Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/40
- Следующая
А Едик – не пив, він тільки вдавав пиття та проголошував тости. Усі – за нас!!!
Мені “пощастило” сходити до вітру під сусіднє дерево від обвітреного Едиком. Причому, знати про випадкове сусідство поважного бізнесмена, за попередніми розрахунками мінливої долі, мені не передбачалося. Однак для деяких підприємливих панів, що є творцями не тільки своєї долі, а й доль багатьох талановитих та перспективних, змінити якесь там “судження” лишень маленька примха.
Чого ти весь час якийсь кисломолочний, Сергію?.. Хворий? По тобі не скажеш. А якщо ні – то все єрунда, – дотепно хвилювався за мене Едик.
Якщо треба комусь заїхати в чоло, то ні. А якщо треба захистити себе від власних думок - то так, - різко відповів я. З надією, що справивши нужду, бізнесмен далі побіжить щебетати тости і накачувати й так уже перекачане товариство.
Не розумію.
То добре.
Він стояв переді мною. Лоб у лоб.
Погано. Для тебе, - повчав Едик. - Бо я не розумію твоєї напівпідпилої білєберди, а ти не хочеш збагнути основного принципу щастя...
Едик мене злив.
- В Багдаді все спокійно! Отак... – і бізнесмен зник у кущах.
Якщо розруха, голод, бомби, автомати, терористи й ріки крові, різнокольорової за національністю, та калюжі сліз у різних куточках планети – спокій, то я впав з полуниці й серйозно пошкодив той клаптик світу у собі, який відповідає за нормальність.
Це зразу...
А потім...
Та ж Едик казав правду! – прозрів я. Адже наше життя – суцільний некерований Багдад. І якщо з таким багдадом воювати, він тебе підступно заведе в непрохідні нутрощі свого голодного на хліб та до зубів озброєного шлунка і поб’є за всіма законами модерної, з кожноденним пост-, війни. Багдад потрібно ігнорувати, тоді буде все спокійно, а тоді... може, і щасливо...
Сергію!
Мене хтось звідкись кликав. Метеликом я попурхав на вогонь. По дорозі зустрів Олену. І ми, обнявшись, покривуляли до голуб’ят біля вогнища.
Нахабно затріщала гілка, Надя з філологічного дуже злякалася і міцніше притулилася до Сашка.
Боїшся? – запитав він для годиться.
Ага, - для годиться відповіла вона.
Давай ще трішки. Для сміливості, - запропонував Сашко і налив повний.
Давай, - подала склянку Надя.
Ми з Оленою приєдналися до них.
Сміливість з’явилася приємним дозамакітренням мізочків. Талановитий поет ніжно цілував розумницю студентку, навіть намагався признатися їй в коханні, навіть віршами, але в самий пік почуттів йому стало зле.
Ти куди? – здивувалася Надя, коли Сашко незграбно силкувався піднятися на ноги.
Й-й-я зараз, - ледь вимовив він і щез у темряві.
Ми ще трохи попили, потім пішли шукати Сашка...
21
Між тут і там є одне маленьке сильне “і”,
над яким стоїть крапка ...
А потім – мене знову перестрів Едик і сказав, що хоче поговорити, якщо можна.
Звичайно, - “щиро” відповів я.
Тільки мене не перебивай. Добре?
Постараюсь, - мені було цікаво, бо дивно. Бо Едик виглядав трохи схвильованим.
Ти не любиш цілий світ, а мене трошки більше, - розпочав великий психолог пан Грішер. - Я хочу тобі прояснити чому. “Чому?” – в свою чергу рвешся запитати ти, однак мовчиш, бо обіцяв мовчати. І правильно робиш, молодець! Бо це одна з причин, через які Едик вирішив сказати більше, ніж треба. Тож відповідаю: ти, одвічний відмінник, провалив мету і не можеш собі цього пробачити. Так, мета – це класна штука, - продовжував Едик, - але це повна хреновина. Повір людині, яка має все, щоб достойно померти, не кажучи вже про те, щоб купити, що потрібно, за життя. У мене було стільки мет, і всіх їх, на диво, я досягав. І що? Після кожного досягнення я помирав! І якщо б я вчасно не став настільки мудрим, щоб придумувати собі проблеми, які терміново, вже треба було вирішувати, я б давно був рогатим, зі заповітом на дружину, двістікілограмовим пацієнтом якогось відомого психіатра чи психоаналітика, чи цілителя-шамана десь на Канарах чи в психоаналітичній Австрії, який би доїв мене разом з перекладачем, як мінімум, поки... проблем не напридумувало б мені саме життя... Які, до речі, безпомічній туші, в наймовірнішій перспективі, допоміг би вирішити сам Господь Бог, правда, за допомогою своїх родичів, яких Він у недалекому, як для нього, минулому скинув з Неба заради святого спокою... Не брешу тільки тобі, бо вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. І вмієш підозрювати себе... Дивуєшся? Добре робиш. А раз добре робиш, то з часом і будеш мати. І правильно ти сумніваєшся, мовляв, навіщо якомусь кучерявому Едикові українська поезія, адже він не ідіот? У тому й то вся сіль, а, радше, цукор, Сергію... Поезія мені як поезія - до одного місця. Мені потрібні люди, які б постійно повторювали, що Едуард Грішер - супер з суперів. І які б мали проблеми, які я, для власного самоутвердження та з надією, що все видно з небес, міг би без проблем вирішити, інакше хтось або щось або сам напридумували б мені проблем елітних, розумієш? Диктованих не мною. “Я стверджуюсь, я утверждаюсь”, всупереч українській граматиці, розумієш?.. “І кожен фініш, це, по суті, старт”, “і знаєш, що ти людина”, і “в своїй хаті своя правда”... Розумієш, я справді люблю українську поезію, хоч вона мені, насправді, до ?.. Розумієш?
Складалося враження, що багатющий Едик щось просив... Принаймні зрозуміти його...
Я ж мовчав. Гордо. Талановитим та нахабним учнем.
Ти - розумієш... - урешті зробив висновок Едик сам.
Розумію, - збрехав я. – Але мені не легше від того.
Бо я не тільки розумів, я знав, бо вкотре побачив, що всі ми раби!!! Раби когось, чогось, колись, якось, десь, кудись, чомусь, для чогось і бо так... з трьома крапками, які ставить життя, і я, бо так треба...
Смереки займалися плітками про смішних людей, які шукають у холодних з поту мозолистих горах відпочинку.
Бізнесменів вигляд картав себе за непрактичність та відсутність непередбачуваності...
Думаю, Едику, ти не жалкуватимеш за сказане мені... – припустив я.
Я якраз жалкую, - признався Грішер.
А як же зі вмінням придумувати спасенні проблеми?
Добре, - сказав спокійно і впевнено Едик. – З цим добре, бо я вже придумав. Я видам збірник українських п’яних афоризмів... Чим не ідея, га? Принаймні не шкода буде за печінку, - додав. – Бо пити чи не пити – не все одно. Пити – святе. Бо не п’ють тільки білі ворони, а їх дуже мало... До того ж їм найчастіше готують пастки у вигляді зброї масової заздрості, яка обов’язково вистрілює, причому з точністю до летальності.
“Едики завжди будуть Едиками”, - подумав я. “І варто це намотати на козацький вус”, - додав... собі... подумки, звичайно... я...
Грішер сказав:
- Забудь про те, що почув від мене... однак завжди пам’ятай сказане... для себе. Пішли до людей. Бо життя – це кругосвітня подорож навколо стовпа...
Біля вогнища Едик був зовсім іншим Едиком – справжнісіньким Грішером, поважним бізнесменом і майже своїм хлопцем. “Майже” – поправка для тих, хто страждає меншовартістю. Тобто, для більшості...
І я вкотре з вкотрів збагнув: а насправді все не так! А насправді все не так, як можна прорахувати, провідчувати, передбачити, вичислити, надумати, домовитися, знати, сподіватися, і так до кілька сотень неозначених форм, а може й більше... А насправді – приходить секунда прорахована, провідчована, передбачена, вичислена, надумана, домовлена, знана, сподівана, і так ще декілька сотень особливих форм, а може й більше – і все перекреслює (теперішній час)... Або замальовує, стирає, знищує, просто робить своє, секундне – і має силу віків. Тільки такі, як Едик, уміють трішечки секунди любити та, інколи, не жалкують капельку часу, щоб ними побавитися... Й Едикам не все одно, і секундам приємно... А там, дасть час, познайомлять з хвилинами... І до годин залишиться менше...
- Предыдущая
- 17/40
- Следующая
