Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/72
• Следующая

Старші сест­ри не бу­ли їй рівнею, бо во­на й заз­на­ла їх вже до­рос­ли­ми. В сім'ї її всі зва­ли ди­ти­ною тоді, як во­на бу­ла вже дівчи­ною, а дівчи­ною зва­ли тоді, як во­на бу­ла вже пан­ною і навіть ста­ла на порі. Во­на му­си­ла слу­ха­ти стар­ших сес­тер, як опіку­нок; при лю­дях мов­ча­ти тоді, як во­ни роз­мов­ля­ли; слу­ха­ти їх за­га­ду, но­си­ти пе­ре­ши­ту оде­жу з їх пле­чей. Ро­зум­на зро­ду, ти­ха не­доб­рохіть, во­на терпіла свою до­лю, не жалілась ніко­му, але за­те ж зне­на­виділа сес­тер. І їй прий­шов час ко­хан­ня, а сест­ри зас­ту­па­ли їй до­ро­гу, си­лу­ючи жда­ти чер­ги, ко­ли сер­це чер­ги не жде. Тим­ча­сом во­на вби­ра­ла в се­бе, си­лою своєї мо­ло­дої вдачі, всі ду­ми й мрії до­хо­жа­лих сес­тер, які їй до­во­ди­лось пе­рес­лу­ха­ти дов­ги­ми зимніми ве­чо­ра­ми; ви­би­ра­ла, що вар­то бу­ло виб­ра­ти по влас­но­му сер­цю, прик­ла­да­ючи ще й свої мо­лоді надії. Ма­ючи вже пев­не сло­во Лемішковсько­го, во­на зро­зуміла, що вже ви­хо­дить й виз­во­ляється з опіки стар­ших сес­тер.

- Чого вам од ме­не хо­четься? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

- Добре ро­биш, Зо­сю, їй-бо­гу, доб­ре! Та­ка ма­ла… - по­ча­ла го­во­ри­ти Лю­ци­на.

- Дай покій, сест­ру­ню! Мені сли­ве швид­ко двад­цять років. Яка ж я ди­ти­на?

- А шо б ска­за­ла на­ша до­ро­га ма­ти, як­би бу­ла жи­ва? - спи­та­ла Ру­зя.

- Хто йо­го знає, що б ска­за­ла! Пе­ром зем­ля над матір'ю! Не три­вож ма­те­ри­ної мо­ги­ли, - од­ка­за­ла спокійно Зо­ся.

Сльози вис­ту­пи­ли з очей у Зосі.

- Що ска­жуть лю­ди, як по­чу­ють, що мо­ло­да пан­на, тро­хи не ди­ти­на, хо­дить пізнім ве­чо­ром з мо­ло­дим хлоп­цем десь по ярах, по бай­ра­ках? - ска­за­ла Лю­ци­на в тоні ма­тері.

- Те, що й про те­бе, сест­ро, го­во­рять, - одріза­ла Зо­ся.

- Вибачаю тобі, як ди­тині, Зо­сю! ти ще мо­ло­да для то­го, щоб по­во­ди­тись тобі самій со­бою, не по­ра­див­шись із стар­ши­ми сест­ра­ми. В нас ма­тері не­ма. Хто ж більше має пра­ва дог­ля­да­ти те­бе, нас­тав­ля­ти на доб­ру путь та на доб­рий ро­зум!

- Знаю я твій ро­зум! Як­би я твоїм ро­зу­мом хо­ди­ла, то б свій та­лан ми­ну­ла.

- Зосю! що ти ка­жеш! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Те, що чуєш, - одріза­ла Зо­ся і по­вер­ну­ла го­ло­ву до вікна, за­ду­ма­но див­ля­чись на не­бо.

- Зосю! ди­вись сю­ди! Не бун­дюч­ся!

- Чому пак ні!

- Зосю, я тобі ве­лю! - крик­ну­ла Лю­ци­на, підійма­ючи го­лос.

- А я те­бе не слу­хаю.

Люцина сто­яла зди­во­ва­на. Слух­ня­на Зо­ся чо­мусь сміє не слу­ха­тись її і навіть глу­зу­ва­ти з неї!

- Зосю! де ти бу­ла сьогодні вве­чері? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- На Ку­риш­ковім яру.

- З ким же ти там хо­ди­ла? Надісь, са­ма?

- З Яки­мом Лемішковським, - од­ка­за­ла сміли­во Зо­ся.

- Мій бо­же! мій бо­же! Са­ма од­на, з хлоп­цем! - зак­ри­ча­ли сест­ри, біга­ючи по хаті.

- Що ж ти там ро­би­ла? - спи­та­ла Ру­зя.

- Милувалась, роз­мов­ля­ла лю­бенько та гар­ненько, - од­ка­за­ла Зо­ся, дра­ту­ючи сес­тер.

- Єзус, Марія! - за­ре­пе­ту­ва­ла сест­ри. - Як же ти насміли­лась са­ма, без нас, піти в ліс з хлоп­цем?

- Чом же не піти з тим, ко­го я люб­лю, і, як я впев­ни­лась, з тим, хто ме­не лю­бить?

- Одна? Са­ма?

- Як же са­ма, ко­ли ви обидві га­ня­ли за на­ми слідком? - про­мо­ви­ла Зо­ся, чуд­но за­ре­го­тав­шись.

- Нема тобі й со­ро­му! ти шко­диш і нашій добрій славі.

- Нікуди вже шко­ди­ти! А за се­бе не бо­юсь, бо я хо­ди­ла з же­ни­хом.

Сестри опус­ти­ли ру­ки, на­че на їх хто ли­нув хо­лод­ною во­дою.

- В нас і весілля швид­ко бу­де.

Сестри, зітхнув­ши важ­ко, вий­шли з кімна­ти. Че­рез кільки неділь Яким по­чав прис­ва­ту­ва­тись, а потім спи­тав Пшеп­шинсько­го. Ста­но­вий поб­ла­гос­ло­вив йо­го на ра­до­щах обо­ма ру­ка­ми, до­дав­ши, що од йо­го жад­ної при­ти­чи­ни не бу­де, аби тільки доч­ка зго­ди­лась. Лемішковський про­сив доз­во­лу зас­ла­ти ста­ростів, а ста­но­вий обіцяв зай­ти до ста­ро­го Лемішки, щоб по­го­во­ри­ти про прий­деш­ню до­лю своїх дітей.

Того ж та­ки дня за чаєм вве­чері Пшеп­шинський мав дов­гу роз­мо­ву з своїми доч­ка­ми, вар­ту, щоб її пос­лу­ха­ти.

Старші сест­ри вже вга­му­ва­лись, при­тих­ли і бу­ли ду­же вваж­ливі до Зо­сі. Лю­ци­на лас­ка­во про­мов­ля­ла до неї, по­да­ючи їй чай. Ру­зя по­да­ла їй су­хар­чи­ки на тарілці. Сам батько при­су­нув до неї ми­соч­ку з ва­рен­ням. Од­на Зо­ся не зміни­лась ні криш­ки. Та­ка ж спокійна, ти­ха, за­ду­ма­на сиділа во­на і те­пер ко­ло сто­лу, як і пе­редніше.

- Так оце, Зо­сю, - по­чав батько, - ти вже нас швид­ко по­ки­неш, підеш в чу­жу сім'ю, між чужі лю­ди. Ніяко­во тобі бу­де зви­ка­ти до чу­жої ха­ти, та ще такій мо­лодій.

- Та ще й до та­ких лю­дей, якихсь міщан та пе­репічай­ок чи пе­ре­ку­пок. То не ма­ла бу­де для те­бе жерт­ва. Не знаю, чи по твоїй спро­мож­ності бу­де во­на? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- По моїй силі й спро­мож­ності, - про­мо­ви­ла спокійно Зо­ся.

- Лемішка ба­га­тий, - го­во­рив далі батько. - Як­би йо­го струс­ну­ти, то по­си­па­лось би ба­га­то кар­бо­ванців. Од­на дер­жа­ва: грунт, сад, ха­та, млин кош­тує не од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців. А окрім то­го - він і не без копійки в ки­шені.

- Ох, який же сад в йо­го гар­ний! яке де­ре­во ве­ли­ке! які яб­лу­ка! І справді на­че рай! - ска­за­ла Ру­зя. - А місци­на грун­ту - на взгір'ї, над во­дою! Як на­мальова­на! Там завж­ди чу­ти, як во­да шу­мить під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми.

- Все те доб­ре при чо­му іншо­му, моя сест­ру­ню, - од­ка­за­ла за­ду­ма­на Зо­ся.

- Якби на ме­не, - ска­за­ла Лю­ци­на, - я б зро­ду не пішла в та­ку сім'ю, прос­ту, му­жицьку.

- Все те нічо­го, моя ко­ха­на! і прос­то­та нічо­го, - про­мо­вив батько, - тільки го­ре, що во­ни не шля­хетсько­го ро­ду! Є ж на світі ба­га­то й на­ших по­ляків і бідненьких, і прос­теньких, але ж во­ни при­родні шлях­тичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, ба­чиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смо­лою.

- Лемішковський, па­по, з універ­си­те­ту, - оз­ва­лась за же­ни­ха Зо­ся, - він лю­ди­на з ро­зу­мом й хис­том, зас­лу­жить чин, ма­ти­ме й дво­рянст­во.

- Ти, Зо­сю, да­лебі, ба­га­то ро­зумніша й прак­тичніша, ніж я ду­мав до цього ча­су, - ска­зав батько, сміючись. - Прав­да твоя, що він дос­лу­житься до чи­на, пев­но й до дво­рянст­ва, але ж йо­го батько й ма­ти міща­ни, та ще й, надісь, дов­го жи­ти­муть. А ко­ли б і по­мер­ли, то пам'ять про їх не швид­ко пом­ре. Всі ту­теч­ки зна­ють, що Лемішка тор­гу­вав ху­до­бою, а йо­го жінка бу­ла пе­ре­куп­кою, як жидівка. А вже наші по­ля­ки, наші знай­омі сусіди-діди­чи всі од­кас­нуться од те­бе, не прий­мугь те­бе за рівню…

Всі по­чер­воніли. Зо­ся сиділа чер­во­на, як жар. В очах Лю­ци­ни засвітив­ся гнів, в очах в Рузі вис­ту­пи­ли сльози. Батько сидів зас­му­че­ний…

- І бог свя­тий знає, чо­му во­но нам не ве­деться! - го­во­рив далі батько. - Здається, вже нам от і же­них тра­пив­ся, і гар­ний, і ро­зум­ний, і мо­тор­ний, і навіть вчив­ся тро­хи в універ­си­теті, а все-та­ки спра­ва йде якось не по-людській! Мо­ло­да ти ду­же, ко­ха­на Зо­сю! І не знаю я, чи ро­зумієш ти, як се­бе пос­та­ви­ти в твоїй новій сім'ї, в твоєму но­во­му житті!

Батько пох­ню­пив го­ло­ву. Всі мов­ча­ли.

- Ти ка­то­лич­ка, - го­во­рив батько далі, - але ва­ших дітей пох­рес­тять по-мос­ковській. - Знаю, па­поч­ко, - відка­за­ла Зо­ся. - Але під мос­ковською пок­рив­кою мож­на роз­вер­ну­ти щи­ро-польський дух. Моя сім'я, та­ту, бу­де польська, як би її там не ох­рес­ти­ли.

- Ти ро­зум­на ди­ти­на, хоч і мо­ло­денька, - ска­зав батько, цілу­ючи її в чо­ло. - А по­ки що ти пе­ре­вер­ни Яки­ма на по­ля­ка. Він об­мос­ка­лив­ся в школі, базікає по-мос­ковській, вдає з се­бе ніби мос­ка­ля. Але все те дур­ни­ця! Ук­раїнську вда­чу я доб­ре пос­теріг. Все це мос­кальство ле­жить на їх, як на волі сідло; все те - вов­ча шку­ра, кот­ра ніяк не при­рос­те до ук­раїнсько­го тіла. Тільки ро­би діло по­ма­ле­сеньку, по­ти­хе­сеньку, щоб він не роз­шо­ло­пав; бо як роз­чов­пе, так тоді про­па­ще діло! Му­жик - то вже га­дю­ка, як ка­жуть жид­ки! З письмен­ни­ми дур­ня­ми ба­га­то лег­ша спра­ва!

• Предыдущая
• 31/72
• Следующая