Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/60
• Следующая

- Питає: скільки то він заробив? - сміючись, своїми словами переказує Антін.

- Мабуть, багато заробив! - сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.

- Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться,- додав руденький і жвавий Охрім.- Хай йому біс з такими заробітками!

- Це чи не буде так саме,- став розказувати дід у білих штанях,- як назаробляв Захарів парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. «Ну,- каже батько,- давай же оце, сину, гроші завтра поїду в місто - там дещо купити треба». А він став та й каже: «Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!» А батько: «Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?» - «Не так було б мені,- каже,- шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!..» Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: «Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш...» То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку,- закінчив дід.

Усі засміялись.

- Лампа - річ тендітна,- казали другі,- торохнеш возом - наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!

- Підеш і під таку хуру,- сказав похмурий чоловік,- коли в хаті, може, й шматка хліба немає.

Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.

«Он яке діло!» - подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.

- «У помещика было,- читав далі Антін,- в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?»

Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-свойому:

- В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає,- тут Антін звів палець догори й прищурив око,- скільки ж то тієї землі було в пана?

- А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! - каже, осміхаючись, один з гурту.- Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.

- Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрім.- Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку - опруг та в другу - півопруга, а в третю - й зовсім нічого,- отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!

- А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловік.

Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:

- І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!

- Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги,- виправдувались люди,- аби чим час загаяти.

- То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі,- наставляв Василь Іванович,- то ж на те вона і є - арихметика.

Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:

- Це, виходить, така арихметика - панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову - скільки то всеї землі в пана!

Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.

- Бачте,- казав далі Василь Іванович, почувши сміх,- смієтеся, а й самі не знаєте з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!

- Де вже нам! - казали передні.- Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!

А Охрім казав далі своїм сусідам:

- Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опруги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене - цап за чуба, а я тебе по уху - і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та і питається: за віщо то люди б’ються - чи не за батьківщину часом?

Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.

- Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу,- намагався він пояснити,- що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.

- То оте ж саме й ми кажемо,- перебив його Охрім.- Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай...

- Тьфу! - плюнув з серця Василь Іванович.- Давай сюди книжку! - крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.

- Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! - Василь Іванович повернувся й пішов од гурту.

Всі реготалися.

- Знаєте, Василь Иванович! - крикнув Охрім услід монопольщикові,- коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій арихметиці.

- Може, чи й поділили б! - підхопив сумний чоловік.

Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до своєї монополії.

- Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! - казали, сміючись, люди.

- І звідкіль принесла його нечиста сила! - казали другі.- Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!

Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами,- не то дрімають, не то щось думають.

Може, думають вони про те, що завтра рано має одбутися на селі смутнеє свято, і після того свята багато їх останеться пустками; загуде в негоду вітер у димарі, завітає в гості лупатий сич, і буде в їх моторошно й сумно.

Не дві й не три сім’ї, а мало не половина всеї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину - туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля.

Сьогодні вкладалися люди з своїм добром, і цілий день стояв у селі шум і гомін; тепер усе затихло. По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу, й мандрівці останній раз лягли спочити в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?..

Заскрипів засов коло чиїхсь дверей, і далеко по селі пішла луна.

З своєї хати вийшов старий Жук. Він босий, без шапки, в усьому білому. Цілий день голова була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.

Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає... Далеко в промінні місяця біліє його сумна постать.

Що то думається старому? Може, споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі, може, пригадує свої давні пригоди, які траплялися йому на віку, а може, хоче тільки добре надивитися і запам’ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині... Перед хатою стоїть старий гіллястий ясен, усю хату й половину дворища вкриває він своїми вітами, вищого дерева од його немає на всьому селі. Ще здаля, не доїжджаючи скілько верстов до села, можна бачити його кучеряву зелену верховину.

Жук спинився серед двору, зчепив руки на грудях, підняв голову й дивиться на ясен. Знає він себе маленьким-маленьким хлопчиком, а й тоді вже цей ясен був такий старий, могучий. Тоді здавалося Жукові, що своїм гіллям він достає до хмар.

«І хто тебе посадив та викохав такого! - думає Жук.- Дід, чи прадід, чи якийсь давній пращур?..»

• Предыдущая
• 3/60
• Следующая