Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 20

• Предыдущая
• 20/87
• Следующая

— Кучмо! П’ятий пропав!

Кучма вмить прокинувся, як завжди бадьорий і готовий діяти.

— Що сталось?

— П’ятий утік.

— А куди?

— На сильф — нагору. Куди ж іще? Блукати по норах він не став би — сам знаєш, він терпіти не може колонії.

— Набрид він мені! Та й нору захолодив. Думаєш, він у небезпеці? Треба йти шукати його?

— Так, треба. Він украй пригнічений, а ще ж зовсім темно. Хай там що говорять Первоцвіт і Суниця, а вночі можуть блукати елілі.

— Вже досвіток, — сказав Кучма, понюхавши повітря й прислухавшись. — Ось-ось світатиме, й ми легко його знайдемо. Мабуть, краще й мені піти з тобою. Не хвилюйся, далеко він не забіг. Але, клянусь королівською салатою, я скажу йому, що думаю про нього, хай-но тільки ми його спіймаємо!

— Я потримаю його, поки ти лупцюватимеш. Тільки б ми його знайшли!

Вони вилізли до виходу й там присіли.

— Поки наші друзі не підпихають нас у спину, щоб ми не роззиралися, — сказав Кучма, — роздивімося гарненько, чи немає поблизу горностаїв і сов!

І тієї ж хвилини з гайка, що через долину, почувся крик сови. Інстинктивно два кролі припали до землі й нарахували чотири удари серця, поки крик сови повторився.

— Вона летить геть, — мовив Ліщина.

— Цікаво, скільки полівок повторює ці слова щоночі? Ти ж знаєш, що сова зумисне обманює: кричить усе тихіше й тихіше, ніби віддаляється.

— Ну, я не можу чекати! — сказав Ліщина. — Десь там П’ятий, і я піду слідом за ним. А ти правду казав — уже світає.

— Гляньмо спершу під тисом!

Але під тисом П’ятого не було.

У сірому світлі вималювався край лугу, а живопліт і струмок ще чорніли далі невиразними смугами. Кучма зістрибнув із пагорка й довгою дугою помчав по мокрій траві. Зупинився він біля входу в нору, з якої вони допіру вийшли. За ним підбіг і Ліщина.

— Ось і слід П’ятого! — вигукнув Кучма. — Свіжий слід, веде з нори просто до струмка. Навряд чи він далеко забіг.

Після дощу легко роздивитися свіжий слід — там струшено з трави краплини. Кролі добігли до живоплоту в тому місці, де було морквяне звалище й починався струмок. Кучма не помилився — слід таки був свіжий. Пролізши крізь живопліт, вони зразу побачили П’ятого. Кілька шматків моркви досі валялося біля струмка, але П’ятий їх не зачепив — він скуб траву коло старої покрученої кислиці. Коли Ліщина й Кучма підбігли ближче, П’ятий підвів на них очі.

Не зронивши й слова, Ліщина й собі став пастися поруч П’ятого. Він уже шкодував, що прихопив Кучму. В досвітковій пітьмі, побачивши, що П’ятий десь подівся, Ліщина не на жарт розхвилювався і радий був опертися на Кучму. А нині, побачивши П’ятого, такого маленького й рідного, нездатного хоч кого скривдити чи приховати свої почуття, тремтячого в мокрій траві чи то від холоду, чи то від страху, Ліщина зрозумів, що гнів його розвіявся. Він почував тільки жаль до брата і думав, що, коли б вони з П’ятим зосталися вдвох, той би помалу заспокоївся. Але пізно вже було умовляти Кучму діяти лагідніше — лишалось хіба сподіватися на краще.

Всупереч побоюванням Ліщини, Кучма теж мовчав. Очевидно, він вважав, що розмову повинен почати Ліщина, й трохи був розгублений.

Ліщина був уже понадіявся, що все скінчиться добре, й подумав, що Кучма розумніший, ніж йому здавалось, коли це П’ятий, сівши на задні лапи й помивши писок передніми, заговорив, дивлячись Ліщині просто в вічі:

— Я йду від вас! Мені дуже сумно. Я хотів би побажати вам усього доброго, але ж у цій колонії не може бути добра! Тож просто кажу: прощавайте!

— Але куди ж ти підеш, П’ятий?

— Геть звідсіля. До пагорбів, якщо доберуся туди.

— Сам-один? Ти не дійдеш. Пропадеш!

— У тебе немає жодного шансу, хлопче, — докинув Кучма. — Щось та згребе тебе ще до ні-Фрітха!

— Ні, — дуже тихо відповів П’ятий, — тобі ближче, ніж мені, до смерті!

— Ах ти ж нікчемне базікало, ти, кущик мокрецю! Ти ще хочеш мене залякати? Я ж тобі…

— Стривай, Кучмо, — втрутився Ліщина. — Не треба грубо!

— Але ж ти сам… — почав Кучма.

— Знаю, але тепер я передумав. Не сердься, Кучмо. Я просив тебе, щоб ти допоміг мені вернути його назад у колонію. А зараз… Знай, П’ятий ніколи не помилявся у своїх передчуттях. Останні два дні я не слухав його, і я досі думаю, що в цьому він помиляється. Але мені бракує духу загнати його назад до колонії. Я вірю, що чомусь це місце зводить його з ума. Я проведу його трохи. Я не можу просити тебе піти з нами — це зайвий ризик. Зрештою, всі наші повинні знати, де ми, і хто ж їм скаже, як не ти? Я вернуся ще до ні-Фрітха. Сподіваюсь, ми обидва повернемось.

Кучма витріщив очі й люто насипався на П'ятого:

— Ах ти, нікчемний чорний жучок! Ти так і не навчився слухатися старших? Весь час тільки: «Я, я, я! Ах, у мене дивне відчуття в задній лапі, й тому ви всі негайно станьте на голову!» А тепер, коли ми влаштувалися в чудовій колонії, ти щосили стараєшся все зіпсувати! Та ще хочеш, щоб заради тебе важив життям один із найкращих наших кролів. Ти побредеш полями, як очманіла миша, а він піде няньчитися з тобою! Ну, то знай: я пориваю з тобою! А зараз я побіжу в колонію, всім розкажу про тебе, щоб і вони порвали з тобою. Не сумнівайся: всі начхають на тебе!

Кучма крутнувся і кинувся у найближчу дірку в живоплоті. В ту ж мить по той бік живоплоту зчинилася справжня буря. Хтось там бився, молотив лапами. В повітря злетіла паличка, тоді волога грудка злежаного листя снарядом пролетіла через дірку і впала біля Ліщини. Тамуючи бажання втекти геть, Ліщина й П’ятий нажахано перезирнулись. Який ворог напав на Кучму по той бік живоплоту? Не чути було ніяких криків — ні котячого шипіння, ні кролячого вереску, тільки тріскотіли гіллячки та наче хто з відчаю виривав із коренем траву.

Зібравши всю свою мужність і поборовши веління інстинкту, Ліщина змусив себе кинутися в прохід. П’ятий скочив за ним. Їхнім очам відкрилось жахливе видовище. Скрізь на гіллі висіло перетліле торішнє листя. А на оголеній, поритій глибокими борознами землі лежав на боці Кучма, звиваючись, дригаючи задніми лапами. Шию йому стягував зігнутий мідний дріт, що тьмяно поблискував у перших променях сонця. Нап’ятий, мов струна, дріт тягся через передню лапу до кілочка, забитого в землю. Гострий кінець дроту поранив йому шию, і краплини крові, темно-червоні, мов тисові ягоди, скочувались по його плечу. Боки його надсадно то здіймались, то опадали. Кілька секунд Кучма полежав, сапаючи. Тоді знов забився, засовався вперед-назад, аж поки задихнувся і стих.

Приголомшений жахом Ліщина вискочив з дірки живоплоту й присів поруч. Кучмині очі були заплющені, а губи розтяглися, ніби в посмішці, оголивши довгі передні зуби. Він прикусив спідню губу, і з неї теж крапала кров. Піна вкривала його щелепи й груди.

— Тлайлі! — тупнувши лапою по землі, заговорив Ліщина. — Слухай, Тлайлі! Ти в пастці — у пастці! Як тобі допомогти? Ну, згадай, чого вчили у Оуслі?

Задні лапи Кучми знов слабко забились, він опустив вуха й розплющив очі, що нічого не бачили. Потім голос його, глухий і тихий, пробився, булькочучи, крізь криваву піну в його роті:

— Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!

Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.

— П’ятий, біжи в колонію! — закричав Ліщина. — Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!

П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути: що ж йому треба вирити? Одне він розумів: треба рити. Він почав розгрібати пухку землю, й за якусь хвилину його кігті зашкрябали по чомусь гладенькому й твердому.

Він розгублено зупинився і тут завважив, що Ожина вже прибіг і дивиться через його плече.

— Кучма допіру ще говорив, а зараз навряд чи заговорить, — сказав він Ожині. — Ось його слова: «Вирийте кілочок». Що це означає? Що треба робити?

• Предыдущая
• 20/87
• Следующая