Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 62
- Предыдущая
- 62/73
- Следующая
– Доброго дня, пане чаклун! – сказав йому незнайомий дворянин, кланяючись. – Агов, чернь, розступіться! Поважайте чуже інкогніто, ріпоїди!
За спиною в чаклуна голосно обговорювали його звитягу. Схоже, якийсь образ Мускулюса, рятівника й захисника, встиг відділитися від матеріального носія, почав жити власним життям. Реальна людина Андреа кепсько узгоджувався з героєм дня, Мускулюсом Незрівнянним. Нічна сутичка біля фургончика заволоділа умами городян. Інцидент устиг обрости подробицями, як днище бригантини – черепашками. Зграї демонів атакували самотнього малефіка (Фортунат, негідник, із пліток вислизнув!), намагаючись добратися до безневинної циркачки. Самотній малефік був чудовий у бою. Демони корчилися, скреготіли зубами й падали. Зізіфельда Трабунець урятувалася благоволінням Вічного Мандрівця й майстерністю столичного чарівника. Але день прийдешній готував ліліпутці нові лиха. Інфернали затаїлися, вичікуючи. Ятричани клялися не допустити до бідолашної ворога – хоча б тому, що циркачі навідріз відмовилися давати виставу, поки улюблениця в небезпеці.
Для цього люд і вийшов на площу: рятувати й стояти стіною.
Остаточно врятує, певна річ, герой дня Мускулюс Сліпучий, але й народ не мовчатиме. І не сподівайтеся.
Усе це було б кумедно, якби не дратувало. Згадалися слова Просперо Кольрауна – в одну з рідкісних хвилин відвертості вчитель сказав: «Ми живемо в дуже кумедному світі, братику! Пупа порвати можна…» Щоправда, бойовий маг відразу уточнив: «Це якщо дивитися збоку. Якщо дивишся зсередини, надірваний пуп не викликає особливого сміху». Зараз чаклун знав, що відповісти Просперо. Хоч і безглуздо відповідати магові трону словами простака-китовраса Грині: «Смішні завжди допомагають одне одному».
Відчуваючи, як роздратування крижинкою тане у киплячому окропі цієї правди, Мускулюс проник за лушпайку першого шару. Чи точніше було б сказати: першого кола?
Далі стояли кінні пращники в пішому порядку. Шаблі при боці, пращі напоготові, сумки з ядрами відтягують пояси. Оточення плетеним ременем оперізувало намет шапіто. Чаклун трохи напружився, бо впізнав у найближчих солдатах недавніх ворогів, які штурмували дім Швелерів. Але кроку не сповільнив. І мав рацію: молодцюватий корнет віддано їв його очами, двоє зауряд-офіцерів розступилися, пропускаючи малефіка до цирку. Від намету до Андреа вже поспішав бравий полковник. Шрам на обличчі командира ескадрону багрянів від ретельності, нагадуючи буквиці на прапорах.
– Приношу вибачення, – вояк говорив стисло. – Мої орли погарячкували. Бажаємо спокутувати. До останньої краплі.
І додав похмуро:
– Ворог не пройде. А ви, пане чаклун, проходьте… Обережно, тут вибій…
У безпосередній близькості від шапіто патрулював місцевий ландвер. Із собаками. Кудлаті пси нагадували мотки пряжі на веретені Хйорської велетки. До чаклуна собаки поставилися дружелюбно. Здавалося, їм заздалегідь пояснили, хто має право безперешкодного доступу, й дали понюхати дещо з речей малефіка. Якщо повернемося, доведеться буде перевірити: чи нічого не пропало…
– Ба! А ми вас чекаємо-чекаємо…
Капрал Фюрке, знайомий по «Справі про півня відпущення», був тверезий і суворий. Коли побачив гостя, зник на хвилинку й повернувся з ланд-майором Намюром. Старомодний палаш у потертих піхвах ляскав Ернеста по стегну. Відчувалося, що начальник ландверу володіє зброєю у відповідному стилі: старомодно, діловито й докладно.
– Радий вас бачити, майстре Андреа! Ходімо, я проведу…
За хвилину від фургона Зізі – від серця цибулини! – малефіка відгороджував лише останній шар м’якушки. Чаклун з подивом дивився на фіглярів «Цирку Виродків», які оточили табір. Мабуть, із усіх захисників озброєні реквізитом циркачі мали найменш кумедний вигляд. Зовсім не смішні гноми-жонглери з кільцями, заточеними по ребру, в довгих, мавпячих руках. Зовсім не смішний коротун-велетень із коромислом напереваги. Коромисло жахало розмірами. Абсолютно не смішні тролі-еквілібристи з важкелецькими мідними тарелями. Містечко циркачів зараз нагадувало оборонні укріплення переселенців, захоплених на марші. Візки й кибитки тісно зсунуті по колу: стіна на колесах. Спробуй прорвися…
Найменш смішним був китоврас Гриня. Блідий від хвилювання, беззбройний і тому ще більш грізний, він гарцював біля фургончика подруги. Наївний гігант забачив чаклуна й розплакався від радості.
– Нарешті! Зізі, він прийшов! Я казав тобі, а ти не вірила…
Відкинулося брезентове укриття. Після нічного замаху й ранкового «Рятівного бедламу» Мускулюс очікував побачити, як ліліпутка тремтить від ляку, – й помилився. Зізі була звичайна. Ніби готувалася до репетиції, щоденної, обридливої, котра вже набила оскому. Хіба що гостріше відчувалося: це не дитина. Маленька жінка, добре бита життям. Овал Небес, дурнуватий пафос зараз міг лише перешкодити! Малефік знав, що він і пафос – речі несумісні.
На жаль, зранку Зізіфельда надягла жовту сукню в шлярках.
Це відволікало, скалкою мучило пам’ять.
– Хочу подякувати вам, пане, – ліліпутка зіскочила на землю. – Вчорашнім порятунком я зобов’язана виключно вам.
Китоврас, виказуючи невластиву йому делікатність, по-скакав подалі.
– Не тільки, – ледь вони лишилися наодинці, сухо відповів Мускулюс. – Роль вашого покірного слуги швидше нагадувала роль гончого пса. Вчепитися й затримати до приходу хазяїна.
– Ви надто скромні, пане. Це до вашої честі.
– Ні. Я чесний без скромності. І потім, я – шкідник, рятувати не мій профіль. Голубонько, вас у першу чергу рятував маг вищої кваліфікації, досвідчений мисливець на демонів. Можете пишатися. Ім’я мага дозвольте зберегти в таємниці. Ваш рятівник аж ніяк не жадає популярності…
– Гаразд. Я не цікава. Крім того, ви зараз відповіли на одне з запитань. Виходить, це був демон?
– Так.
– Бідолашній циркачці дійсно є чим пишатися. Хтось викликав демона для замаху на мене, маг вищої кваліфікації став на захист…
Ліліпутка посміхалася. Ясно й відкрито. Так іноді по-сміхаються смертники, виходячи з темниці на свіже повітря. Сонечко, синє небо, пташки співають, а до ешафота цілих сто кроків. Життя триває, добродії!
– Я передумав. Давайте не будемо пишатися, люба. Давайте будемо рятуватися. Тим більше, що ви помиляєтеся. Демона викликали зовсім із іншою метою, у мага були важливіші завдання, аніж захист «бідолашної циркачки»…
– Я розумію. Давайте рятуватися.
Малефік широким жестом обвів площу:
– Скажіть, Зізі, ви дійсно думаєте, що ці люди в змозі захистити вас?
– Ні.
– А я?
– Не знаю. Навряд чи.
– Ми однаково розуміємо ситуацію. Це добре. Ви готові робити те, що я накажу? Не запитуючи, не роздумуючи? Сліпо підкоряючись?!
Зізі легко підстрибнула, сіла на борт фургончика. Зараз вона дивилася на чаклуна згори вниз. Зовсім трішки згори вниз.
– А ви скажіть: «Alles», – раптово попросила акробатка. – І я відповім: «Так».
Мускулюс запитливо примружився. Жіноча примха? Шкода. Для виконання задуманого йому була потрібно згода, але не жах чи примха. Загальноміська оборона маленької «гутаперчинки», як не дивно, разом із глузуванням викликала повагу. З майданної фортифікації користі не буде. Буде кривдно, якщо через примхи Зізі взагалі все провалиться.
– Нічогісінько ви не зрозуміли, пане.
Циркачка обсмикнула пелену. Склала ручки на колінах: слухняна дівчинка під час матусиних настанов. У очах танцювали бісенята, загрожуючи підчепити співрозмовника на вила. Андреа запідозрив був прелюдію до істерики, але помилився. Він взагалі погано знав жінок, хоч великих, хоч маленьких.
– На жаль, ви не народилися «в ошурках». Знаєте, Дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, зробив з мене акробатку. Зі зламаної, – знайоме слово боляче різонуло слух, – із безглуздої ляльки змайстрував Зізіфельду Трабунець, зірку манежу. Він дуже недобра людина, Дядечко Страйд. Добрі люди ніколи не роблять акробаток із ліліпуток. Добрим людям бракує чарівного слова. Це слово: «Alles». Коли мені було страшно чи боляче, коли я кричала: «Не можу!», дядечко брав батога й казав: «Alles!» Згодом я звикла. Пане чаклун, я прошу вас, я благаю: скажіть чарівне слово! І Зізі робитиме все, що ви накажете!
- Предыдущая
- 62/73
- Следующая
