Лазарит - Вилар Симона - Страница 45
- Предыдущая
- 45/146
- Следующая
Це був лише маневр. Так Обрі міг ухилитися від обтяжливого податку, не беручи на себе жодних зобов’язань. Але уникнути прощі тепер було неможливо. Добре, хоч рідня Джоанни вирішила підтримати намір подружжя: лорд Артур надав їм на дорожні витрати векселя ордену Храму, що їх можна було перетворити на дзвінку монету в будь-якому з Орденських домів. А ще – надійну охорону.
Усе це викликало в Обрі захват. Його необачні слова якимсь дивом утілювалися в життя. Адже сам він не зміг би подужати такої тривалої та витратної мандрівки, – запевняв він де Шамперів.
Джоанна ж думала лише про те, що нарешті побачить інші землі, чужі країни. Вона, як і всі де Шампери, марила зміною місць. Її батьки чимало їздили, але ці поїздки були переважно пов’язані з їхніми замками та маєтками на східному узбережжі, у Вілтширі, Вельсі та Нормандії. У ранньому дитинстві Джоанна не раз супроводжувала багате подружжя, і кожна поїздка тішила її, даруючи нові враження. А тепер перед нею відкривався величезний невідомий світ!
Джоанна знала, що її батьки невдовзі після весілля відвідали з прощею Святу землю. Леді Мілдред, яка приїхала в Незербі попрощатися з молодшою донькою, усміхнено мовила:
– Коли ми про це замислилися, в нас були непрості стосунки. Ми дуже одне одного кохали, це так, але існувало дещо таке, що не давало мені відчути цілковитого щастя. Згодом це минулося. Ми були разом, далеко від усього світу, наші біди залишилися в минулому, нас ніхто не знав. Майже два роки ми прожили в Єрусалимі, нас приймали при дворі короля Бодуена ІІІ, а твій батько бився в лавах його війська при Аскалоні. Я чекала на нього й молилася, і лише там зрозуміла, які глибокі почуття до нього маю. І він повернувся з перемогою! Ніде й ніколи ми більше не були такими близькими й потрібними одне одному…
Замовкнувши на півслові, леді Мілдред притиснула до себе дочку й ніжно торкнулась вустами до її чола.
– Сподіваюся, на чужині і ви з Обрі по-новому поглянете на свій шлюб, а всі непорозуміння відійдуть в минуле.
Джоанна теж сподівалася на це. Покидаючи Англію, вона усміхалася, мов дитя в очікуванні різдвяних подарунків, і Обрі відповідав на цю її усмішку теплом та ніжністю.
Спочатку подружжя вирішило переважну частину шляху здолати на судні, що належало ордену тамплієрів. Але першої ж ночі здійнявся шторм, і, коли вони висадилися в одній бухті на узбережжі Нормандії, Обрі сказав, що не вийде більше в море. Оскільки він неминуче помре від морської хвороби. Ні, лише суходолом, зупиняючись в Орденських домах, де їм зобов’язані надавати притулок та годувати! Інакше й бути не може, адже його дружина – рідна сестра маршала ордену Храму Вільяма де Шампера!..
Утомившись від спогадів, Джоанна таки заснула.
Прокинувшись, побачила, що на рожні над багаттям апетитно шкварчить і бризкає м’ясним соком тушка молодої газелі, а рудий Ейрік роздає сухі коржі, встигаючи ще й лагідно всміхатися її покоївці. Попри те, що розбійники зґвалтували Санніву, здоровань був до неї так само ніжний і привселюдно клявся з нею побратися.
Санніва, незважаючи на пережите, була щаслива:
– Ах, пані, якби не Ейрік, не його доброта і турбота, навіть не знаю, як би я жила далі, – примовляла служниця, намагаючись дати лад скуйовдженому волоссю леді Джоанни.
Марні зусилля! Джоанна почувалася брудною та непривабливою, а погляди, які вряди-годи кидав на неї лицар-госпітальєр, її лише дратували. Натомість сам Мартін д’Ане навіть тут примудрявся мати доглянутий і підтягнутий вигляд: шкіряний одяг був на ньому як влитий, волосся гладенько зачесане, а чоло обперізувала темна смуга тканини на кшталт чалми, і це йому дуже пасувало. Поводився він бездоганно, до того ж урятував їм життя…
Чому ж вона, що ніколи не нітилася в присутності чоловіків, зараз така відлюдкувата? Можливо, тому, що за інших обставин була б упевнена у своїй привабливості, а тепер…
– Облиш! – вона відхилила руку з гребінцем. – Не допоможе. Це не волосся, а якась повсть, і, врешті-решт, я змушена буду відрізати його, немов черниця…
– І як на це відреагує ваш брат Вільям, коли ви покажетеся йому на очі? – суворо зауважила Ґодіт. – Терпіть, міледі. Не уподібнюйтеся до вашого чоловіка. Хоча, мушу сказати, сьогодні він поводиться цілком достойно і навіть перестав допікати цьому славному молодому євреєві…
Ґодіт змінила своє ставлення до Йосипа, коли він узявся лікувати рану капітанові Дроґо. Зараз він теж ретельно оглядає пов’язку, обіцяючи за першої ж нагоди її змінити. Але коли випаде ця нагода? Коли прийде край їхнім небезпечним мандрам чужими землями і вони знову опиняться в християнських володіннях?
А поки що вони змушені були чекати завершення вечірнього намазу Сабіра. Сарацин молився опрічно від решти, ставши навколішки лицем до Мекки. Час від часу він робив глибокі поклони, супроводжуючи їх дивними жестами.
Про значення цих жестів невірного Джоанна поцікавилась у Мартіна д’Ане, коли загін уже вирушив у путь і лицар опинився неподалік. Сутеніло, і в напівтемряві він не міг побачити – принаймні, так вважала Джоанна, – який непривабливий у неї вигляд.
– Сабір – правовірний мусульманин, мадам, – мовив лицар, – і вдається до обов’язкової молитви – намазу – п’ять разів на день. Перед намазом мусить бути омовіння, але іслам за складних обставин дозволяє певні поступки, скажімо, коли під рукою немає води. Тому його рухи – це символічне омовіння. Аллаху вистачить і того.
– Ви добре знаєте язичницькі звичаї, сер, проте я жодного разу не бачила, щоб ви самі молилися. Тамплієри, які були в складі нашого каравану, ставали навколішки перед хрестоподібними руків’ями своїх мечів за першої ж нагоди. Хіба в ордені Святого Івана інший статут?
Подумки всміхнувшись, Мартін відповів: шляхетна пані занадто міцно спала, щоб бачити його при молитві. Та й не час зараз постійно уклякати – вистачить мовчазної молитви в душі. Його завдання – вивести загін із небезпечних місць. Якщо небо буде до них милосердним, то вже до світанку ворожі землі залишаться позаду. Тоді й настане час скласти хвалу Господові. І, ймовірно, – він легенько схилився в сідлі до своєї попутниці – прекрасна Джоанна де Рінель не буде з ним така сувора, як досі.
Їхній шлях тривав, лише подеколи перериваючись на зупинки біля рідкісних тут джерел. У таких місцях ліпилися крихітні села із саманових халуп і загонів, що в них на ніч мешканці замикали своїх кіз і овець. Ночами ніхто не наважувався виходити зі своїх хижок, аж доки стукіт кінських копит стихав у далечині й обриси вершників розчинялися в мороці.
Місяць стояв майже в зеніті, тому каменисту дорогу було добре видно. І в якусь мить леді Джоанна піймала себе на тому, що милується Мартіном д’Ане, що їхав на чолі загону. Гордовита посадка, могутні рамена, струнка постава. Обличчя госпітальєра вона бачити не могла, однак знала, які пропорційні та приємні в нього риси…
Аж раптом лицар, наче відчувши її погляд, озирнувся й поглянув просто на неї. Місячний промінь освітив її лице своїм загадковим сяйвом, і Джоанні здалося, що Мартін до неї всміхається – глузливо й водночас лагідно.
Їй захотілося відповісти на його усмішку, але натомість Джоанна відвернулася.
Ні! Більше ніколи не поведеться вона на такі хитрощі! Колись уже дозволила собі подібну слабкість. І що з цього вийшло?
Джоанна не хотіла думати про те, але спогади вперто повертали її в минуле, до подій, які їй хотілося назавжди забути.
Перед її очима виникла безліч воїнів. Це відбувалося в Бургундському місті Везле, де було місце збору обох хрестоносних ратей – англійської і французької. Усі ці паладини – лицарі-кіннотники, піхотинці, священики і вельможі – захоплено дивилися, як вона, стоячи на підвищенні, на прохання короля Річарда співала войовничу пісню хрестоносців. Він і сам мав чудовий голос, але все-таки звернувся до Джоанни, вважаючи, що бойовий гімн у вустах жінки, прекрасної, як Пречиста Діва, сильніше наснажить серця воїнів.
- Предыдущая
- 45/146
- Следующая
