Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 47

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая

Зрештою, гетьманові це набридло, вони розсварилися. Тоді матінка повернулася до своєї рідної Адамівки, де переймалась, переважно, двома справами: по-перше, перейменуванням цього селища на Олексіївщину – на честь старшого синочка (хоч і не гетьмана, проте все ж таки фаворита самої государині імператриці!), по-друге – спорудженням пишної церкви на спомин покійного чоловіка Григорія Розума (для чого перед від'їздом вибила у Кирила кругленьку суму, і все золотими рубликами).

Мир запанував у глухівській резиденції. Життя вирувало. Укази, розпорядження гетьман формулював у стилі Єлизавети: «Ми наказуємо…»

Наслідуючи Санкт-Петербургу, Кирило Григорович влаштовував бали, маскаради, дивовижні феєрверки, привчаючи місцеве населення жити зі столичним розмахом. Він виписував купу російських, німецьких, французьких, італійських, польських газет, вів велике особисте листування з друзями та знайомими, завів чималу бібліотеку.

При дворі гетьман утримував штат капельмейстерів і трупу акторів, які грали пасторалі, комедії Мольєра, трагедії Есхіла й Шекспіра. У Глухові було відкрито безліч музичних і співочих шкіл, училищ, пансіонатів. Найбільш талановиті учні відряджалися в петербурзькі імператорські придворні капели, опери, театри.

У поїздках гетьмана незмінно супроводжувала особиста кінна охорона, іменована «командою надвірної корогви». Дичину й рибу до гетьманського столу постачав цілий штат пташників, рибалок і стрільців.

У святкові й урочисті дні численна родина володаря робила виходи в міську Миколаївську церкву або в придворну церкву Святих Захарії й Єлизавети.

Для забудови Глухова були запрошені кращі архітектори того часу, що зводили театри, аптеки, мануфактури й навіть фабрики. Окрім того, у Батурині було заплановане будівництво Малоросійського університету, комплексу громадських будинків і споруд.

Оскільки активність матінки графині Наталі Дем'янівни згодом вдалося приборкати, на відповідальні посади дедалі активніше висувалися здібні кандидати, що не мали родинних або дружніх зв'язків з Розумовськими.

Це був найщасливіший період у житті Кирила Григоровича: всі його надії й мріяння так чи інакше здійснилися. У такому ж стилі він продовжував управляти Гетьманщиною й надалі.

Глухів, осінь 1761 року.

Негода запанувала надовго. Вона тарабанила нескінченним дощем по дахах і стінах, раптом на короткий час випускала з-за численних хмар довгоочікуване сонечко, потім налітала на землю морозним вітром, приганяючи зграю свинцевих хмар і здіймаючи купи тьмяного опалого листя. Небо чорніло й бурмосилось. Природа чекала снігів, але зима не бажала наступати.

У такі дні Розумовський не знаходив собі місця. Подібно до природи, його душа жадала змін на краще, але день минав за днем – а нічого не мінялося… Тоді Кирила Григоровича починав долати сум.

Після народження Великого князя Павла Петровича ставлення Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни до гетьманства кардинально змінилося. Розумовський щиро не розумів, що ж сталося, чим він прогнівив государиню, за що доля послала настільки підступне випробування?!

Спочатку з нього зажадали найдокладніших звітів за кожну копійчину казенних коштів, які зовсім нещодавно линули на українські землі, здавалося б, нескінченним потоком. Гетьман не був готовий до такого, тож звітувати відмовився. Столичні чиновники-канцеляристи сперечатися не сталі – просто урізали фінансування. Щоб тепер вициганити в імператриці хоч якісь гроші, доводилося детально обґрунтовувати всі майбутні витрати. А це означало: прощавайте бали, прийоми, маскаради й грандіозне будівництво!..

Ухилитися від участі у війні з Пруссією на боці Росії Гетьманщині не вдалося. Починаючи з 1756 року, до діючої армії час від часу призивалися сотні козаків, туди ж постачалися десятки тисяч коней і волів, яких супроводжували погоничі. І це не враховуючи продовольства і постійних грошових вилучень…

Що далі – то більше: із Санкт-Петербурга зажадали переліку реформ, здійснених у Малоросії в період відновленого гетьманства. Кирило Григорович і тут не відповів – тоді його владу значно обмежили: він уже не міг самостійно, без схвалення столиці призначати на посади нікого зі старшин… а тим паче – родичів, кар'єрами яких постійно опікувалася невгамовна матінка-графиня!..

Спочатку Розумовський вважав, що причиною нещасть є численні доноси. Так, він зробив серйозну помилку, юридично не закріпивши свої права й відмовившись від розгляду «династичного проекту» ще на початку правління, як пропонував тоді Теплов. Так, розслабився, поступившись матінці, яка пхала носа куди не слід, щоб прикриваючись ім'ям сина свавільно висувати на відповідальні (зате добре оплачувані!) посади численних родичів і кумів, водночас спритно прибираючи неугодних їй. Та хто ж насмілиться противитися матері самого гетьмана?! От і наробила графиня лиха, нажила ворогів… А в результаті розплатився Кирило Григорович – правами гетьманськими!

Він спробував звернутися за порадою до Олексія Григоровича, але брат мовчав. А якщо й писав, то щось геть незрозуміле. Хоча чого вже тут розуміти?! Кепсько доводилось його братові: государиня серйозно занедужала, тож Олесь невідлучно перебував біля постелі своєї ненаглядної панночки…

Кирило Григорович рвався в столицю, скаржився на те, що сам глухівський клімат і навіть місцеве повітря шкодять його здоров'ю… але в аудієнції імператриця йому категорично відмовляла. Чому?! Він в опалі чи ні?! Якщо все це через Катерину Олексіївну – то не було між ними анічогісінько, не було, і край!!!

Отже, гетьман писав один слізний лист за іншим і чекав на відповіді. Писав, уповаючи, що раптом государиня перемінить гнів на милість, повірить у твердість його шляхетних намірів і допустить-таки у благословенну столицю… Тим часом, ніяких звісток із Санкт-Петербурга не надходило. Невизначеність бісила гетьмана, він постійно дошкуляв собі одним і тим самим запитанням: що ж тепер буде?!

Відповіді не було, і надія змінювалась апатією.

Розумовський ішов у канцелярію до Теплова, намагаючись знайти розраду у старого наставника, проте у Григорія Миколайовича півроку тому померла турботлива дружина, а дочки давно вийшли заміж і роз'їхалися – отже, головний гетьманський радник останнім часом займався переважно тим, що сидів на стільці, бездумно уп'явшись у невидиму точку. Й у всякому разі, спілкуватися з Розумовським не бажав нізащо…

Нарешті, пані гетьманша Катерина Іванівна, утомившись від боротьби з норовливою свекрухою за увагу чоловіка, забрала дітей (окрім Андрійка – улюбленого сина Кирила Григоровича), виїхала геть із Глухова й оселилася в затишному столичному палаці на Мойці. Всі спроби чоловіка поновити відносини ігнорувала, справедливо вважаючи, що до розбитих долею надій краще не вертатися.

Санкт-Петербург, грудень 1761 року.

Зима видалася надзвичайно ранньою й нещадно-суворою. Люті морози перемінялися рясними частими снігопадами.

Єлизаветі Петрівні з кожним днем ставало дедалі гірше, у неї почалися тривалі глибокі знепритомнення. Государиню намагалися лікувати кровопусканням і вином – але марно.

Придворні губилися в невизначеності. Що буде далі? Хто успадкує престол: раніше проголошений спадкоємцем Петро Федорович або все ж таки внучатий племінник государині Павло Петрович?

Хто???

Імператриця металася в гарячці, іноді ненадовго опритомнюючи, незв'язно бурмотіла, що необхідно щось міняти. Вона то плакала, то журилася про жахливе майбутнє, то глузувала із сьогодення, вимагаючи розваг. Ледь переживши Різдво, Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна віддала Богові душу. У день кончини государині випав сніг, що вкрив столицю пухнастим білим саваном. Сама доля натякала: вийшов час брудної мертвотності, відтепер усе стане світлим і чистим…

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая