Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 69

• Предыдущая
• 69/88
• Следующая

– І ще от що врахуй, Кириле Григоровичу. Ти зараз думаєш: мовляв, от переді мною нещасний дурень, яким цариця скористалася собі на втіху та й викинула через непотрібність, немов пучок брудного клоччя. Який, сам того не відаючи, став сліпим знаряддям у її руках, а тепер кайданами і тавром збагатився, ніздрі втратив…

– Звідки ти знаєш, про що я думаю?! – розлютився Розумовський. Його реакція була тим більш бурхливою, що бранець угадав вірно.

– Кажу ж, не ти перший приходиш подивитися на мене, а деякі з гостей набагато більш говіркі… Але я про інше. Можливо, нас усіх на чолі зі мною таки обдурили – нехай так! Тільки навіть якщо це гірка правда, у дурнях не я залишився, а сама цариця!

– Це чому ж?! – здивувався Розумовський, водночас перелякано завертівши головою, щоб перевірити, чи не підслуховує їх хтось сторонній.

– Та не хвилюйся ти, Кириле Григоровичу! Говорю цю крамолу я, затаврований злочинець, мені втрачати нічого, а ти всього лише слухаєш – знову ж, не ти перший… А хочу я тобі сказати от що: навіть якщо так воно й є, Катерина Олексіївна не розуміє, яку хвилю гніву народного розбудила! Конфедератів хотіла винищити нашими руками? Добре, винищила! Але якщо думає, що далі Украйна сама собою заспокоїться… От це дарма! Мене можна в колодки забити та до Сибіру заслати, старого Ґонту можна ляхам на розтерзання віддати, але наша слава, наша справа, самим Господом Богом освячена, не вмре довіку і ще відгукнеться якщо не самій Катерині, то вже її нащадкам напевно… Ще зметнуться над їхніми головами сокири, ще насититься земля нечистою кров'ю мучителів і зрадників народу нашого…

А тепер дай мені спокій: про гріхи свої треба подумати, добряче помолитись. Коли все починалося, я саме відбував покуту, накладену ігуменом Мельхіседеком. Читав «Богородицю» і «Отче наш», та не дочитав, коли до монастиря привезли тіло вбитого Йосипа Шелеста. От і дочитаю – очевидно, саме час для цього настав…

На тім і закінчилось побачення Кирила Григоровича Розумовського з гайдамацьким ватажком Максимом Залізняком.

Либонь, останній часу не гаяв, а справді багато й довго молитви читав, якщо знайшов у собі сили 1 листопада 1768року втекти з-під варти разом з іншими засланими до Сибіру. Що стало далі з очільником Коліївщини, достеменно невідомо…

Що ж до Кирила Розумовського, то з бесіди, що відбувалася в Києво-Печерській фортеці, він виніс перші зерна сумніву в правильності вибраного шляху. Справді, якщо прості люди не пов 'язують саме з ним надії на відродження Гетьманщини…

Втім, таємні механізми, що змінюють долі як окремих людей, так і цілих народів, однаково були запущені, зупинити їх не було тепер найменшої можливості!

Залишалося чекати й сподіватися, що все обернеться на краще…

Анічков палац, Санкт-Петербург, вечір 29 червня 1762 року.

Розбурхане смутою місто поринало в задушливу літню ніч, та граф Розумовський лишався байдужим до пристрастей сьогодення. Чи залишиться Петро III на престолі, чи зійде на царство Катерина Олексіївна – яка, по суті, різниця?! Відтоді як Олексій Григорович утратив свою ненаглядну панночку, життя остогидло до неможливості. Тож краще нехай його бурхливі хвилі проносяться повз острівець, на якому він свідомо відгородився від навколишнього світу.

От Кирилко – справа інша! Братик змужнів, порозумнішав і тепер усе будує якісь надхмарні палаци, виношує плани до того сміливі, що іноді аж дух перехоплює. Ось і в нинішньому палацовому перевороті…

Ляснули двері. Не інакше Кирилко повернувся?..

– Ваша світлосте, до вас його сіятельність канцлер Воронцов!

Канцлер Воронцов?!

О такій порі?!

Цікаво, що йому знадобилося від добровільного затворника…

Не встиг Олексій Григорович сформулювати бодай якесь припущення з цього приводу як відіпхнувши старого Аполлінарія, в кімнату розгонистим кроком увійшов… ні, скоріше навіть вбіг канцлер і не привітавшись проскреготав:

– Олексій Григорович Розумовський, я так гадаю?..

– До ваших послуг, – господар палацу легко вклонився гостеві, хоча мав усі підстави відповісти брутальністю на таке нечемне поводження. Що це означає?! Можна подумати, вони ніколи не бачилися, щоб канцлер просив його засвідчити особу!..

– Люб'язний Олексію Григоровичу, я прибув сюди за дорученням Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни, щоб випросити у вас…

– Отже, заколот удався? – із найбезневиннішим виглядом спитав Розумовський. Воронцов скрипнув зубами (очевидно, йому не сподобалося, що господар Анічкова палацу насмілився перервати його!), але все-таки придушив вибух секундного гніву й підтвердив:

– Цілком удався, усе гаразд. Я не про те…

– А що сталося з государем Петром Федоровичем?

– Петро Федорович нині перебуває в Ропші під надійним наглядом. Але я…

– Чудово, чудово! Дуже радий, що все благополучно…

– А я, Олексію Григоровичу, хочу звернути вашу увагу на те, що мене надіслала сюди особистим розпорядженням Її Імператорська Величність Катерина Олексіївна, щоб зажадати у вас відповідне підтвердження на те, що ви були повінчані з покійною государинею Єлизаветою Петрівною – отак!!! І не переривайте мене знов, а подайте сюди негайно відповідні документи!!! Зрозуміло?!

І щоб у господаря палацу не виникло ніяких сумнівів у серйозності його намірів, канцлер зробив крок уперед і різким жестом простягнув праву руку.

Розумовський застиг на місці. Сказати, що він був здивований – це не сказати нічого. Яке діло новій імператриці до їхнього з Єлизаветою Петрівною шлюбу?! Навіщо їй вимагати відповідні документи?! Для чого посилати за ними особисто канцлера?!

Олексій Григорович не був обізнаний у мистецтві інтриги, тож не міг оцінити як годиться задуму новоспеченої государині. Він лише зрозумів, яким чином варто діяти… а також – що діяти слід не гаючи ні секунди! Тому господар палацу неспішною ходою перетнув кімнату, наблизився до комода, що стояв у кутку, відкрив одну з численних шухлядок, дістав звідти поважного вигляду папери, не розвертаючи, стиснув їх в кулаці й підняв над головою зі словами:

– Ось підтвердження!

– Будь ласка, подайте це мені… – почав було Воронцов, однак Розумовський попрямував не до нього, а до погашеного з нагоди спеки каміна, швидко підніс документи до свічника на п'ять свіч, і коли полум'я охопило папери – кинув їх у камін зі словами:

– Є підтвердження, а тепер нема його. І не було ніколи. Так і перекажіть Її Імператорській Величності Катерині Олексіївні: мовляв, покійна государиня імператриця Єлизавета Петрівна ніколи не була вінчана зі своїм покірним слугою Олексієм Григоровичем Розумом.

Канцлер хотів щось сказати, але промовчав, уражений несподіваною рішучістю людини, що славилась лагідністю характеру. Розумовський же додав:

– Так і перекажіть: мовляв, був граф Олексій Григорович звичайнісіньким фаворитом Єлизавети Петрівни, як і багато інших…

Анічков палац, Санкт-Петербург, 6 червня 1771 року.

На цьому місці марення обірвалося. Змучений множинними кровопусканнями граф ледь відшукав у собі сили, щоб розліпити налиті свинцем повіки.

Людей біля його постелі зібралося не надто багато. І не дивно: навіть при житті своєї вінценосної дружини старший із братів Розумовських ніколи не хизувався привілейованим становищем, не виставляв напоказ орденів, був незмінно тихим, скромним, стриманим, побожним… і навіть безмовно терпів інших фаворитів, які падали в обійми Єлизавети Петрівни ледве не на його очах!

Не дивно, що ні затятих ворогів, ані полум'яних друзів граф так і не нажив, але хто ж тоді проводить в останню путь його – живого і, мабуть, найбільш достовірного свідка єлизаветинської епохи?!

• Предыдущая
• 69/88
• Следующая