Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 19

• Предыдущая
• 19/26
• Следующая

— Я знав, що пан Утор вас не вбив. Бо мої сни не помиляються. А Слимак скоро битиметься проти мене. Коли я його виб’ю, то вимагатиму назад вашу зброю та обладунок. І коня, ясна річ, хоча ви заслуговуєте на кращого. Чи не приймете від мене подарунок?

— Я… ні… я не можу. — Від самої думки Дункові стало незатишно. — Не бажаю здатися невдячним, але…

— Якщо вас турбує борг, не думайте про нього. Мені не потрібне ваше срібло, пане. Тільки ваша дружба. Як ви можете стати одним з моїх лицарів без коня?

Пан Ян натягнув одну з латних членованих рукавиць і зігнув-розігнув пальці.

 — Мій зброєносець загубився.

— Може, втік із дівчиною?

— Яйк ще замолодий для дівчат, мосьпане. Він ніколи б не залишив мене з власної волі. Якби я помирав, він би чекав, поки моє тіло вистигне. Його кобилка й досі тут. Так само, як наш мул.

— Якщо бажаєте, можу наказати моїм людям пошукати його.

«Моїм людям.» Дункові не сподобалися ці слова. «Турнір зрадників», мимоволі майнула думка.

— То ви не заплотний лицар.

— Аж ніяк. — Скрипаль посміхався по-хлоп’ячому весело та чарівно. — Але ж ви це знали від самого початку. Ви величали мене «мосьпаном», відколи зустріли на дорозі. Чому б це?

— Бо ви так говорите. Так дивитеся. Так чините.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Минулої ночі на даху ви сказали дещо таке…

— Від вина я стаю балакучий. Але не відмовлюся від жодного слова. Ми маємо бути разом — ви і я. Мої сни не брешуть.

— Ваші сни, може, й не брешуть, — зазначив Дунк, — зате брешете ви самі. Ян — це ж не справжнє ваше ім’я, чи не так?

— Ні, не справжнє. — Очі Скрипаля засвітилися лукавством.

«Він має такі ж очі, як у Яйка».

— Його справжнє ім’я скоро відкриється для тих, кому його слід знати. — До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. — Попереджаю тебе, заплотнику…

— Та припини, Гормику, — перервав його Скрипаль. — Пан Дункан вже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився.

Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову.

— Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому.

— Сили вашій правиці, — ввічливо побажав Дунк. Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю.

Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився.

— Його кляті сни згублять усіх нас.

— За скільки зголосився пан Галтрі? — несподівано для себе запитав Дунк. — Вистачило й срібла, чи він попрохав золота?

— Бачу, хтось забагато патякає. — Пик всівся у складане крісло. — В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса — покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю.

— То чому ж не кличете?

— Бо його милість будуть незадоволені.

«Його милість.» Дунка наче хтось у живіт вдарив. «Ще один чорний дракон», подумав він. «Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав’я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена.»

— А чому саме на цьому весіллі?

— Пан Маслоплав хотів молоду дружину, аби зігрівала йому ліжко. Пан Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє сімейне свято стало гарним приводом, аби зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має приводи ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати свої власні надії та образи. В багатьох з нас забрали до столиці синів та дочок, аби надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померла у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв’язані. Наш час настав. Аерис — слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає — зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам’ятають, але коли тронові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло… Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись з королем та Правицею.

«Еге ж», подумав Дунк, «а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?»

— Але ж є ще Кровокрук, — мовив він. — То не слабак.

— Не слабак, — погодився князь Пик, — але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін’ї, з’явиться живий дракон…

Дунк закінчив за нього:

— То престол буде ваш.

— Їхній, — виправив Гормон Пик. — Я лише сумирний слуга його милості.

Він звівся на ноги.

— Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад.

Зі свинцевого неба вже линув добрячий дощ, коли Ян Скрипаль та пан Галтрі Зелений взяли нові списи на протилежних кінцях поля. Багато весільних гостей ринули до трапезної, ховаючись під киреями та каптурами.

Пан Галтрі сидів на білому огирі. Його шолом прикрашало зелене пір’я; такий самий султан був і на налобнику коня. Кирею пошили з безлічі латок різних відтінків зеленого. Рукавиці та поножі блищали золотими візерунками, а на щиті виднілися дев’ять нефритових зірок на блідо-зеленому полі. Навіть бороду він пофарбував у зелений колір, на зразок тирошійців за вузьким морем.

Дев’ять разів вони зі Скрипалем кидалися один на одного з наставленими списами. Дев’ять разів лицар зелених латок та молодик з золотими мечами і скрипками ламали їх один об одного. До восьмої сутички земля почала м’якнути; важкі огирі розбризкували дощову воду з калюж. У дев’ятій сутичці Скрипаль трохи не випав з сідла, але втримався.

— Добрячий удар! — вигукнув він зі сміхом. — Ви майже вибили мене, пане!

— Скоро виб’ю! — відповів зелений лицар крізь пелену дощу.

— Не бувати цьому. — Скрипаль відкинув потрощеного списа і взяв з рук зброєносця нового.

Наступна сутичка виявилася останньою. Спис пана Галтрі безпорадно шкрябнув по щиті Скрипаля, а спис пана Яна влучив зеленому лицареві просто у груди, вибивши його на землю, де він ляпнувся у буру грязюку. На сході Дунк побачив віддалений сполох блискавки.

Глядацький поміст порожнів доволі швидко; пани та простий люд намагалися якнайшвидше втекти від вологи.

— Вже розбігаються, — пробурмотів Алин Глушняк, звідкілясь виникнувши біля Дунка. — Кілька крапель дощу, і всі хоробрі та вельможні пани з вереском тікають під дах. Що ж вони робитимуть, коли налетить справжня буря?

«Справжня буря.» Дунк розумів, що пан Алин каже не про погоду. «Чого йому треба? Навіщо він раптом вирішив заприязнитися до мене?»

Герольд знову ступив на поміст.

— Пан Томард Гедль, лицар Білостін’я, на службі в князя Маслоплава! — заволав він під віддалений гуркіт грому. — Пан Утор Підлисток. Поля ставайте, честь здобувайте!

Вчасно глянувши на пана Утора, Дунк помітив, як в того зів’яла усмішка на обличчі. То це не той суперник, за якого він платив. Розпорядник обдурив його, але навіщо? «Тут втрутився хтось інший. Хтось, кого Звитух шанує більше, ніж Утора Підлистка.» Дунк поміркував над цим якусь мить. «Вони ж не знають, що Підлисток сам хоче програти», раптом зрозумів він. «Вони відчувають у ньому загрозу, от і поставили Чорного Тома прибрати його з дороги Скрипаля.» Сам Гедль також бере участь у змові Пика; йому в разі потреби можна доручити програти. Отже, залишається тільки…

Раптом через поле грязюки стрімко ринув сам князь Пик. Він видерся на поміст до герольда, ляпаючи полами делії.

— Зрада! — заволав він. — Серед нас є шпигун Кровокрука! Вкрали драконяче яйце!

Пан Ян Скрипаль різко розвернув коня.

— Моє яйце?! Як це можливо? Адже пан Маслоплав тримає варту біля опочивальні вдень та вночі!

— Варту вбито, — оголосив пан Пик, — але один вартовий назвав свого убивцю, перш ніж померти.

• Предыдущая
• 19/26
• Следующая