Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 35

• Предыдущая
• 35/44
• Следующая

Усі виглядали, немовби викачалися в грязюці, а Ципріянові брюки нічим не нагадували елегантних джинсів від Армані.

— Ви принаймні щось могли б дати, щоб викупити свого когута, а не… з кулаками відразу, — скиглив малолітній злодюжка, втираючи розквашеного носа.

— Ах ти, щеня нахабне! — розлютився Ципріян. — Ой, боляче…

Ядзя нахилилася над його кісточкою. Вона мала розміри добрячого яблука.

— Не дуже воно гарно виглядає.

— Мені теж належить відшкодування, — нагадав про себе сільський спритник. — Я з того нічого не матиму.

Ципріян зрозумів, що зараз замордує паскудника, але глянувши на це нещастя з роз’юшеним носом, простягнув йому носовичка й витягнув з куртки записник, у якому щось розмашисто черкнув.

— Ось тобі, — подав аркушика підліткові. — Пара автографів. Може, вдасться продати на порталі «Алегро».

Ядзя отетеріла. Ципріян вразив її таким рішенням. Оце так! Глянула на нього з ніжністю, а потім обняла за талію, і вони поволі пошкутильгали до будинку Сари.

Ледаче проміння осіннього сонця пестило ноги й вигравало зайчиками на вовняній тканині. Ципріян позіхнув і щільніше обгорнувся пончо, яке подарував йому на згадку про зустріч маленький мексиканський дивак. Ще трохи, і Мануель віддав би йому й Тлалока, та на щастя його вдалося переконати, що Польща знаходиться в епіцентрі пандемії пташиного грипу.

Опівдні, як завжди, ключ заскреготів у замку, і досередини влетіла задихана Ядзя, а за нею Гуцьо із Гладкою Надею. Ципріян обернувся й загукав:

— Що в нас нині на ланч? Я хочу риби!

— Морозиво будемо, дядьку, морозиво! — Діти заверещали і, передражнюючи одне одного, повисли на Ципріянові, як кури на жердині.

Пухка дівчинка доїдала останній шматок багета, що призначався на спільну вечерю, а тоді гордо сказала:

— Про тебе знову пишуть у газетах.

Глянувши на Ядзю, Ципріян відразу збагнув, що трапилася якась прикрість.

— Читай. — Вона зняла пальто й кинула йому на коліна свіжу газету. — Певне, якийсь папараці стежив за тобою.

На фото був Ципріян, що сидів на балконі. Поруч, обведена червоним колом, видніла його забинтована кісточка, а великі літери заголовка не залишали жодних сумнівів: «Він більше не танцюватиме!».

— Краще вигадати щось, доки продюсер не сказився. — Ядзя викладала покупки й нервово розкладала їх по шафках.

Повернувшись до Варшави, усі протягом двох днів робили все можливе, щоб зберегти Ципріянову травму в таємниці. Справа була серйозна, бо перед початком конкурсу кожен з учасників підписав зобов’язання уникати небезпечних ситуацій, які могли б спричинитися до травми. Якби хтось довідався, як усе було із Ципріяном, продюсер згідно контракту міг би виключити його із програми й навіть вимагати відшкодування.

Ядзю мучило почуття провини. Вона мала краще пильнувати дитину. Через її безвідповідальність їхню пару могли зняти з конкурсу. Вона добре знала, як важливо для Ципріяна те, що він може далі танцювати. Тому разом з подругами доглядала його, прагнучи, аби він швидше одужав. Щоразу, подаючи йому їсти чи поправляючи подушку під спиною, з кожним запитанням, чи йому чого, бува, не потрібно, Ядзя відчувала, як її єство противиться й сповнюється зневаги до власної рабської поведінки. У Ядзиному серці змагалися два інстинкти: матері й феміністки. Перший постійно нагадував їй, що заради порятунку її сина Ципріян наразив свої цінні кінцівки професійного танцюриста. Такий аргумент примушував її феміністичні погляди маліти й зникати.

Але слід сказати, що весь цей час Ципріян безсовісно використовував свою хворобу, а його прихована природа суспільного паразита раптом проявилася вповні. Цей нероба навіть подумував, що він не проти, аби якомога довше пожити, як німецький пенсіонер.

Та незважаючи на це, протягом останніх двох днів вони посилено репетирували. На щастя, твіст був одним з нечисленних танців, який не вимагав від партнерів прямого фізичного контакту. Ядзя могла працювати самостійно. Незабаром на перші такти Чака Беррі вона реагувала, як собака Павлова, енергійно хвицяючи руками й ногами, починала пританцьовувати на місці, а її стегна впадали в якийсь конвульсивний транс. Вона подумки пообіцяла собі, що танцюватиме по-справжньому пристрасно, ніби була Умою Турман. І хоча до того, щоб зрівнятися з Умою, Ядзі бракувало двадцяти сантиметрів зросту, кільканадцяти пластичних операцій та кількох мільйонів на рахунку, Ципріян був у захваті. Настільки, що коли ногу попустило, він подався з Ядзею на мирну маніфестацію проти доступності методу «ін вітро» тільки для подружніх пар. Дівчата ледь не пісялися зі сміху, коли він енергійно вигукував: «По одній яйцеклітині для кожного громадянина!».

До Едвардового життя знову повернулася самотність. Власне кажучи, невідомо коли це сталося. Вона просто стала якогось дня на його порозі, а потім умостилася в його улюбленому кріслі. Дні знову почали тягнутися немилосердно довго, не допомагала навіть робота на дачі. Він раптом перестав будь-чому радіти. Занехаяні деревця сумно стирчали, ледь захищені від зимових морозів, а навколо нещодавно посадженої сливи, Едзевої гордості, майорів подертий целофан. Трохи втішали діти, але й вони приходили чимраз рідше. Гуцьо втратив інтерес до спільного зведення сірникових конструкцій і волів проводити вечори на сходах з Надею. Едзьо спостерігав за ними у вічко й мимоволі став свідком їхнього першого поцілунку.

Серце літнього добродія заповнювала така величезна пустка, що кожен звук, будь-який прояв життя сусідів за стіною завдавав йому болю. Едзьо сумував за Ядзею, бо майже не бачив її. Вона постійно кудись мчала, бігла, звідкись поверталася або кудись збиралася. Щоразу вродливіша, веселіша й чимраз більш далека від нього.

Почулися кроки, і літній пан, як завжди, припав до вічка. В останні дні він проводив біля нього купу часу, хоча на сходах, окрім зародження першого дитячого почуття, нічого не відбувалося. Проте цього разу кров зашумувала в його голові й перш ніж устиг про щось подумати, він відчинив двері й затягнув приголомшеного Ципріяна до кімнати.

— Можна вас… на пару слів… — Едзьо намагався панувати над собою, але було видно, як важко він хапає повітря, намагаючись віддихатися.

Молодик мимоволі здригнувся. Цей запах… Запах помешкання, де живуть літні люди: ліки, пилюка й минуле, заховане в тісній, наче труна, шкатулочці.

— … ви лише побавитеся, усі ви такі, на цьому телебаченні. А їй не можна нервувати, гм, як би це…

— Про що це ви? — Ципріян раптом зніяковів.

— Дитина мусить мати гарний взірець, йому потрібен батько…

Минула добра хвилина, перш ніж Ципріян утямив, в чому річ. Едзьо викидав із себе слова швидко, безладно, ніби боявся, що не встигне всього сказати.

— Я звертаюся до вашої честі, закликаю вас до порядності!

— Ви здуріли. Я не розумію, про що це ви, добродію! — Ципріян силкувався добратися до дверей, але старенький міцно тримав його за вилоги шкіряної куртки. Він стояв так близько, що Ципріян міг добре розгледіти його нерівномірно пофарбовані вуса. Його охопив дивний переляк, він відчув, як піт стікає по спині. Відіпхнув набридливого дідка й натиснув на клямку. Щойно він вискочив на площадку, Едзьо вибіг із квартири й кинувся за ним долу сходами.

— Дачу свою тобі віддам! Усі фруктові дерева… тільки залиш її. Дай їй спокій!

Йому відповіло глухе захряскування дверей під’їзду, а тоді притлумлений спів Поломського зі старого програвача поверхом нижче.

— Ну, скажи мені нарешті, я вже не можу! Ненавиджу несподіванки, завжди виявляється, що вони неприємні.

Ядзя, як мала дитина, тупцяла на місці, спостерігаючи, як Ципріян запихає їхній багаж до машини. Поруч стрибав збуджений Гуцьо.

— Ура, ура! У мене не буде нині фізкультури. Шкода, що Надю не можна взяти з нами.

— Її, певне, довелося б прив’язати до даху. Не уявляю, як ми тут помістимося втрьох.

• Предыдущая
• 35/44
• Следующая