Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/60
• Следующая

- Пора, запрягайте,- чути було голоси,- щоб не спізнитись нам на станцію!

Сколихнулось море і схвилювалося.

Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.

Геть-геть уже на горі видніються вози.

- Прощайте! Прощайте! Прощайте! - кричали ті, що на горі, тим, що внизу.

Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні: в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.

В селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.

Село здавалось напівпокинутою пусткою.

1910

У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.

Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.

Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.

А за гратами та замками стиха шуміло - гула там підборкана молода сила.

В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.

В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.

Сам Петро, кремезний хлопчина з русявою борідкою, прихватком наїдався чогось аж на троє суток.

Через невеликий час, одягаючись на ходу після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.

Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо, і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вогку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.

В маленьке віконце, густо переплетене гратами, заглядало зоряне небо.

Петро потягнувся й голосно позіхнув.

- Здрастуй, товаришу!.. За віщо це тебе? - несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.

Петро здригнув.

- Ти хто такий? - зараз спитав він.

- Я - пацанок [2] з п’ятої камери... Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.

Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став добачати й фігуру пацанка.

- А тебе ж за віщо сюди... товаришу? - спитав Петро, осміхнувшись.

- Масалку [3] погнав в Христа та паску, то старший і посадив на троє суток,- хвастовито одмовив пацанок.

- Як же сидиться тобі тут, товаришок? - розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.

- Ой гидко-гидко, товаришу,- таємним голосом одмовляє той.- Холодно, вогко, та ще... пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш - зараз так і зашарудять по ногах, по грудях... один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу - може, підкрадеться котрий, то пришию [4] суку.

Петро став витрушувати поза підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав безперестану щебетати.

Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло грат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.

Тепер перед новим чоловіком, перед «політичним», йому хотілося показатися не яким-небудь «грачем», [5] а парнем «фартовим». За першу ознаку цього вважалося знаття фар-тової мови, тюремних та злодійських звичок, і Володька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фартовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:

- Нема в нашій камері тепер путніх реб’ят. Колись були боги, так боги: [6] Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик... А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі «стріляли» та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество... Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав председателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на півроку... Шармач я, і раз був на грубому [7] ділі. З Ваською з кандальщиком «купили» в одного єрика [8] п’ять тисяч. Ех, і погуляли ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день згоріли... [9]

Володька закурив цигарку і, човгаючи здоровенними черевиками, став ходити по карцеру.

заспівав він дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в’язнів.

- Ех, товаришу! - заговорив він, зразу кинувши пісню,- шкода мені на волі одного тільки: маруху [10] милу покинув я в Таганрозі. От красючка - як лялька!

- Велика ж вона, твоя маруха? - осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.

- Їй було...- Володька трохи подумав,- було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала - їй-богу! Падлець буду - не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере - цих бабів - може, вже з другим любов закрутила!

Між гратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.

- Ей ти, чорток! - почувся за стіною голос вартового.- Лежи мовчки, а то я тебе покладу.

Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:

- Ну й «наливаєш» же ти добре, товаришок! Не знаю - який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!

Пацанок почав клястися:

- Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли «наливаю»! - поклявся він великою тюремною клятьбою.

- Годі, Володька! - гостро сказав Петро.- Воля тобі ще потрібна буде.

Пацанок насупився й замовк.

Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв з неохотою, голосом ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.

• Предыдущая
• 5/60
• Следующая