Елементарні частинки - Уельбек Мішель - Страница 46

• Предыдущая
• 46/62
• Следующая

Був ще один лист, його надіслали з мерії Кресі–ан–Брі. Внаслідок робіт з розширення автостанції слід внести зміни до плану муніципального цвинтаря й перенести кілька могил, у тому числі могилу його бабусі. Згідно з правилами, під час перепоховання треба, щоб був присутній хтось із членів сім’ї. Він міг би зустрітися з представником похоронного бюро між пів на одинадцяту та дванадцятою.

У Кресі–ля–Шапель «автодрезину» замінив приміський потяг. Та й саме село добряче змінилося. Він зупинився на привокзальній площі, здивовано оглядаючись навколо. Супермаркет «Казино» переїхав на авеню генерала Леклерка, на виїзді з Кресі. Навколо нього повсюди з’явилися нові будівлі, ятки торговців.

Як пояснив йому робітник мерії, все почалося з відкриття Євродіснейленду, насамперед з того часу, як продовжили лінію швидкісного метро до Марн–ла–Валле. Багато парижан захотіли оселитися тут; ціни на землю майже потроїлись, останні фермери продали свої ферми. Тепер тут є гімназія, чудово обладнаний гімнастичний зал, два басейни. Є певні проблеми із злочинністю, але не більше, ніж в інших містах.

Прямуючи у бік цвинтаря, минаючи старі будинки й неторкані канали, він відчув проте щемливий смуток, який завжди відчуваєш, повертаючись у ті місця, де провів дитинство. Перейшовши окружну дорогу, він опинився перед млином. Лава, на якій вони з Анабель любили сидіти після занять у школі, все ще була тут. Великі риби пливли у темній воді проти течії. Сонце зненацька з’явилося поміж двох хмар.

Біля цвинтарних воріт на Мішеля чекав чоловік. «Ви, певно…» — «Так». Як зараз по–сучасному називають гробаря? Він тримав у руці лопату і великий чорний пластиковий мішок для сміття. Мішель пішов за ним. «Ви не зобов’язані дивитись», — пробурмотів той, прямуючи до відкритої могили.

Смерть важко зрозуміти, людське створіння лише через силу впокорюється глянути їй у вічі. Двадцять років тому Мішель бачив тіло своєї бабусі, востаннє поцілував її. Однак у першу хвилину він був приголомшений тим, що побачив у відкритій ямі. Його бабуся була похована у труні; втім у свіжорозритій землі він не міг роздивитись нічого, крім деревних трісок, гнилої дошки та вже зовсім незрозумілих білих шматочків. Коли він усвідомив, що саме бачить перед собою, Мішель поспішно відвернувся, змушуючи себе дивитись у протилежний бік; але було вже запізно. Він устиг побачити череп, замазаний брудом, з порожніми очницями, з якого звисали пасма сивого волосся, розрізнені, змішані з землею хребці. Він зрозумів.

Чоловік почав запихати останки у мішок, час від часу кидаючи погляд на збентеженого Мішеля, що стояв поруч. «Завжди одне й те ж саме, — пробуркотів він. — Усе їм треба подивитися, ніяк не можуть стриматись. Труна не може витримати двадцять років!» Поки він пересипав уміст мішка в його нове вмістище, Мішель стояв поруч, за кілька кроків. Покінчивши зі своєю роботою, чоловік випрямився, підійшов до нього. «Все нормально?» Мішель кивнув головою. «Могильну плиту перенесуть завтра. Ви повинні розписатись у відомості».

Он воно як. За двадцять років лишаються лише кістки упереміш із землею та купа сивого волосся, надзвичайно густого й живого. Він знову побачив свою бабусю, як вона вишивала, сидячи перед телевізором, як ішла на кухню. Так ось чим усе закінчується. Минаючи «Бар спортсменів», він помітив, що тремтить. Він увійшов, замовив анісову горілку. Сівши за столик і повівши очима навколо, він побачив, що внутрішнє оздоблення дуже відрізняється від того, яке він пам’ятав. З’явилися американський більярд, відеоігри, телевізор, підключений до каналу МТУ, що транслював кліпи. Обкладинка «Ньюлук» у стилі рекламного щита оспівувала кошмарні сни Зарі Вайтс та гігантську австралійську білу акулу. Помалу він поринув у легку дрімоту.

Анабель першою впізнала його. Вона щойно купила сигарети і вже прямувала до виходу, коли помітила, як він скулився на сидінні. Вона повагалася дві–три секунди, потім підійшла. Він підвів очі.

— Який сюрприз, — мовила вона лагідно; потім присіла навпроти на лаву, оббиту молескіном.

Вона майже не змінилась. Її обличчя залишалось неймовірно чистим та прозорим, волосся — сяюче світлим; неможливо було повірити, що їй сорок років, ніхто не дав би їй більше двадцяти семи — двадцяти восьми.

У Кресі вона опинилася через причини, які були дуже схожі на його власні.

— Тиждень тому помер мій батько, — сказала вона. — Рак кишечника. Це тривало довго, виснажливо і в неймовірних муках. Я затрималась ненадовго, щоб допомогти мамі. А то мене б тут не було: я, як і ти, живу в Парижі.

Мішель похнюпився; якийсь час вони мовчали. За сусіднім столиком двоє молодиків просторікували про каратистські бої.

— Три роки тому в аеропорту я раптом зустріла Брюно. Він розповів мені, що ти став ученим, великим дослідником, визнаним у своїй галузі. Він також сказав, що ти не одружений. Мої успіхи не такі блискучі: працюю в міській бібліотеці. Поки що теж незаміжня. Я часто думала про тебе. Я тебе зненавиділа, коли ти не відповів на мої листи. Відтоді минуло вже двадцять три роки, але все ще час від часу я згадую про це.

Вона пішла провести його до вокзалу. Настав вечір, була вже майже шоста година. Вони зупинилися на містку через Гран- Морен. Тут росли вологолюбні дерева — верби і каштани; вода була зелена й спокійна. Коро любив цей пейзаж, кілька разів він писав його. Старий, що нерухомо стояв посеред свого саду, нагадував опудало.

— Тепер ми на тому ж самому містку, — сказала Анабель. — І на тій самій відстані од смерті.

Перед самим відправленням потяга вона зійшла на сходинку, щоб поцілувати його в щоку.

— Ми ще побачимося, — сказав він.

Вона відповіла:

— Авжеж.

Наступної суботи вона запросила його на вечерю. Вона мешкала в маленькій однокімнатній квартирці на вулиці Лежандр. Простір був ретельно розпланований, утім, житлу бракувало теплоти — стіни та стеля були оббиті темним деревом, наче в корабельній каюті.

— Я живу тут вісім років, — сказала вона. — Переїхала, коли пройшла конкурс на посаду бібліотекаря. До цього працювала на першому каналі, в службі спільного виробництва. Мені там набридло, не подобається мені це середовище. Втратила на цьому дві третини платні, але так ліпше. Працюю в міській бібліотеці Сімнадцятого округу Парижа, в дитячій секції.

Вона приготувала січчу, страву з баранини та індійської сочевиці. Мішель говорив мало. Він розпитував Анабель про її родину. Її старший брат успадкував батьківське підприємство. Він одружений, має трьох дітей — хлопчика та двох дівчаток. На жаль, справи йдуть кепсько, конкуренція в галузі виробництва точних оптичних приладів стала дуже жорсткою, вони вже двічі були на межі банкрутства; вгамовуючи свій смуток, він п’є анісову горілку і голосує за Ле Пена[31]. Її молодший брат працює у маркетинговому відділі «Лореаль»; нещодавно отримав посаду у Сполучених Штатах — начальника маркетингового відділу, що працює на Північну Америку; вони дуже рідко бачать одне одного. Він розлучений, дітей немає. Дві різні долі, проте майже однаково симптоматичні.

— Моє життя не було щасливим, — сказала Анабель. — Мабуть, я надавала надто великого значення коханню. Я дуже легко сходилася з чоловіками, а ті, досягши своєї мети, швидко кидали мене, а я від цього страждала. Чоловіки вступають у любовні стосунки не тому, що закохуються, а тому, що відчувають бажання; мені знадобилися роки, щоб усвідомити цю банальну істину. Навколо мене всі так живуть, я сформувалась у розбещеному середовищі; але я не відчуваю аніякого задоволення когось дражнити чи спокушати. Та й сексуальне життя мені вже набридло; не можу більше терпіти торжествуючих посмішок в ту мить, коли я знімаю плаття, дурнуватих пик під час оргазму, але головне — їхнього хамства після того, як акт здійснився. Врешті–решт, це дуже боляче, коли до тебе ставляться, як до тварини, що переходить з рук у руки, навіть якщо ти вважаєшся ласим шматочком, адже я була естетично бездоганна, і вони чванилися, водячи мене по ресторанах. Тільки раз, як мені здалося, в мене було щось серйозне. Тоді я оселилася з одним типом. Він був актором, в його обличчі було щось цікаве, але пробитися йому не вдавалось — правду кажучи, я сплачувала майже всі рахунки за помешкання. Ми прожили разом два роки, потім я завагітніла. Він просив мене зробити аборт. Я зробила, але вийшовши з лікарні, зрозуміла, що все скінчилось. Я пішла від нього того ж вечора, на якийсь час оселилась у готелі. Мені вже було тридцять, це був мій другий аборт, мені це вже вкрай набридло. Йшов 1988 рік, всі починали розуміти небезпеку СНІДу, а я… я сприймала це як визволення. Я спала з десятками чоловіків, і жоден з них не був вартий того, щоб згадувати про нього. Зараз вважається, що в житті існує початкова безтурботна весела пора, а потім з’являється примара смерті. Всі чоловіки, яких я знала, панічно боялися постаріти, вони весь час думали про свій вік. Одержимість віком починається дуже рано — я зустрічала її у двадцятип’ятирічних. Я вирішила зупинитись, вийти з гри. Живу тихо й затишно, жодних радощів. Вечорами читаю, готую собі настоянки, заварюю каву чи чай. Усі вихідні проводжу у родичів, багато опікуюсь племінником та племінницями. Щоправда, час від часу я відчуваю потребу в чоловікові, мені буває моторошно вночі, мені важко заснути. Звичайно, в мене є транквілізатори, є снодійні; але це не завжди допомагає. Насправді, мені хотілось би, щоб життя минуло якомога швидше.

• Предыдущая
• 46/62
• Следующая