Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич - Страница 8
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
8
ХХІІІ
Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.
І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.
І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.
І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: «Не умру Я,
Бо я сильний дуже!»
А бог з неба йому каже:
«Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.
Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.
Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили».
Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.
ХХІV
Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.
Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.
І чуть дихає й говорить:
«Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.
І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.
Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати».
І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.
І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.
І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.
ХХV
А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.
І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.
І говорить він до сонця:
«Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!»
Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.
І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
І говорить син Адамів:
«Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковіі.
І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!»
А їден із херувимів
Йому одвічає:
«Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога -
Нічого чинити.
Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!..» -
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.
XXVI
Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.
І кивнув на свого сина,
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.
І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно наложили.
І, говорять, перестало
Голову ломити.
Но даремне наш прапрадід
Думав вічне жити.
Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.
І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.
І понесли, поховали,
В землю закопали,
І на першії могилі
Гірко заридали.
Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Паростки пустили.
(19-22 серпня 1856 р.)
вернуться
5
- легендарне дерево, що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп’ято Ісуса Христа.
8
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая
