Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 61

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая

Чим справа скінчилася, хлопець не догледів. Прокинувся. Серед ночі він кипів чужою пристрастю, позиченою ненавистю, краденим жахом. Краплі поту слимаками повзли по чолу, випалюючи зір. Соромно сказати: він втікав. Гілля хльоскало по обличчі, яри вабили, щоб скотився в жадібну пащеку. Ухкав пугач – чи то дядько Мятлик?! Ялинова кора обдирала плечі, голки застрягали у волоссі. Дивом вибрався до мосту. Далі полегшало.

Учень чекав на вчителя вдома.

Чинбар Леонард Швелер – бурлаку Яноша Кручека.

Ось так, значить. Берегиня. Демон-рятівник. Долекрут, що змінює людські долі на краще. Чи ж це не диво з див?! Найбожевільніший менестрель у найдурнішій баладі до такої маячні не додумається! Ну що, майстре Фортунате? Розумієте тепер, що мав на увазі ваш деманій, коли казав: «Я можу навпаки…»?

Майстер Фортунат зрозумів.

Смикнув костистим кадиком, багровіючи, запекло захекався… Правдою, як риб’ячою кісткою, вдавився. На жаль, Мускулюс запізно зміркував, що діється з мисливцем. І не встиг виштовхнути зайвих свідків за двері. Втім, Швелера спробуй, виштовхни! Очі відвести теж не встиг. Нічого не встиг, загалом.

Постать венатора роз’їхалася знайомою гармошкою іпостасей. Невиразні руки долі перетасували колоду. Здавлено зойкнув Янош: немов скорпіона в кишені відшукав. І ось на стільці сидить пам’ятний в’їдливий старигань, із яким Мускулюс обговорював у аустерії розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса.

– Що, братику, не очікував? – підморгнув старий бурлаці.

Треба віддати Фортунатові належне, у вигляді літньої людини він тримався мудріше й не так агресивно. Можна певною мірою позаздрити: мало хто з людей точно знає, що до старості збереже ясність розуму та почуття гумору. Ну й бадьорість духу на додачу, якщо вірити рудій відьмі.

– Ви… – заблуканий синок приват-демонолога здивовано вдивлявся в знайомі риси. – Пробачте, пане! Ви часом не родич відомого венатора Цвяха? Ви його дядько, так? А як ви тут…

– Як, як! – суворо обірвав базіку майстер Леонард, людина досвідчена й звикла до гримас життя. – Розкаркався, дурило… Чаклунством, певна річ, як іще! Із прибуттям, пане.

– Дякую, – посміхнувся старигань і накивав на Яноша пальцем. – Ех, братику! Не сподівався, їй-право! А я тебе на руках тягав, шмарклі тобі, засранцеві, втирав…

– Дядько Фарт?! Ви…

– Постарівся, так? Відразу не впізнаєш? А молодому ти мені й зовсім у пику зацідив… Не догодиш тобі, Янеку!

Венатор зі значенням потяг розпухлим носом.

– Пробачте, дядьку Фарте! Я ж… Не знав я!

– Гаразд, сам винен, – пробурчав старий, витираючи непрохану сльозу об плече хлопця, що кинувсь обійматися. Янош не помітив слабкості улюбленого дядечка, він кричав на весь дім:

– Ой, як здорово! А це ви нове закляття придумали? Молодість на старість міняти?

– На жаль, малий. Це твоя подружка мене приголубила. Берегиня, Мати її Нижня…

Гілки яблуні шкреблися у вікно.

Одне яблуко впало. Чути було, як кіт покотив іграшку подвір’ям.

Кліпав ліхтар на стіні, тьмяний у променях світанку.

Коли всі пішли, Андреа зумів урвати годинки зо дві сну. Тіло віддавалося «Великій Дрібниці», всмоктуючи ману, а розум відпочивав, ніжачись у обіймах мрій. Мрії виходили капосні, але не страшні. Пекло буравом вгризалося в земний диск, закручуючи хижі крила спіралі. Чаклун спускався ярусами дедалі нижче. Тріпотіли ніздрі: десь тут мусить пахнути лавандою. За його спиною скрадалася ліліпутка Зізі, схожа на Долекрута. Вона зовсім не дивувалася з того, що Мускулюс нагадує Фортуната Цвяха. Сон, зрештою. Примхи дрімоти. Бурав крутився в божевільній каруселі, обоє подорожан поринали – в пекло? У сон?! Важко було з’ясувати: хто кого веде, хто за ким скрадається… Немов у витонченому контрдансі, коли розпорядник кричить: «Кавалери й дами міняються місцями!» Шкода, самого розпорядника Андреа не бачив: темно, задушливо, і як її розгледиш, високу жінку в синьому, з нитками в руках…

Нарешті Зізі сказала:

– Майстре Андреа! Сніданок холоне!

Відповідаючи чарівній кривенькій Цетинці, що він уже встає, відчув, що прийняв рішення.

Він тільки ще не знав, яке саме.

Сьогодні площа нагадувала цибулину.

Добрячу, щільну голівку цибулі в золотій лушпайці.

А сам Мускулюс нагадував божевільного кліща, який намірився крізь дюжину найгіркіших шарів дістатися до осердя, – знаючи, що, швидше за все, знайде там, у нутрі, саму гіркоту. Або, якщо бажаєте, ситуація нагадувала світанковий сон: повзи, слимаче, ярусами пекла, нижче й нижче, туди, де зяє безодня…

Чаклун якнайсуворіше заборонив собі високий штиль. Годі. Так недовго з малефіка стати трубадуром і скінчити дні в притулку для натхненних.

Уп’яте за час свого перебування в Ятриці він ішов через площу Піднесення до цирку. Краями площі, від скверу до вуличок з тильного боку шапіто, кишів люд. Немов ціле місто знехтувало турботи й справи та зранку вийшло на гуляння. Пралі, адвокати, стряпчі, різники, золотарі, пекарки… У очах рябіло від яскравих убрань. Мабуть, не одна скриня піддалася розгарбуванню: ятричани повитягли зі скринь одяг, густо пересипаний товченою лавандою. Тьху ти, капость! Мускулюс побажав усій лаванді світу провалитися крізь землю, а городянам – труїти міль пижмою, листям герані чи перцевою стружкою. Тим більше, що зараза-лаванда лише відлякує дорослу міль-метелика, а вбити гусінь не в змозі. Ну чого ви причепурилися, любі? Чому не на роботі?! Тпрусь по крамницях, пекарнях, у ратушу!

Над купкою студіозусів розвівався штандарт із каліграфічним написом:

«Мускулюсе, врятуй Зізі!»

Чаклун охнув і затримав крок. І даремно: відразу в очі кинулися ще два прапори, прикрашені гаптуванням. Багряні, жирні буквиці на лазуровому полі. «Зізіфельдо, ми з тобою! Майстер Андреа гряде!» Малефік насунув капелюха на чоло, втяг шию та підняв комір куртки і прискорив крок.

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая