Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 24

• Предыдущая
• 24/230
• Следующая

— Пахкотять літом, — відповів Джон, спостерігаючи, як пан Єндрей ринув на супротивника і збив його додолу. — Де Коновій їх надибав?

— У панській цюпі коло Мартинова, — відповів коваль. — Розбійник, голій, жебрак, двоє сиріт і хлопчик-повія. Ось із ким ми стоїмо на варті царини людей.

— Та згодяться. — Джон подарував Семові загадкову посмішку. — Ми ж згодилися.

Нойє підманив його ближче.

— Ти чув новини про свого брата?

— Ще з вечора.

Коновій та його підопічні привезли з собою на північ свіжі новини, і в трапезній ні про що інше мови не було. Джон досі не знав, що йому думати. Робб — король? Той самий брат, з яким він грався, бився, випив свій перший келих вина? Так, вина, але не матінчиного молока. «Тепер Робб сьорбатиме літнє вино з золотих келихів, а я стану рачки і підставлятиму складені долоні під талу воду з напівзамерзлого струмка.»

— З Робба вийде гарний король, — мовив він голосом вірного підданого.

— Та ну? — Коваль зміряв його очима. — Сподіваймося, хлопче. Те саме я колись казав про Роберта.

— Кажуть, то ви скували йому келепа, — пригадав Джон.

— Еге ж. Я належав до його чаді, служив Баратеонам зброярем і ковалем у Штормоламі, поки не втратив руку. Мої роки такі, що я пам’ятаю ще князя Стефона, поки його не забрало море, а всіх трьох його синів знав від їхніх перших іменин. Скажу тобі ось що — вдягнувши корону, Роберт змінився назавжди. Є люди, наче мечі — створені для битви. Почепиш їх на стіну — зіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр хвильку поміркував.

— Роберт був викуваний зі сталі. Станіса зроблено з чавуну — чорного, твердого, міцного, але крихкого. Такий вже він, чавун — ламається, не гнеться. Що ж до Ренлі, то він як мідь — яскраво сяє, гарненький, блискучий, тішить око, але коли доходить до діла, довго не тримається.

З якого металу зроблено Робба? Джон не став питати. Нойє раніше був вірний Баратеонам; більше за все, він вважав Джофрі законним королем, а Робба — зрадником. Серед братчиків Нічної Варти існувало неписане правило: ніколи не лізти надто глибоко в такі речі. На Стіну прибували люди з усього Семицарства; старі уподобання та стара вірність швидко не забувалися, скільки б клятв та обітниць не проказувалося… і Джон знав про те не гірше за інших. Взяти, приміром, Сема: дім його батька присягав Вирієві, князь котрого — Мейс Тирел — стояв за короля Ренлі. Краще про таке мовчати. Нічна Варта не лізе у чвари королівств.

— На нас чекає воєвода Мормонт, — мовив Джон.

— То поспішай до Старого Ведмедя, тримати не буду. — Нойє ляснув його по плечі та всміхнувся. — Хай назавтра тебе ведуть боги, Сніговію. І дивись мені — щоб привів назад свого дядька!

— Ми його приведемо, — пообіцяв Джон.

Після того, як пожежа знищила Воєводську Вежу, князь-воєвода Мормонт оселився у Король-Башті. Джон лишив Привида з вартою коло її дверей.

— Знову східці, — жалюгідно промимрив Сем, коли вони почали підйом. — Ненавиджу східці.

— Втішайся — у лісі ти їх не побачиш.

Ввійшовши до світлиці, вони негайно потрапили на очі крукові.

— Сніговій! — заверещав птах.

Мормонт перервав свою розмову.

— Щось ти довго копирсався з тими мапами. — Воєвода зсунув рештки сніданку, аби розчистити місце на столі. — Поклади сюди. Пізніше роздивлюся.

Торен Рідколіс, жилавий розвідник зі слабким підборіддям і млявеньким ротиком, схованим під ріденькою борідкою, кинув на Джона та Сема холодний погляд. Він був одним з поплічників Алісера Терена і не плекав любові до жодного з двох хлопців.

— Місце князя-воєводи — в замку Чорному, звідки йому личить княжити та воєводити, — сказав він Мормонтові, не зважаючи на новоприбулих. — Така моя думка.

Крук заплескав великими чорними крилами.

— Думка-думка-думка!

— Коли станете князем-воєводою, то й чинитимете, як вам заманеться! — відповів Мормонт розвідникові. — Але я досі живий, і братчики не ставили вас на моє місце.

— Зараз я — перший розвідник, відколи Бен Старк зник, а пана Яремію вбили, — вперто вів своєї Рідколіс. — Саме я маю очолювати загін.

Мормонт нічого не бажав слухати.

— Я вже вислав Бена Старка, а до нього — Веймара Ройса. Я не збираюся висилати вас слідом і сидіти тут на дупі, питаючи себе, скільки ще чекати вашого повернення, доки надія не згасне.

Він тицьнув на співрозмовника пальцем.

— І до речі, Старк лишається першим розвідником, поки ми не знатимемо напевне про його смерть. А коли той день настане, його наступника призначу я, а не ви. Тепер годі гаяти мій час. Ми рушаємо зі світанком, чи ви не забули?

Рідколіс звівся на ноги.

— Як накажуть пан воєвода.

Виходячи геть, він скривився на Джона, мовби той був у чомусь винний.

— Перший розвідник! — Очі Старого Ведмедя блимнули на Сема. — Та я б радше тебе поставив першим розвідником. Він має нахабство казати мені у вічі, що я застарий, аби з ним їхати! Чи я тобі теж здаюся старим, хлопче?

Волосся, яке давно відступило з верхівки плямистої голови Мормонта, зібралося з новими силами під щелепою у вигляді кошлатої сивої бороди, що вкривала воєводі трохи не всі груди. Він ляснув себе долонею по тих грудях і спитав:

— Чи я тобі здаюся немічним?

Сем відкрив рота і верескнув щось незрозуміле. Старий Ведмідь наганяв на нього нелюдський жах.

— Ні, пане воєводо, — швидко вліз у розмову Джон. — Ви міцні, як… як…

— Ти мені баки не забивай, Сніговію. Я цього не терплю. Давай-но подивимося на мапи.

Мормонт хутко перегорнув їх, кидаючи на кожну побіжний погляд і щось бурмочучи під ніс.

— Оце все, що ти знайшов?

— Я, п-п-пане в-воєводо, — почав запинатися Сем, — т-там ще були, але т-т-такий б-безлад…

— Всі ці мапи — старезні, — спохмурнів Мормонт, і крук підспівав пронизливо, — старе-езні!

— Якесь село могло з’явитися чи зникнути, але ж гори та річки де були, там і є, — відказав Джон.

— Воно-то так. Ти вже вибрав собі круків, Тарлі?

— М-м-маестер Аемон х-хоче в-в-вибрати їх надв-вечір, щойно п-погодує…

— Хай вибере найкращих. Розумних та дужих.

— Ду-ужих, — повторив крук, чистячи пір’я. — Ду-ужих, ду-ужих.

— Якщо нас усіх там раптом переріжуть, мій наступник має знати, де і як ми померли.

Від такого припущення Семвел Тарлі втратив мову. Мормонт нахилився уперед.

— Тарлі, коли мені було наполовину стільки років, як тобі, мати сказала мені, що як я стоятиму, роззявивши рота, мені туди влізе тхір і зробить собі лігво. Якщо маєш щось сказати, то кажи, а як ні — то бережися тхорів.

Він різко майнув рукою, проганяючи юнака.

— Все, годі, геть звідси. Я не маю часу на дурниці. Маестер, поза сумнівом, має для тебе досить роботи.

Сем ковтнув, ступив крок назад і кинувся геть так хутко, що трохи не перечепився на очереті.

— Чи він справді такий дурний, як здається? — запитав князь-воєвода, коли Сем зник.

— Дур-рний, — каркнув крук співчутливо.

Але Мормонт не чекав Джонової відповіді.

— Його вельможний батько сидить на почесному місці у раді короля Ренлі. Я вже хотів був надіслати його… та ні, краще не треба. Ренлі не слухатиме кумкання боягузливого товстуна. Хай поїде пан Арнел. Він краще тримає себе перед можновладцями, а мати в нього — з Фосовеїв зеленого яблука.

— Якщо ваша ласка, пане воєводо, можна спитати: чого ви проситимете в короля Ренлі?

— Того самого, хлопче, що й в усіх. Людей, коней, мечів, обладунків, зерна, сиру, вина, вовни, цвяхів… Нічна Варта не горда — бере, що дають.

Воєвода затарабанив пальцями по грубих дошках столу.

— Якщо вітри зглянулися на нас, то пан Алісер мав досягти Король-Берега ще до повороту місяця. Не знаю, щоправда, чи приверне він бодай якусь увагу того короля-хлопчака Джофрі. Дім Ланістер ніколи не ставився дружньо до Варти.

— Терен має руку упиря, аби показати при дворі. — Бліда і страхолюдна, з чорними пальцями, вона моторошно крутилася і звивалася у слоїку так, наче досі була жива.

• Предыдущая
• 24/230
• Следующая