Елементарні частинки - Уельбек Мішель - Страница 47

• Предыдущая
• 47/62
• Следующая

Мішель продовжував мовчати; він не був здивований. Більшість жінок мають бурхливу молодість, чоловіки та секс дуже приваблюють їх; потім потроху вони втомлюються, вони вже не так сильно хочуть розсувати ноги, підставляти зад; вони шукають ніжної прихильності, якої не знаходять, пристрасті, яку вже самі не можуть відчути; і тоді для них починаються важкі часи.

Ліжко–канапа, коли його розклали, зайняло майже все вільне місце.

— Це вперше, коли воно знадобилося, — мовила вона.

Вони лягли поруч, обнялись.

— Я вже давно не користуюсь протизаплідними засобами, і в мене немає презервативів. А в тебе?

— Ні… — це питання викликало в нього посмішку.

— Хочеш, щоб я взяла в рот?

Якусь мить він поміркував, зрештою відповів: «Так». Це було приємно, але насолода не була надто гострою (по суті, він ніколи й не відчував її; ця сексуальна насолода для одних така інтенсивна, для інших залишається помірною, а то й навіть незначною; мабуть, уся річ у вихованні, у нейтронному з’єднанні, хто знає?). Мінет його скоріше зворушив: то був символ взаємного віднаходження після тривалої розлуки, відродження їхньої спільної зламаної долі. Проте потім було так чудово обійняти Анабель, обхопити її руками, коли вона повернулася на інший бік та заснула. Її тіло було гнучким і лагідним, теплим і неймовірно гладеньким; у неї були широкі стегна, дуже тонка талія та маленькі міцні груди. Він просунув ногу між її колін, поклав одну руку на її груди, іншу на живіт; поринаючи у це ніжне тепло, він відчув, наче повертається до початку часів. І майже одразу заснув.

Спочатку він побачив людину в одежі, у вигляді частини простору; відкритим було лише обличчя. Посеред обличчя блищали очі; їх вираз важко було пояснити. Перед нею було дзеркало. При першому погляді у дзеркало людині здалося, що вона зірвалась у порожнечу. Втім, людина втрималася, тепер сиділа й дивилася на своє відображення, наче на образ, чиї думки не залежать від неї самої, але які можуть передаватись іншим; за мить між ними запанувала відносна байдужість. Але варто було їй відвернутися на кілька секунд, і все починалось спочатку; вона був змушена знову з болісним зусиллям, якого потребує адаптація очей до дуже близько розташованого об’єкта, руйнувати це відчуття ідентифікації зі своїм зображенням. Невроз, що перемежовується і пов’язаний із ставленням до власного «я», — людина була ще далека від зцілення.

Потім він побачив білу стіну, всередині якої формувалися характери. Помалу вони набували об’єму, створюючи на стіні рухливі барельєфи, пронизані нудною пульсацією. Раптом виступило слово МИР; потім слово ВІЙНА, потім знову МИР. Потім явище ураз зникло; поверхня стіни знову стала гладенькою. Накотилася хвиля, відволоживши атмосферу; сонце було жовтим і величезним. Він побачив місце, де формується корінь часу. Цей корінь розгалужувався, розростаючись і пронизуючи Всесвіт своїми паростками — ближче до центру вони були шишкуватими штопорами, на кінцях ставали липкими й вологими. Ці штопори стискають, скручують і склеюють частини простору.

Він побачив мозок мертвої людини, частину простору, що містить простір.

В останньому видінні він побачив ментальний агрегат Всесвіту і його протилежність. Він побачив ментальний конфлікт, який структурував простір, і його зникнення. Він побачив простір у вигляді дуже тонкої лінії, що розділяє дві сфери. У першій — буття та відділення, у другій — небуття та руйнація індивідуальності. Спокійно, не вагаючись, він одвернувся од першої сфери і ступив до другої.

Прокинувшись, він різко сів на ліжку. Поруч з ним рівно дихала Анабель. У неї був кубічної форми будильник «Соні», він показував 03:37. Чи зможе він знову заснути? Треба ще поспати. Він дістав пігулку ксанаксу.

Наступного ранку вона зварила йому каву; сама випила чаю з тостами. День був чудовий, але вже трохи прохолодний. Вона дивилась на його голе тіло, дивовижно молоде у своїй постійній тендітності. їм було по сорок років, але як важко повірити в це. Втім, вона вже не могла мати дітей, не ризикуючи при цьому серйозними генетичними проблемами; і його чоловіча сила здебільшого стала спадати. З точки зору інтересів Всесвіту вони були парою індивідів, які старіли і генетична цінність яких була незначною. Вона жила, як усі; нюхала кокаїн, брала участь у груповому сексі, проводила ночі в розкішних готелях. Завдяки своїй вроді вона опинилась у самісінькому епіцентрі того руху до свободи характеру, що була властива для епохи її молодості, але вона особливо сильно й постраждала від цього — вона мала майже повністю, без останку, віддати цьому своє життя. А він, через байдужість до таких речей, опинився на периферії всього, зокрема й самого життя людини, якщо його й торкнулося, то лише поверхово; він обмежився тим, що був постійним покупцем у магазині «Монопрі» свого кварталу і входив до складу команди дослідників–мікробіологів. Їхнє минуле, таке різне, майже не залишило слідів на їхніх тілах, що жили поодинці; але саме життя підспудно робило свою руйнівну справу, поступово ускладнюючи процеси реплікації в їх органах та клітинах. Розумні ссавці, здатні кохати, вони спостерігали одне одного в яскравому сяянні осіннього ранку.

— Я знаю, надто пізно, — мовила вона. — І все ж таки я б хотіла спробувати. Я все ще зберігаю шкільний проїзний квиток за сімдесят четвертий — сімдесят п’ятий, останній навчальний рік, коли ми разом ходили до ліцею. Кожного разу, як я дивлюся на нього, мені хочеться плакати. Не розумію, як усе могло до такої міри загидитися. Ніколи не зможу змиритися з цим.

Було зрозуміло, що серед самогубного буття західного світу їм не залишається жодного шансу. І все ж таки вони продовжували зустрічатися раз чи двічі на тиждень. Анабель порадилася з гінекологом і знову почала приймати пігулки. В нього виходило проникати у неї, але найбільше йому подобалося засинати поруч з нею, відчувати близькість її живої плоті. Однієї ночі йому привидівся парк у Руані, на правому березі Сени. Велике, майже порожнє колесо огляду крутилось у мертво–блідому небі, що нависло над силуетами важких непоказних яток, над металевими конструкціями, що їх поїла іржа. Він ішов між складських будівель, пофарбованих у тьмяні й разом з тим крикливі кольори; крижаний вітер дощовими струменями хльостав його по обличчю. В ту саму мить, коли він дійшов до виходу з території складів, на нього напали якісь одягнені в шкіру молодики з лезами. Після того, як вони кілька хвилин з люттю кремсали його, вони його відпустили. У нього кровоточили очі, він знав, що назавжди залишиться сліпим, і права рука була в нього наполовину відтята: проте всупереч болю він знав також і те, що Анабель не кине його, її кохання назавжди буде захистом для нього.

На день Всіх Святих вони разом поїхали в Сулак, на дачу брата Анабель. Першого ж ранку після приїзду вони пішли удвох на пляж. Він відчув утому, сів на лаву, а вона пішла далі. Морський простір гуркотів, накочуючи на берег туманні, сріблисто–сірі хвилі. Розбиваючись об піщані мілини, вони породжували на горизонті вологий туман, що яскраво мерехтів на сонці. Силует Анабель, майже непомітний у довгій світлій блузі, плив на тлі водної гладіні. Дуже стара німецька вівчарка сновигала між білими пластиковими столиками пляжного кафе; її теж майже не було видно, вона наче розчинялась у туманному повітрі, сповненому сонця та бризок.

Анабель попросила, щоб на вечерю їм підсмажили сіньоротого окуня; суспільство, в якому вони жили, прилучило обох до певних надмірностей, окрім звичайного задоволення їжею; отже, вони могли спробувати жити, але, по суті, їм уже не надто цього хотілося. Він співчував їй, тим величезним запасам кохання, яке, як він здогадувався, тріпотіло в глибині її скаліченої життям душі; він їй співчував, і, мабуть, це було єдине людське почуття, яке ще могло проникнути в його свідомість. В іншому все його тіло заповнювала крижана стриманість; кохати по- справжньому він більше не міг.

Повернувшись до Парижа, вони ще відчували веселі миттєвості, схожі на ті, що показують у рекламі парфумів (збігти удвох монмартськими сходами чи, припустімо, завмерти, обнявшись, на мосту Мистецтв, під раптовими спалахами прожекторів з річних трамвайчиків, що розвертаються). Вони зазнали і недільних пообідніх сутичок, майже сварок, і мовчазних миттєвостей, коли тіло скручується під простирадлом, — ці руйнівні паузи безмовності та нудьги. Квартирка Анабель була затемна, з четвертої години пополудні вже треба було вмикати світло. Нерідко вони сумували, але найголовніше, обоє були дуже серйозними. Вони знали — і він, і вона, — що переживають свій останній по–справжньому людський зв’язок, і усвідомлення цього факту вносило у кожну даровану їм миттєвість щось неймовірне. Вони відчували одне до одного надзвичайну повагу та безмірну жалість. І все ж таки в інші дні через несподівану чарівну милість вони мали хвилини, пронизані свіжим повітрям і щедрим підбадьорливим сонцем; проте набагато частіше вони відчували, як сіра завіса накриває їх самих і землю, якою вони ступають; у всьому вони вбачали призвістку кінця.

• Предыдущая
• 47/62
• Следующая