Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 18

• Предыдущая
• 18/26
• Следующая

Він хвильку подумав.

— Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Аби служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами.

Пан Арлан завжди казав, що північ — то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. «Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий.»

Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд.

— Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися?

— Та ні. Я просто подумав… краще два мечі, аніж один. Дороги вже не такі безпечні, як раніше.

— Воно-то так, — пробурчав хлопець, — але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, якого він так і не вдяг.

«Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я», подумав Дунк. «Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують.» Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив:

— Гаразд. Тоді сили вашій правиці, пане.

Він відійшов лише кілька кроків, коли пан Глендон покликав услід.

— Пане Дункане, зачекайте. Я… мені не слід було грубіянити. Матінка казала: не буває лицаря без шляхетного поводження.

Хлопець, здавалося, ледве добирає слова.

— До мене після останнього герцю приходив князь Пик. Запропонував служити Зорешпилеві. Сказав, що насувається така буря, якої Вестерос не бачив ціле покоління. Сказав, що потребує багато мечів та людей, які вміють їх тримати. Вірних людей, що вміють коритися наказам.

Дунк ледве повірив почутому. Гормон Пик висловив своє презирство до заплотних лицарів ясніше нікуди: спершу на дорозі, а тоді й на даху. А тут раптом така щедра пропозиція.

— Пик — сильний та впливовий вельможа, — мовив він обережно, — але… не надто вартий довіри, як на мене.

— Еге ж. — Хлопець почервонів. — Він вимагав свою ціну. Він хотів взяти мене на службу, але наперед хотів, аби я… довів свою відданість. Він би влаштував так, щоб жереб випав мені проти його друга Скрипаля, а я мав присягнутися, що програю.

Дунк повірив хлопцеві. Мав би розлютитися, але чомусь лишився спокійним.

— Яка ж була ваша відповідь?

— Я відповів, що не зміг би програти Скрипалеві, навіть якби схотів, бо вже позбивав з коней далеко кращих за нього лицарів, і ще до кінця дня драконяче яйце буде моїм.

Пал слабко всміхнувся.

— Та він, певно, очікував чогось іншого. Бо обізвав мене дурнем і сказав, що краще мені тепер ходити й оглядатися. Скрипаль має багато друзів, мовив він, а я не маю жодного.

Дунк поклав руку йому на плече і стиснув.

— Ви маєте друга, пане. І матимете двох, щойно я знайду Яйка.

Хлопець глянув йому в очі й кивнув.

— Добре знати, що справжні лицарі ще збереглися на цьому світі.

Дунк вперше як слід роздивився пана Томарда Гедля, поки шукав Яйка у натовпі коло поля. Дебелий, широкий у плечах, з грудьми як барило, зять пана Маслоплава носив латний обладунок на каптані з вареної шкіри та багатий шолом з якоюсь лускатою і слинявою гемонською подобою на маківці. Його кінь був на три долоні вищий за Грома і трохи не на пуд важчий — справжнє чудовисько, ще й закольчужене. Залізо на вершникові й на ньому самому так сповільнило коня, що він не міг навіть мчати повним чвалом. Та це не допомогло панові Кларенсу Карлтону. Останнього понесли з поля на ношах, а Гедль тим часом зняв з голови свого дідька, щоб провітритися. Голова в нього була велика, широка й лиса; щелепу облямовувала чорна борода. На щоці та шиї виблискували гидкі червоні чиряки.

Дунк упізнав його обличчя: саме Гедль гарикнув на нього у опочивальні, коли він узяв до рук драконяче яйце. Тим самим низьким грубим голосом, яким раніше розмовляв з князем Пиком.

На нього накотили спогади, уривки почутих слів: «оці злидні, що ти нам тицяєш у очі»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Лихий Булат»… «потрібен меч»… «Старий Молочар хоче»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Кажу тобі, Кровокрук не витрачає час на сни»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»

Він витріщився на глядацький поміст, питаючи себе, чи не міг Яйк якимсь чином пролізти на своє законне місце серед найвельможніших панів. Проте Яйка ніде не побачив. Маслоплав та Фрей також зникли, хоча дружина Маслоплава сиділа на своєму кріслі, знуджена та нетерпляча. «Чудасія», подумав Дунк. Маслоплавів замок, його ж весілля, молода дружина — Фреєва дочка. Забава влаштована на їхню честь. То де ж вони всі поділися?

— Пан Утор Підлисток! — загув герольд.

Сонце заховалося за хмару, і Дунковим обличчям пробігла тінь.

— Пан Теомор з дому Булвер, Старий Бик, лицар з Чорнокрони! Поля ставайте, честь здобувайте!

Старий Бик виглядав страхітливо у криваво-червоному обладунку, ще й з чорними бичачими рогами на шоломі. Але йому знадобилася поміч міцного зброєносця, аби вилізти на коня. Та й з повороту голови під час їзди було ясно, що пан Майнард не збрехав про сліпе око. І все ж лицар отримав гарячі вітання натовпу, виїхавши на поле.

Слимакові щастило з вітаннями менше, але він, певно, сам цього хотів. У першій сутичці удари списів лише ковзнули по щитах. У другій Старий Бик зламав списа на щиті пана Утора, а Слимак промазав. Те саме трапилося і третього разу, а на доданок пан Утор ще й захитався, наче зараз впаде. «Прикидається», зрозумів Дунк. «Тягне час, аби до наступного разу підняти ставки.» Роззирнувшись, він відразу ж помітив Віла, який заклопотано ставив за хазяїна. Тут-таки до нього дійшло, що він теж міг би поповнити власний гаман монетою-другою в такий самий спосіб. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

Старий Бик впав з коня аж у п’ятій сутичці. Його вибив з сідла набік удар коронкою, яка зграбно з’їхала щитом і втрапила лицареві просто у груди. Заплутавшись ногою у стремені, він сажнів зо двадцять волочився полем, поки його пахолки нарешті не впіймали коня. Затим винесли ноші, і переможеного знову понесли до маестра. Поки Булвера виносили, впало кілька крапель дощу, від яких його вапенрок потемнів. Дунк спостерігав без жодних почуттів. Він думав про Яйка. «Що як мій таємний ворог наклав на нього руки?» Таке цілком могло статися. «Але хлопчик ні в чому не винний. Якщо хтось і бажає мені зла, малий не повинен за це страждати.»

Коли Дунк знайшов пана Яна Скрипаля, той саме узброювався для наступного герцю. Йому допомагали аж три зброєносці: застібали пряжки обладунку, поралися з чабраком і ладрами коня. Неподалік сидів добряче побитий князь Алин Глушняк, ковтав розбавлене водою вино і дивився вовком. Побачивши Дунка, пан Алин вдавився і пирхнув вином на себе.

— Як це ви досі ходите своїми ногами? Та Слимак мав забити вам лоба в потилицю!

— Баш-Булат зробив мені доброго міцного шолома, мосьпане. До того ж пан Арлан казав, що іншого такого твердолобого, як я, годі й шукати.

Скрипаль засміявся.

— Не зважайте на Алина. Вогнепалів байстрюк скинув його з сідла просто на товсту м’яку дупу, і тепер він ненавидить усіх заплотних лицарів.

— Той рябий вишкварок — ніякий не син Квентина Пала, — загарячкував Алин Глушняк. — Хто його тільки на поле пустив! Якби це було моє весілля, йому б дали київ за нахабство!

— Овва! І де ж ти знайдеш таку дівчину, щоб пішла за тебе заміж? — насмішкувато запитав пан Ян. — Та й нахабство Пала дратує куди менше, аніж твоє скигління. Пане Дункане, ви часом не друг Галтрі Зеленому? Бо я скоро мушу розлучити його з конем.

Дунк не мав сумніву, що так і станеться.

— Я з ним навіть не знайомий, мосьпане.

— Чи не вип’єте зі мною келих вина? Може, з’їсте хліба з оливками?

— Лише два слова, якщо дозволите.

— Я дозволю вам набагато більше. Зайдемо до мого шатра.

Скрипаль навіть притримав Дункові завісу.

— Ні, Алине, тобі не можна. Посидиш без оливок.

Всередині Скрипаль повернувся до Дунка і мовив:

• Предыдущая
• 18/26
• Следующая