Лазарит - Вилар Симона - Страница 44
- Предыдущая
- 44/146
- Следующая
– До того, що хай там скільки увивалося довкола вас гожих молодих лицарів, хоч скільки б патякали плетуни, ви завжди зберігали вірність своєму корисливому чоловікові. Ви добропорядна, міледі, от тільки сер Обрі давно заслуговує на те, щоб йому наставили роги.
– Припини, Ґодіт! Що б моя матінка на таке сказала?
– Ваша матінка приставила мене до вас, коли ви були ще зовсім дитям. Навіть незважаючи на те, що мій дід Горса завжди ворогував із лордами з Гронвуду. І вже якщо леді Мілдред доручила мені супроводжувати вас в далекі краї – вона вірить мені й знає: що б я не радила, це не піде вам на шкоду.
Джоанна промовчала. Їй траплялося чимало такого вислуховувати, коли стало зрозуміло, і не лише для неї, що з її шлюбом не все так добре. Минуло сім років, а вона так і не могла завагітніти й народити дитину…
Леді Незербі ніколи й нікому не розповідала, як рідко й неохоче сер Обрі виконує свій подружній обов’язок. Він постійно знаходив причини уникнути цього: утома, піст, церковні свята та мало чого ще… Він завжди був серйозним та стриманим, і Джоанна вважала, що мусить поважати його чесноти.
А вона… Їй доводилося вгамовувати в собі гріховні плотські пориви, а під час їхньої нечастої та короткої близькості Джоанна всіляко стримувалася від тієї несамовитої сили, що нуртувала в її крові. З часом вона просто звикла засинати в чоловіка при боці, без пестощів і поцілунків, що їх спершу так прагнула. Зрештою, це теж було приємно, а зимовими ночами теплo його великого тіла зігрівало її.
Лише в одному Джоанна почувалася обкраденою: вона, єдина з роду де Шамперів, була досі неплідна. Страшна ганьба, годі й уявити!
Якось мати спробувала завести про це мову, але Джоанна спалахнула, розгнівалася, і леді Мілдред більше не втручалася у взаємини дочки з чоловіком. Баронеса прагнула лише одного – щоб її дитя було щасливим, і задля цього ладна була на все. Навіть коли вже й сам лорд Артур почав розчаровуватися у своєму зятеві і їхні стосунки стали напруженими.
Та Джоанна не втрачала надії, що рано чи пізно Господь подарує їй дитинку, і вона теж пізнає сімейне щастя. Вона змирилися з чоловіковою скнарістю, з його заїдливою та дріб’язковою вдачею, з його бурхливою нестриманістю. Адже це був її вибір, навіщо тепер нарікати й гнівити небо? Їм з Обрі випадали й хороші дні: обоє любили коней, їхня конюшня була однією з найкращих у Східній Англії, вони разом об’їжджали своїх улюбленців, зводили жеребців із кобилами, стежили за приплодом, виставляти дворічок і трирічок на торги.
Але й тут виникла червоточина: Джоанну глибоко засмутило, що чоловік, за прикладом лорда Артура, відмовився щороку надавати частину незербійських коней на потреби ордену Храму.
– Ці храмники й так присмокталися, мов п’явки, скрізь вони! Їхні статки зростають із року в рік, і я їм не сприятиму, – заявив сер Обрі дружині.
– Але ж вони оберігають Святу землю від невірних! – заперечила Джоанна. – І мій брат б’ється в їхніх лавах. Допомагаючи ордену і Єрусалимському королівству, ми служимо святій справі!
– Єрусалимське королівство занадто далеко, – відмахувався Обрі. – А мої родичі воюють на кордоні із шотландцями. Краще вже я їм надішлю частку від виручки з майбутніх торгів!
Як слухняна дружина, Джоанна не заперечувала. Однак обурення в її душі зростало. Вона почала дратуватися, сваритися, і їй знову й знов доводилося вибачатися. Добре, що Обрі був незлопам’ятний і швидко все забував. Та й не наважився б він покарати дружину в замку, де вся челядь і охорона на її боці. Вона була вроджена де Шампер, член однієї з наймогутніших сімей Східної Англії, з нею рахувалися, і Джоанна дедалі частіше змушена була обороняти чоловіка, коли йому дорікали скнарістю. Щедрість була однією з головних лицарських чеснот, а скупість і пожадливість – властиві лише торгашам. Обрі не жертвував на церкву, не роздавав милостині жебракам, і на столі в нього завжди було вбого, мов у ченця-постувальника.
Урешті-решт, сусіди перестали відвідувати Незербі, та й Джоанну з Обрі вже не кликали на свята й бенкети. Вони жили відлюдкувато й скромно, виїжджаючи зі свого маєтку лише на Різдво та Великдень до старших де Шамперів. Але й там Обрі не був бажаним гостем, і, зрозумівши це, відмовився навіть від тих поодиноких візитів. Заборонити їздити дружині він не міг, ризикуючи остаточно розірвати стосунки зі знатною ріднею.
Якось, коли Джоанна гостювала в батьківському замку, тато запитав, чи щасливий у неї шлюб.
– Авжеж! – гордо відповіла вона. – Я люблю свого чоловіка.
– Але один із ґречних законів стверджує: «У садку скупості квітка любові в’яне».
– Ох, ці вже мені ґречні закони! – безтурботно розсміялася дочка лорда Артура. – Я так давно не бачила дворів, де ці закони чинні, що й не думаю про такі дрібнички.
– Справді, ти живеш, як у в’язниці, дитя моє, – зітхнув батько. – Але, гадаю, ви з Обрі не відмовитеся відвідати в Лондоні коронацію нашого нового правителя Річарда?
Неможливо проґавити таку подію – це був обов’язок сера Обрі як васала. Більше того, чоловіка Джоанни приваблювала перспектива, що його буде представлено новому королю, тож задля такої оказії він навіть трусонув гаманцем на обновки.
Але саме в Лондоні у Джоанни з чоловіком спалахнула перша сварка.
Під час їхнього перебування в столиці в дім, винайнятий на період коронаційних святкувань, прийшов якийсь обдертий горопаха, назвавшись рідним братом Обрі. Однак лорд його не визнав і наказав слугам гнати геть. Усупереч його волі, Джоанна звеліла наздогнати незнайомця й таємно від чоловіка нагодувала та докладно про все розпитала.
Чому вона порушила волю сера Обрі? Неможливо було не помітити зовнішньої схожості незнайомця з її чоловіком: ті ж риси обличчя, таке ж світле пряме волосся, та ж нортумберлендська говірка, якої і сам Обрі не зміг позбутися за роки життя в Східній Англії.
Останні сумніви розвіяла розмова з чужинцем. Нортумберлендець знав безліч подробиць із життя її чоловіка і, зрештою, розповів, як той покинув їхній старий родовий маєток і сім’я більше нічого про нього не чула.
Джоанну це вразило в самісіньке серце. Отже, сім’я Обрі не отримувала від нього допомоги? Як так, адже чоловік весь час надсилав їм і гроші, і крам, переганяв на північ найкращих коней. Брат Обрі лише руками розвів. Мало що могло статися? Може, винні грабіжники – на шляхах досі неспокійно, а може, леді неправильно зрозуміла чоловіка. Хоча, слід визнати, Обрі завжди вирізнявся скнарістю…
Це було гидко! У Джоанни вперше спалахнула відраза до чоловіка. Але коли вона зажадала від нього пояснень, Обрі оскаженів і сказав, що не збирається ні в чому перед нею звітуватися, якщо вона довіряє не йому, а якомусь пройдисвітові. Мовляв, їм нема про що говорити, коли вона безпідставно підозрює його в брехні!
Джоанна вдала, що слова Обрі цілком її переконали. Крім того, вона ще не готова була визнати свою помилку в людині, яку обрала собі за чоловіка.
Тим часом, на урочистих святкуваннях із приводу коронації Річарда, Обрі знову відзначився на турнірі в кіннотних сутичках зі списами. Король привітав його з перемогою та поцікавився, чи має намір такий видатний боєць воювати за Святу землю. Обрі, ввічливо вибачаючись, заявив, що в них із дружиною інші плани: за шість років шлюбу небо не подарувало їм спадкоємця, тому вони збираються на прощу по святих місцях. Вони вже побували у Волсінгемі, відвідали гробницю Святого Томаса в Кентербері, а зараз готові вирушити до Сантьяго-де-Компостела, в Іспанію.
– Але що може бути благоснішим для Господа, ніж війна з невірними? – щиро здивувався Річард.
Та Обрі був непохитний. Правда, довідавшись, що в такому разі він, як і всі інші, хто відмовився від участі в поході, муситиме сплачувати в скарбницю Саладінову десятину, лорд замислився. Але таки знайшов спосіб уникнути поборів, публічно оголосивши: вони з дружиною вирушать молитися за народження спадкоємця в монастирі, зведені на шляху хрестоносного війська. І якщо їхні молитви не подіють, він так само візьме хрест і приєднається до війська короля Річарда.
- Предыдущая
- 44/146
- Следующая
