Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая

Колись хотіли купити у його цього ясена на зруб.

- Коли дасте двісті рублів та після того я двісті разів заплачу, тоді продам! - сказав тоді Жук.

Тепер пішов загалом навіть ні за віщо.

Прохав Жук нового хазяїна, щоб не рубав цього ясена, і той обіщався, та хто його знає, як воно буде... Жук поїде, а ясен зрубають,- він і знати не буде. І на цьому місці буде виднітися голе небо, буде пусто і сумно тут...

Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до стовбура сивою головою й заплакав.

- Прощай, мій товаришу, мій вірний старий друже! - тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясеном, схилився на руку й замислився. Знає Жук, що останній раз сидить він під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч би в гості: старий, він дуже.

З сіней вийшла ще одна біла постать, підійшла до Жука і мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.

Сидять вони задумавшись, мовчать...

Про віщо їм розмовляти? Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!

Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев’яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести... і сумні білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.

А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.

Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.

- Хіба ж ти не знав, що так воно буде? - крізь сльози вимовляє дівчина.- Нащо ж водив, нащо з ума зводив?.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш,- будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув. Оцілував, омилував та й покинув... Мовчиш і слова не промовиш? Хіба ж не сама я,- казала далі дівчина, вже обливаючись слізьми,- не сама одвадила од себе всіх хлопців?.. Бо я ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я ж не думала, що через тебе, може, прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітські!

- Нащо так казати? - тихо, одмовляє парубок.- Не сам я їду - жене недоля, ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми,- куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?

- Казаха ж - наймайся до панського двору, я на кухні служила б... Жили б якось...

- І цілий вік по наймах хилялись?

- Ми б працювали, заробляли, зібрались би на свою хату.

- Коли ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.

- Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.

- Щось мені й рідна сторона вже не мила.

Замовкла дівчина, схлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.

- Чи не казав я тобі, чи не благав тебе,- став казати парубок дівчині,- кидай найми та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там би мали свою землю, свою хату, і стала б нам чужа сторона за рідну.

- Не буде мені чужа сторона за рідну довіку!

- Люди ж їдуть, привикають,- привикли б і ми!

- Не привикла б я на чужині, поки не вмерла. Туди б не доїхала, на дорозі зав’яла б, як скошена травина.

- Чого ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?

- Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! «Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються»,- співається в пісні.

Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипує дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.

Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полум’ям. У сяйві рожевого ранку пишаються сади в білому буйному цвіті, немов у снігу; зеленіє молода трава по майданах і берегах. Немов для свята, вирядилось і заквітчалося село.

Ще було рано, а вже всі в селі повставали; старі, молоді, діти - всі вийшли на вигін до монополії виряджати в дорогу поселенців.

Не звичайний гук і гомін ярмарку,- інший якийсь гомін, що ще здаля будить у людини смутний і хвилюючий настрій; щось поважне й журливе почувається в його підвищених тонах.

На вигоні, коло возів і на возах, стоять і сидять люди. Червоні, білі, блакитні хустки й спідниці, чорні й сірі свитки, кудлаті голови - все хвилювалось і вигравало проти сонця різнобарвними кольорами. Між людьми видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й усякими іншими домашніми речами.

Люди скупчуються гуртками коло возів. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі. Коло возів, між купками людей, блищать на сонці чарки й пляшки з горілкою. У кожного на лиці святковий і разом смутний настрій, очі сяють тихим блиском, лиця червоні, заплакані.

Ревуть воли; то там, то там чути сумні пісні або жіноче голосіння, і над усім лунає співуча, голосна, глибоко пройнята щирістю мова.

- А я не піду! - вирізувалися з моря голосів пекучі слова.- Будуть тягти - за одвірок учеплюся, а не поїду з своєї батьківщини! І синів не пущу. Нехай згорить хата - упаду на попіл, умру на йому, а не покину свого гнізда!

- Ех, брате, брате,- одмовляв йому спокійний і смутний голос,- десь мало ще ти горя бачив на світі, що так кажеш.

Між возами, в гурті своєї родини, якась п’яненька й заплакана баба пританцьовувала і приспівувала:

Потім кидала танцювати, припадала головою до полудрабка й починала тужити:

- А куди ж це ми їдемо, куди од’їжджаємо! Завезуть мої кісточки на край світа, де зима люта, де людей немає, а тільки звірі та комлики. Там і сонечко не сходе, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки!

- Мамо, мамо!.. Та заспокойтесь; вже ж не поможеть-ся! - взявши за плече, умовляє її русявий чоловік із синіми заплаканими очима.

А в другому кінці п’яний чоловік з червоним у сльозах і пилу видом силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на віз.

- Люди добрі! - кричав він, стоячи на возі.- Слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік! - Жінка сіпнула його за полу, і він з розгону сів на якісь мішки.

Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:

Сивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.

Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.

Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая