Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 27

• Предыдущая
• 27/102
• Следующая

Ось i Зелений базар.

Веслярi пiдiгнали човна до насипу, а малий полiз у пояс, щоб вiддати їм фалс.

– Нi, нi, хлопче! – мулат закрутив сивою головою. – Спасибi тобi за пригощення. Ти хлопець добрий i без гонору!

– А який гонор? – спитав Алi здивовано, вже тримаючись рукою за палю, щоб вилiзти на греблю.

– Хе! – виставив уперед пiдборiддя старший мулат. – Тут у Басрi люди жорстокi – кожен себе вважає вищим i кращим за iншого! Араб за перса; перс вважає себе вищим за iндiйця…. i таке iнше… i взагалi… Тут кожен перед кожним пнеться. А нас, темношкiрих, весь час упослiджують… Хоча були, були колись часи… Отож я й кажу – у Басрi люди злi й пихатi.

– А ти, дядечку, хiба ти не з Басри?

– Ми оманцi зi славного мiста Маската.

– А чого ж ви опинилися в Басрi?

– Так сталося. Колись зустрiнемось – розповiм. Ну, бувай здоров, бо нам час далi рушати. Треба цю воду продати та й поспiшати по свiжу. Ти хiба не знаєш, що коли вода з вiдпливом у каналах спадає, тодi там, у Шатт-ель-Арабi, вода не така солона. I нам треба нею наповнити всi корчаги й бурдюки! – Вiн чомусь засмiявся, повiв мозолистою рукою над зморщеними, обпалими шкiрами бурдюкiв. – У Басрi хлiба нiхто не подарує! Може, тiльки з радiстю подадуть хлiбець-закурi 4, коли потрапиш до в'язницi. Амiнь!

Алi, призвавши на водовозiв усi можливi щедроти Аллаха, вiдштовхнув носа човна i видряпався на верх греблi.

Алi поспiшив через Зелений базар.

А на базарi вирував людський натовп.

З усiх бокiв до кварталу пiдпливали по трьох каналах усе новi й новi човни. Привозили всяку зелень, яку тiльки можна зростити на острiвних городах та в садах. Цибулю червону й бiлу, круглу й довгу, мов корiнь солодкої тростини, капусту, часник зовсiм молодий – i часник дозрiлий, кожною головкою завбiльшки з добрий кулак м'ясника, цiлi снопи петрушки, кропу, оберемки темного бадилля духмяної кiндзи, невеличкi корзинки соковитих пахучих каперсiв1, редьку й моркву у великих корзинах, огiрки та ще всяку-всяку всячину. Ну й лакiтки з пустелi – корзини бiлих круглих грибiв. Бедуїни привезли їх до Шатт-ель-Арабу, а там у них гриби перекупили спритнi зеленярi.

Алi не мiг затримуватись i доклав усiх сил i спритностi, щоб пробитись через вируючий людський тлум. Коли виходив з базару, угледiв – бiля першого мосту сидить дервiш iз каландарiв2. Голова непокрита, виголена, вусiв i бороди немає, брови вищипанi. Шия у зморшках, мов черепахова. Перед ним стояла на дерев'яних плахах хiдника чаша iз шкаралущi кокосового горiха. I в нiй кiлька стертих фалсiв.

Алi проминув каландаря, але потiм повернув i поклав йому в чашу останню смужку динi.

Чоловiк з голим видом уважно подивився на хлопця.

I по цьому погляду Алi наче вiдчув – каландар знає його, пiзнав його. Та сам хлопець не мiг пригадати нiяк, чи вiн його вже бачив у Басрi, десь у юрмi, чи не бачив.

Каландар розкрив сухi вуста. I безлiч зморшок по куточках рота розправились i склались у якийсь дивовижний вiзерунок.

– Благословення тобi Аллаха, хлопчику, за щедре подання!

– I тобi благословення i щедрiсть Отверзаючого Браму!

Та й побiг далi по мосту.

Коли бiг по горбатому мостовi, що зводився над каналом наче дуга напнутого арбалета, вiдчув на собi погляд безбрового дервiша. I коли вже спускався вниз iз мосту, обернувся й побачив, що каландар пильно дивиться йому услiд. Вiд того Алi стало наче аж моторошно. Тiльки, правда, на хвилю. Бо далi вiн уже бiг вулицею кварталу, де торгували кiзяками, вугiллям, деревом, хмизом, очеретом, сухим пальмовим листям – усяким паливом, одним словом. Наче повернувся в рiдний Багдад.

Далi продавали канати, линви, грубу пряжу, полотно для вiтрил та всiляке моряцьке начиння.

По другому мостовi перебiг до кварталу, де жили перси-шиїти.

А вiд кварталу персiв через мiст дiстався до дiльницi, де селилися не мусульмани.

Вiн знав, що в самому кiнцi цього кварталу розташована садиба Бен Сахла. Трохи було дивно для Алi, чому цей iудей не поселився в своєму кварталi. Та хiба ж його спитаєш? Не личить та й не за звичаєм, щоб питати сину смiттяра про такi речi в торговця. Звичай не закон – його не можна обходити. Звичай визначає життя людини, i це обов'язок – слiдувати звичаю.

Лавка Бен Сахла теж була вiдчинена – тiльки з вулицi. Розкритi i дверi, i вузеньке вiкно. А на пiдвiконнi лише невеличкi глечички iз соками.

Зате всерединi вся пiдлога лавки була заставлена запечатаними глечиками з вином. Господар сидiв пiд стiною на широкому тахтi i, низько схилившись над сувоєм, читав.

Алi привiтався i став перед порогом крамницi.

– А, це ти?! Кмiтливий слуга славного господина! Прийшов подiлитися зо мною своїм прибутком? Бачу, ти хлопець чесний!

– Мiй господине, – сказав Алi i замовк, бо не доводилося йому мати справу з iудеями i не знав вiн, чи. належить йому iновiрця величати господином? Чи не належить? Та й до всього вiн не пам'ятав, щоб при ньому хтось iз дорослих розмовляв iз багатими iудеями. А батько, коли ходив, платити за «житло», то нiколи не брав iз собою сина… Тим пак, що багато на базарi всякого розповiдали про iудеїв. Та й самому Алi багато хто з базарних iудеїв не подобався своїм виглядом i одягом.

– Нi, мiй господине!.. Прибуток у мене нiякий. Нема чим дiлитись, – i Алi показав уламочок срiбного дирхема.

– Ай-ай-ай! – похитав головою Бей Сахл. – Ну скiльки раз говорено й загадано законом – не псуйте, монету! Адже при рубаннi монети якась крихта срiбла впаде ва землю, i на зубилi лишиться! Величезнi втрати, якщо подумати, скiльки монет рубають i скiльки губиться крихiток срiбла! А якщо їх скласти докупи – яка втрата! Ти уявляєш? Срiбло ж усе дорожчає i дорожчає… I, до речi, гiршає. I правителi, i простi люди псують монету…

– Є до тебе, мiй господине, велика таємниця!

– О, це вже цiкаво! – зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши лiве око i схиливши горбоносу голову до лiвого плеча. – Ну-ну, розповiдай, яка там у тебе таємниця!

– Нi, мiй господине! Я не розповiдатиму, я тобi її покажу. Тiльки не тут! 3 вулицi хтось може побачити…

– Ну, заходь, до лавки, щоб нiхто не побачив з вулицi.

– Але в лавцi в тебе темно, мiй господине!

– То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? – з насмiшкою спитав Бен Сахл.

– Нi. До помешкання менi негоже вступати, – вiдповiв йому щиро Алi. – А на подвiр'я я можу зайти. Де вчора стiл стояв.

– Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. I вiн провiв хлопця межи глечиками з вином i поставив пiд стiною. Сам же швидко замкнув дверi i закрив вiкно. Стало в лавцi зовсiм чорно. Бен Сахл прошелестiв шовковим халатом повз Алi i десь у глибинi коридору вiдкрив завiшанi циновками дверi.

– Проходь! Тiльки не нароби шкоди.

Вони ступили на подвiр'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино i квiти. Стiл стояв трохи далi пiд муром, але якраз туди вже дiставало сонце.

Обернувся на всi боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потiм став так, щоб де було видно, якби хто пiдглядав у шпарку брами.

Розв'язав хустку на кiнчику i поклав на долоню Бен Сахла густо-синiй iскристий камiнь у золотiй оправi. На камiнь впало сонячне промiння, камiнь зразу ж поглинув його i викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синiй промiнь.

Промiнь вдарив їм обом в очi – i хлопцевi, i Бен Сах-ловi. I Бен Сахл, досвiдчений, битий i тертий торговець, не стримався – вiн був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепiрив пальцi правицi i заволав:

– Ай-ай! Ай-ай! Це той камiнь!

Вiн почав крутити перстень на долонi, не забуваючи тепер, як i Алi, стати спиною до ворiт. При кожному поруховi камiнь зсередини просто бив спалахами густих синiх променiв.

– Де ти його дiстав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купi золи на хазяйському подвiр'ї, чи мiж палями в щiлинi на причалi? Га?

– Нi мiй господине. Менi його подарувала Кадарiя за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом.

• Предыдущая
• 27/102
• Следующая