Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/72
• Следующая

Сам батько привітав Яки­ма ду­же лас­ка­во, стис­нув йо­го ру­ки, навіть об­няв і тричі цмок­нув в що­ку, зап­ро­шу­ючи до се­бе в гості. Всі посіда­ли і по­ча­ли ба­ла­ка­ти про зви­чай­ні пусті речі. Лемішковський, уб­ра­ний в чис­ту но­ву оде­жу, в білих комірчи­ках, ду­же прис­та­ючих до ли­ця чор­ня­вим лю­дям, вра­зив пан­но­чок своєю оригінальною кра­сою ук­раїнсько­го ти­па, що ви­хо­дить з-поміж на­ро­ду, шля­хетніє од цивілізації й прий­має фор­ми і здо­рові, міцні, і ра­зом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Яки­мо­ве ли­це, чорні очі, об­ве­дені чор­ни­ми віями та віка­ми, цуп­ки­ми, як ріг, ру­ка, жи­ла­ва й чис­та, з блис­ку­чи­ми міцни­ми, як сталь, нігтя­ми; йо­го що­ки здо­рові, при­палі пуш­ком, йо­го во­лос, шерст­кий, як дріт, - вся йо­го пос­тать, міцна й ніжна, тхну­ла здо­ров'ям се­ля­ни­на, чис­то­тою і делікатністю панською. Побіч тих тон­ко­но­гих, як жу­равлі, панків, Яким ски­нувсь або на во­ло­ха, або на гре­ка і цією од­лич­кою од панків од­ра­зу за­ча­ру­вав усіх трьох сес­тер. Пан­ни вста­ва­ли, біга­ли, сіда­ли і знов чо­гось вста­ва­ли, вертіли го­ло­ва­ми й хвос­та­ми су­конь, чо­гось шеп­та­лись, чер­воніли і не віда­ли, як сту­пи­ти, як сісти.

Щасливий і ве­се­лий вер­тавсь Яким до­до­му, про­ве­де­ний лас­ка­во ха­зяїном і га­ря­чи­ми, пог­ля­да­ми діво­чих очей. До­ро­гою якось ви­пад­ком він всу­нув ру­ку в ки­ше­ню сво­го пальта. Там за­ше­лестіли папірці. З ве­ли­кою цікавістю він роз­гор­нув папірці. Їх бу­ло аж три. В однім бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні вве­чері жду в тім самім яру, де ми гу­ля­ли в неділю. Там стри­мить під го­рою най­більший камінь, з гост­рим вер­хом, ви­со­ко над ку­ща­ми. Там жда­ти­му!»

В дру­го­му папірці, та­ко­му ж то­не­сенько­му, бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­ве­чо­ри я бу­ду в знай­омім нам обом яру. Там є най­кра­ще місце. Йо­го не дов­го шу­ка­ти. Там зе­лені ли­пи обс­ту­пи­ли круг­лий камінь, пос­хи­ля­лись над ним зе­ле­ни­ми гілка­ми. Там ти­ша і по­етич­на тем­ря­ва. Кру­гом квітки, а на де­реві ще­бе­чуть пташ­ки. Там, там, се­ред кра­си то­го місця, се­ред па­хощів гай­ових квіток і співу пта­ши­но­го, по­ба­чи­мось не­за­ба­ром».

Яким роз­гор­нув третій папірець, прос­тий, навіть од­дер­тий на швид­ку ру­ку. Там бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­вечір гу­ля­ти­му ко­ло кри­ниці, де ми не­дав­но стріча­ли­ся, бу­ду сидіти на тім самім ка­мені, де ми сиділи в неділю…»

По ко­кет­ли­вих папірцях, на­ли­тих па­хо­ща­ми, по са­мих сло­вах за­пи­сок, Яким зра­зу вга­дав, що пер­шу за­пис­ку пи­са­ла Лю­ци­на, дру­гу - Ру­зя, а тре­тю - Зо­ся.

Надвечір Яким уже пря­му­вав до кри­ниці на яр, навіть не на­ва­жив­шись шу­ка­ти дру­гих сес­тер десь між камінням та ли­па­ми. Усю до­ро­гу з йо­го дум­ки не зни­кав вид при­чеп­ли­вих стар­ших сес­тер, які так не­це­ре­мон­но лізли до йо­го з неп­ро­ха­ним ко­хан­ням. По всьому бу­ло знать, що до­хо­жа­лим пан­нам, нудьгу­ючим в ма­ло­му місті, бу­ла не пер­вин­ка за­тя­гу­ва­ти па­ничів до яру й оповіща­ти їм про своє ко­хан­ня. А Зо­ся? якою во­на прос­тою і мо­ло­денькою дівчи­ною зда­ва­лась йо­му! І чи не ма­ла ж во­на рації на­пи­са­ти до йо­го після щи­рої роз­мо­ви з ним? Який би він був щас­ли­вий, ко­ли б во­на хо­ча слівцем на­тяк­ну­ла про своє ко­хан­ня!

На ста­ро­му місті, ко­ло кри­ниці, Яким знай­шов Зо­сю. Він не по­ми­ливсь.

Вузісінькою стеж­кою пішов він з нею між гус­ти­ми ли­па­ми та кле­на­ми, між зе­ле­ним лис­том бу­зи­ни та ка­ли­ни. Зо­ся то чер­воніла, то блідла. І яка во­на зда­ва­лась йо­му ти­ха, спокійна, як ди­ти­на, в міру ве­се­ла, в міру по­важ­на!

Щиро і настіж Яким роз­гор­нув пе­ред нею всю свою ду­шу, свої ду­ми, роз­ка­зав про свою служ­бу, про свої надії, про своє жит­тя, навіть не по­со­ро­мив­ся роз­ка­за­ти про своїх батьків, прос­тих міщан, про свою доб­ру матір і кру­то­го батька. На решті роз­мо­ви, тоді як сон­це по­га­са­ло і об­зо­ло­ти­ло цілий яр чер­во­ним по­лум'ям, він роз­ка­зав про своє ко­хан­ня, ви­пи­тав про лю­бов до йо­го і на­тяк­нув про свою надію на їх сва­тан­ня. Зо­ся зблідла; во­на не сподіва­лась так швид­ко по­чу­ти йо­го ос­таннє сло­во, про­си­ла тро­хи заж­да­ти, пе­редніше спи­та­ти батька. Од­на­че да­ла йо­му надію…

Веселий і щас­ли­вий, Яким вів Зо­сю під ру­ку до­до­му. А тим­ча­сом Лю­ци­на й Ру­зя, си­дя­чи в своїх місцях між ку­ща­ми, ма­ли пев­ну надію, що мо­ло­дий хло­пець ніко­ли не по­цу­рається та­ких ла­сощів, як діво­че ко­хан­ня. Во­ни вже зна­ли те по влас­но­му досвідові, і кож­на з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою жда­ла Яки­ма. Вже по­ча­ло смер­ка­тись, а па­нич не при­хо­див. Лю­ци­на по­ча­ла сер­ди­тись, а Ру­зя по­хи­ли­ла го­ло­ву, не слу­ха­ючи навіть пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Вже доб­ре-та­ки стемніло. Лю­ци­на по­ча­ла навісніти. Ру­зю по­чав бра­ти страх. Для її по­лох­ли­вої фан­тазії зда­ва­ло­ся, що роз­би­ша­ки ше­лес­тять за ку­ща­ми, що зе­ле­но­окі ру­сал­ки, ро­гаті дідьки витріща­ють на неї очі з зе­ле­но­го лис­ту. Ру­зя, ду­же по­лох­ли­ва зро­ду, не­по­етич­но стриб­ну­ла з каміння, про­жо­гом по­летіла че­рез сіно­жать і тро­хи не заг­руз­ла на мо­чарі, нат­ра­пив­ши на йо­го. Як пти­ця, ви­ли­ну­ла во­на на стеж­ку з-за кущів і стик­ну­лась нес­подіва­но з Лю­ци­ною, кот­ра по­ва­гом чва­ла­ла до­до­му лю­та-пре­лю­та.

Зрозумівши од­на од­ну, не про­мо­вив­ши й сло­ва, пішли во­ни на го­ру. Ко­ли - зирк! - по­пе­ред їх ішов Яким попід ру­ку з Зо­сею. На­зир­цем та навз­догінці за ни­ми пішли во­ни до са­мо­го до­му і за­раз побігли до батька жалітись.

- Чи ви пак, па­по, знаєте, що та­ке зро­би­лось? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на до батька, бліда, як смерть.

- Чи ви, па­по, жда­ли та­ко­го? - підхо­пи­ла Ру­зя, чер­во­на, як рак.

- Що та­ке? Що? Го­воріть-бо, ра­ди бо­га, не муч­те ме­не! - од­ка­зав батько, сам тря­су­чись, не­мов­би ним про­пас­ни­ця тряс­ла. Йо­го чор­не сумління час­то по­ло­ха­ло йо­го та­ки доб­ре.

- Вона! Та­ка ма­ла! І та­ке ро­би­ти! - за­пи­ща­ли обидві сест­ри, тро­хи не скре­го­чу­чи зу­ба­ми. В батька од сер­ця од­ляг­ло.

- Ще в ди­тя­чих штан­цях, а вже во­диться по ярах в чу­жим па­ни­чем! - крик­ну­ла Ру­зя че­рез сльози, ки­да­ючись на батька.

- Говоріть-бо як слід або йдіть собі! - крик­нув ста­но­вий, вже сер­дя­чись на бабів, як він звав своїх до­чок.

- Ми, па­по, зас­та­ли Зо­сю в яру од­ну з Лемішковським! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Вона йшла з ним попід ру­ки! - крик­ну­ла Ру­зя.

- Він навіть обнімав її! - до­да­ла знов Лю­ци­на, ма­юча се­бе за матір нібиб­то ма­ленькій сестрі.

- О! Так то по­га­но! - крик­нув батько, розгнівав­шись. - То він у ме­не по­ви­нен за­раз оже­ни­тись із Зо­сею!

Сестри ста­ли, як уко­пані. Чо­го вже, чо­го, а цього їм ду­же не ба­жа­лось, щоб че­рез Зо­сю втра­ти­ти же­ни­ха, гар­но­го, мо­ло­до­го й небідно­го, хоч і міща­ни­на.

- То так, па­по? - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- То так? - про­мо­ви­ла Ру­зя.

- А то ж як! хіба не­хай і її лю­ди об­но­сять та ос­лав­лю­ють, як і вас ос­ла­ви­ли! А що мені з то­го, що ви всі три по­сивієте на пні? Не­хай іде! «З бо­гом, Па­ра­сю, ко­ли лю­ди трап­ля­ються!» - як наші хло­пи ка­жуть.

Сестри мовч­ки вий­шли з батько­вої ха­ти і вер­ну­лись до світлиці, де сиділа Зо­ся ко­ло вікна.

Обпершись ліктем об одвірок і вту­пив­ши очі в да­ле­ке по­лум'яне не­бо, да­ла во­на во­лю ду­мам про свою роз­мо­ву з Лемшіковським.

- То так, Зо­сю? - про­мо­ви­ла сар­кас­тич­но Лю­ци­на, цідя­чи сло­во за сло­вом.

- То ти вже пус­ти­ла­ся на аму­ри? - крик­ну­ла Ру­зя, співом про­тя­гу­ючи мо­ву.

- Їй-богу, доб­ре!

- Ні бо­га не боїшся, ні лю­дей не со­ро­миш­ся!

- Чого вам од ме­не тре­ба? - спи­та­ла їх Зо­ся і при своїх сло­вах так сміли­во по­ди­ви­лась їм у вічі, що сест­ри і зди­ву­ва­лись, і знавісніли.

Непідхильність Зосі в сім'ї, як най­мен­шої сест­ри, бу­ла їм ду­же до­сад­на.

Мати вмер­ла дав­но, ще як во­ни усі бу­ли не­ве­лич­ки­ми.

• Предыдущая
• 30/72
• Следующая