівно відлупцював його по шиї». Народи Пагорбів знайшли винуватого в мені, на що я не забарився відповісти: «Чи не ви виховуєте його так, щоб він, опинившись на волі, зміг вплинути на людей? Ось він і працює над цим». Мені було сказано, що хлопчика ростили для великих справ і що я, мовляв, погано на нього впливаю. «Я шістнадцять років як стежу, аби хлопчик не торкнувся Холодного Заліза, адже як тільки це станеться, і він раз і назавжди знайде свою долю, хай там що б готували для нього ви. Що ж, присягаюся молотом Тора, я відійду», – сказав я і зник з очей.

• Предыдущая
• 51/125
• Следующая