100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 52

• Предыдущая
• 52/125
• Следующая

Пек признався, що клятва невтручання ніяк не заважала йому наглядати за хлопчиком, а він під впливом Народів Пагорбів нібито й думати забув про людей і зробився дуже сумним. Він узявся до науки, але Пек часто ловив його погляд, спрямований у долину, де жили люди. Він зайнявся співом, але навіть співав він спиною до Пагорбів, а обличчям – до людей.

– Ви б бачили, – обурювався Пек, – як він обіцяв королеві фей, котра виховала його, що триматиметься від людей подалі, а сам сповна віддавався фантазіям про них.

– Фантазіям? – перепитала Юна.

– Свого роду хлоп'яче чаклунство. Воно цілком невинне, якщо хто й постраждав од нього, то двоє-троє п'яничок, що пізно вночі поверталися додому. Але він був милим хлопчиком! Король і королева фей не втомлювалися повторювати, що у нього велике майбутнє, але були дуже малодушні, щоб дозволити йому випробувати свою долю. Та чому бути, того не минути. Якось уночі я побачив, як хлопчик мандрує пагорбами. Він був розсерджений. Хмари раз у раз розтинали зірниці, долину наповнювали страшні тіні, а гай – мисливська зграя, туманними лісовими стежками скакали кінні лицарі в обладунках. Звичайно, то була всього лише фантазія, викликана хлоп'ячим чаклунством. За лицарями виднілися величні замки, з вікон яких їх вітали вродливі жінки. Але часом усе огортала темрява. Ці ігри не давали приводу для тривоги, але я дуже жалів хлопця, що самотньо поневірявся світом, який він сам і вигадав, і дивувався масштабам його фантазій. Я помітив, як сер Х'юон з дружиною спускаються з мого Пагорба, де лише мені було дозволено чаклувати, і милуються на успіхи, яких він досяг у магії. Король і королева фей сперечалися про долю хлопця: він бачив у своєму вихованці могутнього короля, вона – найдобрішого з мудреців. Раптом хмари поглинули зірниці його гніву, а гавкіт хортів затих. «Його магії протистоїть чужа! – вигукнула королева фей. – Але чия?» Я не став розкривати їй задуму Тора.

– Отже, тут заплутаний Тор?! – здивувалася Юна.

– Королева фей почала кликати свого вихованця – той ішов на її голос, але, як і будь-яка людина, не бачив у темряві. «Ой, що б це могло бути?» – сказав він, спіткнувшись. «Обережно! Стережись Холодного Заліза!» – вигукнув сер Х'юон, і ми всі троє кинулися до нашого хлопчика, але… надто пізно: він доторкнувся до Холодного Заліза. Залишалося лише дізнатися, який саме предмет визначить долю вихованця фей. То був не королівський скіпетр і не лицарський меч, не леміш плуга і навіть не ніж – у людей взагалі немає подібного інструменту. «Коваль, що викував цей предмет, дуже могутній, хлопчик був приречений знайти його», – сказав я стиха і розповів серові Х'юону про побачене в кузні в день Тора, коли дитину вперше принесли на Пагорби. «Слава Тору!» – вигукнув хлопчик, демонструючи нам масивне кільце бога Тора з накресленими на залізі рунами. Він надів кільце на шию і поцікавився, чи так його носять. Королева фей тихо проливала сльози. Цікаво, що замок на кільці ще не було замкнуто. «Яку долю обіцяє це кільце? – звернувся до мене сер Х'юон. – Ти, хто не боїться Холодного Заліза, відкрий нам правду». Я поспішив відповісти: «Кільце Тора зобов'язує нашого хлопчика жити серед людей, працювати для їхнього добра і приходити їм на допомогу. Ніколи не буде він сам собі пан, але не буде і над ним іншого пана. Він муситиме працювати до останнього подиху – у цьому сенс усього його життя». «Який жорстокий Тор! – вигукнула королева фей. – Але ж замок ще не замкнуто, а значить, кільце ще можна зняти. Повернися до нас, мій хлопчику!» Вона обережно підійшла до нього, не в змозі, проте, доторкнутися до Холодного Заліза. Але хлопчик твердим рухом замкнув замок навіки. «Чи міг я вчинити інакше?» – промовив він і гаряче попрощався з королем і королевою фей.

На світанку вихованець фей підкорився Холодному Залізу: він пішов жити і працювати серед людей. Потім він зустрів дівчину, яка надзвичайно йому пасувала, вони побралися і в них народилися діти, багато дітей. Королю і королеві фей залишалося тільки втішати себе думкою, що вони навчили свого вихованця, як допомагати людям і впливати на них. Людина з такою душею, як у їхнього хлопчика, – велика рідкість.

На цілий місяць Дана і Юну відправили до моря, і яким же було їхнє здивування, коли одного разу вони почули знайомий голос: Пек розмовляв з якоюсь напіводягненою людиною. Незнайомець, здавалося, був цілком захоплений своїм заняттям.

– Добре зроблено, – похвалив його Пек. – Яка вивірена форма!

– Для кого добре, а для Звіра не підійде! – З цими словами людина кинула яскраво-синій кам'яний наконечник для стріли, як згодом виявилося, під ноги Дану і Юні.

– Звіра давно вже немає. Він покинув ці місця.

– Тільки-но з'являться вівці, він не примусить себе чекати. – Людина ледь стукнула по каменю, і він розколовся.

– Назад йому шляху немає. Дітей можна залишати на вулиці без нагляду, не побоюючись Звіра.

– Що ж ти не назвеш Звіра його справжнім ім'ям?

– Легко. – Пек загукав: – Вовк! Вовк! Ну що скажеш? То де ж Сірий Пастух? Утікач Ночі накивав п'ятами. Всі вовки пішли.

– Ото так! Чи не ти їх прогнав?

– Заслуга належить цілим поколінням людей з різних країн. Адже ти був серед них?

Людина мовчки скинула одяг, зшитий з овечих шкур: її бік і руки від ліктя до плеча були геть усі в рубцях.

– Очевидно, – почав Пек, – це «подарунок Звіра». А що було в твоєму арсеналі?

– Рука, сокира і спис, як і в наших предків.

– У такому разі, – поцікавився Пек, – як у тебе опинився цей ніж?

Він говорив про довгий ніж із темного заліза, завбільшки майже як короткий меч.

– Це робота Дітей Ночі.

– Сталь видає його ковалів. Скільки ж ти за нього заплатив?

– Рівно стільки! – Людина вказала на порожню праву очницю. – На що тільки не підеш ради овець. Вони – все наше життя. Я не міг інакше…

Пек співчутливо зітхнув.

– Кажи далі. Я слухаю.

Людина замахнулась і устромила ножа в землю.

– Я розкажу, як усе було насправді. Ніж і Білі Скелі, беру вас за свідків! Я з племені, яке не знайоме із залізом. Моя мати – жриця, що відповідає за погожий вітер. Покупець Ножа, Захисник Людей – це мої імена в країні Білих Скель.

– Твоя країна була могутньою державою, і ти мав великі імена.

– Що важать імена і величальні пісні, якщо людина потребує свого вогнища, острівця безпеки для його дружини і дітей. Мені були раді біля будь-якого вогнища, але ніхто не розпалив мого власного, ніхто не приготував мені їжу. Я відмовився від цього ради Чарівного Ножа, який я придбав в ім'я звільнення свого племені од Звіра.

– Почни спочатку.

– Коли я змужнів настільки, що зміг приєднатися до інших пастухів, Звір розоряв країну. Але час від часу він давав про себе забути. Коли ж наші отари починали гладшати, пастухи переставали боятися власної тіні, коли діти гралися просто на вулиці, а жінки ходили до колодязя поодинці, він завжди повертався. Він потішався над нашими ламкими стрілами і тупими списами, легко відбивав удар кам'яної сокири… Я мріяв підкорити Звіра. Все наше плем'я, включаючи мою матір-жрицю, переповнював страх. Боятися Звіра – це стало звичкою. Коли він пішов на якийсь час, я навіть покохав одну жінку, таку саму жрицю, як і моя мати. Ми раз у раз зустрічалися біля ставків. Затишшя привело до того, що отари мирно паслися на найдальших пасовищах, навіть моя. Слідом за своєю отарою я одного разу зайшов до північного лісу, де серед дерев підстерігали Діти Ночі. Вони поклоняються нашим богам, але й самі майже рівні їм у могутності. Вони можуть підмінити твою душу. Якось на моїх очах три Звірі гналися за людиною. Вона кинулася до дерев, що видало в ній мешканку лісів. Для нас, мешканців Білих Скель, дерева страшніші за Звіра. Замість сокири та людина стискала в руці ніж, схожий на цей. Один Звір, пронизаний цією зброєю, упав як мертвий. Ще двоє втекли. З того часу я думав лише про те, як би роздобути подібний ніж. Мати помітила, що я став мов сам не свій, і запросила сісти на її місце біля вогню, де вона взимку спілкується з духами. Якоїсь миті я почув два голоси у себе всередині. Один повторював: «Попроси чарівний ніж у Дітей Ночі. Людина не повинна підкорятися Звірові». Другий голос суперечив першому: «Не ходи, Діти Ночі підмінять твою душу». Я прислухався до першого і вранці заявив матері: «Я йду, щоб добути для свого племені одну річ, і невідомо, чи повернуся таким, як був раніше». Вона кивнула: «Живого чи мертвого, колишнього чи іншого я, як мати, прийму тебе».

• Предыдущая
• 52/125
• Следующая