Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/40
• Следующая

Мені йти геть?

Вибач! – молодий і перспективний почухав потилицю. – Левку, знайомся, - звернувся він до редактора, - цей розумний чоловік любить і розуміє поезію...

І звати його Сергій, - допоміг я втомленій буднями голові поета, бо складалося враження, що він уже й забув моє ймення.

Дуже приємно, - подав руку редактор. – А який ви “знавець” – з’ясуємо... де? – редактор підморгнув поетові...

За гальбою пива, - випалив той.

Правильно! Не так тобі уже й зле, бачу, - зробив висновок редактор.

Пиво смакувало всім.

Европа! Капіталізм! Ніяких тобі совкових заборон! – оживаючи, розпинався поет.

Чесно кажучи, я кайф ловив ще комсомольцем... Але справа не в тому. По сто? – Нечитайло солов’їно потер спітнілого лоба.

Остограмлення для тонкої української душі – це перший крок до філософії. Політика, література, музика, архітектура, одне слово, життя в усіх його тонкощах радощів та печалей відкривається тоді безмежною божістю душі та розуму... І все – через рідне грішне тіло...

Я тихенько сидів, пив і слухав. Мені було цікаво. Опісля суворих коридорів з вухатими стінами – взагалі рай. Закінчивши обговорення філософських проблем з елементами взаємовихвалянь, у Левка Нечитайла прокинулося бажання прорецензувати підписаного до друку вірша, але поет, утомлений блискавками монологів про сенс життя, як не силкувався, смішно “можаючи” собі під ніс, не міг пригадати навіть рядка.

Добре, не мучся, - розуміюче поплескав по плечу заглибленого в лабіринти непам’яті поета пан редактор і запропонував:

Може, по сто?

Я мовчав, тобто вагався, тобто був не проти вкотре залити пам’ять забуттям після падіння з псевдовершини якоїсь-таки влади. І боявся залишатися наодинці з підступним упертим співрозмовником, який називався Я.

Чесно кажучи... – завагався Сашко, підтримуючи рукою тільки недавно звільнену від похмільних кольків блаженну голову.

Чесно кажучи, по сто, - виніс вирок Левко. – Це по-перше. По-друге, беремо мого спонсора Едика Грішера, до речі, палкого прихильника української поезії, і, до речі, тобі, поетику, було б непогано йому сподобатися, може, якусь книжку підкине, і їдемо на природу. По-третє, беремо по дівчинці для окраси, так би мовити, нашого товариства, а по-четверте, йди, Сергію, замовляй ще по сто, бо двічі п’ють тільки за небіжчика. А ти хочеш жити, правда? – редактор звернувся тепер до Сашка.

Я хочу нарешті прокинутися здоровим, - ображено відповів поет.

Уже з сьогоднішнього затяжного спілкування я зрозумів, що Левко Нечитайло був з тих людей, які не уявляють себе без постійних змін. Імпровізуючи на кожному кроці, влазячи в непрохідні хащі життя, півником бігаючи по швидкісному шосе того ж життя з інтенсивним рухом і так далі, він завжди гордо з’являвся у своєму затишному кабінетику, добиваючись того, чого хотів. А хотів він з розумом, тому поважали його й ті, що дають, і ті, що беруть. І так з дня на день, і було Нечитайлові добре.

Слухай, - смакуючи цигаркою, порушив процес захланного споглядання сусіднього столика з чарівними усмішками Сашко, - чому ти думаєш, що твій спонсор візьме все кине і так зразу примчить везти нас на природу?

Нечитайло розізлився:

Слухай, поет, - розпочав він, - я тебе запросив? Значить, це проблеми мої! Зрозумів? А тепер біжи до хати, поміняй постіль, на всяк випадок, помийся, і пописуй собі віршики. До сьомої. Ясно?

Сашко Приблуда важко піднісся зі стільця і без слів поплентався до виходу.

Збираємося о сьомій. В поета, гаразд? – звернувся до мене редактор і поглянув у сторону зосередженого бармена. – Хіба, якщо…

Нема питань, я розрахуюсь, - бармен повеселішав і замахав до мене рукою.

Я ще не встиг відійти від барної стійки, а пан редактор уже замовляв по скількись-там чарівним усмішкам із сусіднього столика.

Сашко мене чекав на вулиці. По-інтелігентному вилаявся, понарікав на свій безгрішний (в розумінні без грошей) талант, завдяки якому мусить терпіти кожній більш-менш потрібній грошовитій кишені, втиснувся разом зі мною в переповнений спітнілий трамвай, у якому вже вилаяли його, вимагаючи так нагло не дихати. Біля під’їзду власного будинку поет зробив висновок, що весь світ зібрався в одній жмені та перетворився на гроші, і нічого не вдієш, треба пристосовуватись, треба спіймати себе через спіймання інших, і тоді якось буде, може, навіть добре... І ми розійшлися. До сьомої.

20

Всі часи зібралися в одній жмені

і перетворилися на гроші...

(перефразовуючи поета)

Ми з редактором стояли біля Сашкових дверей та по черзі безперестанку голосним гриманням перевіряли їх міць, бо дзвінок у талановитого, молодого та перспективного не працював. Нарешті досягли успіху.

Ти оглух? – налетів на Сашка Левко Нечитайло. – Десять хвилин уже сигналимо. Всі сусіди вже встигли сфотографувати наші мармизи!

Все о’кей, все добре, нормально, гаразд, все супер, все, як має бути! – випалив поет, повертаючись зі світу спасенних та блаженних образів до грішного. - Сусіди спокійні, надійні та меланхолійні. Випробувано досвідом та часом. Я готовий. Щось взяти?

Себе візьми. Едик біситься з нетерплячки. Бізнесмен. Пунктуальний.

Нас зустріли оплесками.

Вав! – рекламно запосміхалися дівчата. А ми знайомі, пане поете?

Заочно! – не розгубився Сашко, впізнаючи у цих русалках трьох кралечок з сьогоднішнього похмільного бару і, звичайно, Нечитайлову суперсекретарку. І де тільки він вицарапав таку скарбиню?

Едик був увічливим до нудоти. Нахапався в американців скалити зуби і робити компліменти, не розуміючи, що українській душі треба масного жарту і, взагалі, побільше масного…

Сашко мусив ледь не годину під схвальні вигуки бізнесмена читати власні вірші, запобігливо підсунені Левком, який на якусь мить утратив гумор, помітивши, як під акомпанемент мистецтва спонсор занурив руку під спідничку рідної секретарочки Віточки, і як та вдячно і задоволено обдарувала Едика сором’язливою усмішкою. Однак потім зметикував, що життя – це постійні жертви, розслабився і почав загравати з Олею з міжнародних, таким чином прирікши Надю з філологічного для Сашка, хай спілкуються, це їм по професії. Гарненька Олена з економічного в той час уже давно випитала у мене все, що можна їй було знати, і, зрозуміло, автоматично стала моєю... подругою.

Заїхали, як я здогадався, на улюблене місце відпочинку Едика Грішера. Ліс, поляна, озерце, ще купа пейзажних деталей, словом – рай.

Все починається з понеділка, - радісно потирав руки пан редактор, споглядаючи заваленого напитками та наїдками стола.

Маєш рацію, друже, - чемно підтримав Левка пан Грішер. – Для мене цей тиждень пропав. Остаточно. І чому я завжди піддаюся твоїм невчасним вигадкам? – підморгуючи Віточці, розмірковував спонсор, а Нечитайло від “друже” сяяв світлом усіх разом узятих атомних електростанцій України.

Це тому, що ви завжди впевнені у тому, що робите, - зробив перший крок назустріч своїй книзі поет.

О, так!

Дійсно!

Правда беззаперечна!

Ви – супер, - залунало звідусіль, і забава щасливо розпочалася.

Пили, заїдали, співали, купалися, танцювали, жартували, зникали, поверталися і знову пили.

Почало сутеніти. Додому ніхто не збирався, пророкуючи “забаву аж до рання” в п’янких обіймах спокусливої ночі.

Заспокійливо тріскотіло багаття, звабно витанцьовували зірки, заздрісно згорбився місяць, інтелігентно щезали пари в очікуванні неземної насолоди, бо життя одне, короткотривале і мінливе.

Хаотичний рух споріднених тіл на природі – свідчення того, що всім уже добре до відвертості та паралельно до вранішнього усвідомлення того, що на п’яну голову усвідомити майже нереально. Тобто: кожен робить те, що робиться, зараз і тепер, і не задумуючись, бо нема чим. А якщо й залишаються безпомічні атоми якогось, вирощеного комплексами, думання, то вони легесенько піддаються переконанню, бо... сили ще є, сурми не сурмитимуть ще принаймні годин з чотири, а що з будуна тебе пристрелять чи приріжуть, як барана, не шкода: смерть героїчна, за!.. – прощається. І... воля і слава ще живі, отак!..

• Предыдущая
• 16/40
• Следующая