Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 70
- Предыдущая
- 70/88
- Следующая
От хіба що брати й сестри зі своїми чадами з'їхалися звідусіль…
І насамперед – Кирило Григорович, що кілька днів поспіль буквально ні на крок не відходив від постелі хворого.
До речі, якби хтось спостерігав відсторонено за цими «зборами рідні й прислуги», то з деяким подивом відзначив би відсутність пари Дараганів – сестри вмираючого Віри Григорівни й її чоловіка Юхима Федоровича. І ще одна дивина: ніхто з їхніх дітей, що доводились Олексію Григоровичу племінниками й племінницями, до Анічкова палацу чомусь не з'явився.
На щастя, всі присутні надто добре знали одне одного, ніяких відсторонених спостерігачів (навіть із Таємної експедиції пана Шешковського) тут не було, тому й питаннями зайвими ніхто не переймався. Одна-єдина обставина привертала загальну увагу – швидко згасаюче здоров'я Олексія Григоровича. Чи надовго ще вистачить його сили волі, щоб залишатися на цій землі?.. Хворий був не надто старим: шістдесят два роки – при його статку можна було ще жити та жити, та життям насолоджуватися. Але… на жаль, усі ми смертні! Було очевидно, що ця лагідна душа от-от відійде у вічність, щоб назавжди злитися там з душею його ненаглядної панночки.
Що ж утримувало душу цю в тлінному тілі?..
Але щось-таки утримувало! Адже спеціально запрошений священик ще із самого ранку за всією формою висповідав Олексія Григоровича, однак же він дотепер живий…
Раптом хворий напружився, розліпив пергаментні губи й ледь чутно прошепотів:
– Залиште мене наодинці з Кирилком…
Ніхто не очікував таких слів, а тому не зрозумівши їхнього значення, присутні інстинктивно скупчилися біля вмираючого. Однак Олексій Григорович повільно підняв праву руку, махнув нею в напрямі дверей і пояснив:
– Нехай усі вийдуть геть… Тільки Кирилко хай залишиться… Нам би поговорити наодинці.
Ображатися було безглуздо. Присутні прекрасно розуміли: обидва брати вхожі до найвищих сфер, їм дійсно є про що говорити без свідків. Тому через дві хвилини нікого, окрім Кирила Григоровича, в опочивальні вмираючого не залишилося.
– Братику мій… перевір, чи щільно двері прикриті?
– Не хвилюйся, Олесю, ніхто не…
– А ти все-таки перевір! Сам розумієш, наскільки справа важлива.
Довелося підкоритися.
– Усе гаразд, Олесю, можеш бути спокійний – нас ніхто не чує.
– Кирилко, як думаєш… Цього разу вийде?!
Олексій Григорович схопив брата за руку і стиснув настільки міцно, наскільки дозволяли вбогі рештки життєвих сил.
– Важко сказати… – Кирило Григорович знизав плечима. – Сподіваюся, що вийде. Але ж ти знаєш, чим завершилася минула спроба.
– Але Августу ж не знайшли, правда ж?!
– Правда, Олесю, правда. Хоч я й пробовкнувся про її існування князеві Радзивіллу, проте, скількись відчутних наслідків це не мало.
– Ах, Кирилко, до чого це було нерозумно! Украй нерозумно й до того ж небезпечно!..
– Знаю, Олесю, знаю. Тому я все-таки повівся обережно й не розкрив цьому надутому індикові всіх подробиць, тільки лише загалом…
– Однаково нерозумно!
– Але ж це шанс!.. Зрозумій, братику мій дорогенький: єдиний реальний шанс для всіх нас – це Августа! Своїм сходженням на…
– Тихо!!!
Олексій Григорович знову стиснув братову руку. Той здивовано почав:
– Чого ти боїшся, Олесеньку?! Тут же…
– От що, Кирилко… Я нещодавно висповідався. Ти не гірше мене знаєш, що це була остання сповідь у моєму грішному житті. Та навіть на останній сповіді я не сказав про Августу ні єдиного слівця…
– Братику!!!
– Так треба, Кирилко. Тобі відомо, що всі до єдиного священики порушують таємницю сповіді, доповідаючи почуте від мирян у свій далеко не святіший Синод. А звідти вибрані відомості спускаються просто в Таємну розшукових справ експедицію. Про Августу нікому з них знати в жодному разі не можна, інакше… Бідолашна дівчинка, інакше мені й уявити лячно, що з нею може статися!..
Умираючий затремтів як лист на трепеті.
– Не хвилюйся. Якби у відомстві Степана Івановича Шешковського про це пронюхали, усе б давно скінчилося. А якщо Августа на волі…
– Бідолашна дівчинка, бідолашна дівчинка!., —жалісливо запричитав хворий.
– Незважаючи ні на які обставини, Олесю, вона була й залишається нашим єдиним шансом. Якщо все вийде, кожен з нас займе належне становище.
– Я розумію, але…
– До того ж, яка величезна користь буде рідній нашій Украйні від відновлення гетьманства, ти розумієш не гірше від мене.
– Так-так, користь Украйні буде безсумнівно… але бідолашна дівчинка!..
– Усе буде гаразд, запевняю тебе, Олесеньку! Ні Віра, ані її високоповажний чоловік нашої спільної таємниці не видадуть…
– А Радзивілл?!
– Князь чув дзвін, та не знає, звідки він. Я розумію всю ненадійність цієї людини – особливо після катастрофи планів Барської конфедерації, що майже миттєво загинула під ударами гайдамаків і російських солдатів. Але все-таки в нинішній ситуації ставити нам більше нема на кого. Тому Пане-Коханку й довідався про існування Августи. Хоча, повторюю, діяти по-іншому я просто не міг.
Умираючий важко зітхнув і мовив:
– Душа моя не упокоїться ні в пеклі, ні в чистилищі, ані навіть в раю Божому! Відчуваю, що й душа моєї панночки також неспокійна. Незабаром ми разом будемо з того світу молитися за Августу… за нашу!., нашу!.. День і ніч станемо благати Бога про милість до неї – от!
– І до справи нашої святої, до рідної нашої Украйни хай би Він милість виявив, – ризикнув вставити слово Кирило Григорович.
– Так-так, і до справи нашої святої, і до багатостраждальної Украйни… і до Віри з її високоповажним чоловіком… До всіх, звісно ж… розумію…
Хворий на кілька секунд заплющив очі, потім промимрив з непідробним стражданням у голосі:
– Але насамперед нехай буде милостивий до Августи… до бідолашної нашої дівчинки!..
Схоже, заспокоювати вмираючого було марно. Залишалося погодитись:
– Так-так, Олесю, маєш рацію: насамперед, Божа милість повинна звернутись на Августу.
– Вірно, Кирилко, братику мій дорогий… От бач, як ти порозумнішав: і старшого брата нарешті слухатись почав, і про Украйну, і про справу нашу згадуєш… Не те що раніше!
– Ну, раніше я молодим дурником був, геть не розумів, за що в цьому житті боротися треба… А тепер саме життя мене навчило!
– Тільки б не запізно ти порозумнішав, Кирилко…
– Не хвилюйся, Олесю: на все свій час! Очевидно, і я дійшов до цього свого розуміння вчасно. І тільки тепер, мабуть, зрозумів остаточно прислів'я, що його любив повторювати наш батько: всяк своїм розумом живе, як знає! Пам'ятаєш?
– Ще б пак! А тепер поклич сюди Тимоша.
– А чи не краще всіх запросити?
– Будь ласка, зроби, як я кажу! Ти ж навчився до мене дослухатися, хіба ж ні?..
Кирило Григорович на хвилинку виглянув з опочивальні, щоб кликнути старого Тимоша – колишнього сусіда по хутору, а тепер найбільш довірену людину в Анічковому палаці.
– От що, Тимоше, принеси-но сюди скриньку, – звернувся Олексій Григорович до служника, ледь той переступив поріг опочивальні.
– Яку скриньку?
– Ну-у-у… ту саму! Зрозумів?
Тиміш мовчки кивнув, вийшов і через якийсь час приніс розкішний ларчик цінної деревини з вирізьбленим на кришці двоглавим орлом і вигадливим візерунком на стінках.
– Ні, не те ти приніс, не те!..
Старий розгублено завмер посеред кімнати. Тоді Олексій Григорович якомога стишив голос і ледь чутно прошепотів:
– Принеси скриньку, у якій матінка гроші зберігала! Тепер зрозумів?
– А-а-а, он воно що!
– Природно.
– Так одразу й потрібно було попросити…
– Сам би міг здогадатися.
Цього разу Тиміш був відсутній трохи довше, коли ж приніс скриньку, Кирила Григоровича вразила досить дивна деталь: вона була кілька разів уздовж і впоперек оповита довгим шовковим шнурком, кінці якого скріплювала особиста печатка графа Олексія Григоровича Розумовського.
– От, Кирилко, візьми це й бережи як зіницю ока! Скажи тільки, чи ціла печатка? Я вже не бачу, зовсім болячка мене здолала…
- Предыдущая
- 70/88
- Следующая
