Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 21
- Предыдущая
- 21/87
- Следующая
— Дай подумати, не підганяй, — попросив Ожина.
Ліщина повернув голову й задивився туди, куди тік струмочок. Від колонії щодуху мчали Козелець, Срібний, Кульбаба й Чашечка. Далеко перегнавши товаришів, Кульбаба кинувся до дірки в живоплоті й став як укопаний, здригаючись і витріщивши очі.
— Що сталось, Ліщино? П’ятий сказав…
— Кучма попав у сильце! Не чіпай його, поки Ожина не скаже, що робити. Зупини їх, щоб не юрмилися довкола!
Кульбаба кинувся назад і зупинив Чашечку, що надбігав перший.
— А Первоцвіт прийде? — спитав Ліщина. — Може, він знає…
— Він не прийде, — відповів Чашечка. — Він звелів П’ятому заткнути рота…
— Що звелів? — не вірячи власним вухам, спитав Ліщина.
Але цієї миті заговорив Ожина, й Ліщина всю увагу звернув на нього.
— Ось воно як, — сказав Ожина. — Дріт зачеплений за кілочок, а кілочок зарито в землю, — ось, дивись! Ми повинні його вирити. Греби кругом нього!
Ліщина знов заходився рити, вигрібаючи передніми лапами пухку сиру землю й ковзаючи кігтями по твердому дереву. Краєм свідомості він розумів, що решта стоїть поруч і чекає. Захекавшись, він скоро мусив зупинитись, і його змінив Срібний. Незабаром Срібного змінив Жостір. Їм пощастило оголити поверхню цього ненависного, гладенького, пахнучого людиною кілочка на довжину кролячого вуха, але він усе ще міцно сидів у землі. Кучма, весь закривавлений, із заплющеними очима, нерухомо лежав на землі. Жостір виткнув голову з виритої ямки і, витерши бруд із писка, сказав:
— Внизу кілочок стає вужчий. Здається, його можна перегризти, але я не можу вчепитися в нього зубами.
— Хай Чашечка спробує, — сказав Ожина. — Він же найменший.
Чашечка кинувся в ямку, і всі чули, як дерево тріщить під його зубами, перетворюючись на скіпки. Та ось він виліз із роздряпаним носом.
— Скіпки поранили мені носа, й там тяжко дихати, але кілочок майже перегризено!
— П’ятий! Лізь у яму! — скомандував Ліщина.
П’ятий пробув у ямці зовсім недовго. Він теж видряпався із закривавленим писком.
— Кілочок розламався надвоє. Земля вже не тримає його! — оголосив він.
Ожина доторкнувся носом до Кучминої голови й легенько штовхнув його. Кучмина голова безсило впала назад.
— Кучмо, — сказав Ожина йому на вухо, — ми вирили кілочок!
Відповіді не було. Кучма все так само не ворушився. Велика муха сіла на одне з його вух. Ожина сердито зігнав її, і вона, дзизкочучи, злетіла в сонячне небо.
— Здається, він загинув, — сказав Ожина. — Я не чую його подиху!
Ліщина припав до землі поруч Ожини й притис свого носа до Кучминих ніздрів, але віяв вітерець і не давав йому розібрати, дихає Кучма чи ні. Лапи його лежали безживно, живіт був ніби плаский і кволий. Ліщина силкувався пригадати все, що будь-коли чув про пастки. Дужий кріль міг скрутити собі в’язи в пастці. Чи, може, гострий кінець дротини розірвав Кучмі дихальне горло?
— Кучмо, — прошепотів Ліщина. — Ми тебе визволили, вставай!
Але Кучма не ворушився. Зненацька Ліщина усвідомив, що коли Кучма справді помер (а чого б іще він лежав мовчки серед грязюки?), то він, Ліщина, повинен мерщій вивести звідси весь загін! От-от мав прийти сюди фермер…
— Моє серце стало серцем одного з Тисячі, бо мій друг перестав сьогодні бігати! — вимовив Ліщина традиційну кролячу клятву, звертаючись до Ожини.
— Ох, краще б це сталося з кимось із нас! — сказав Ожина. — Не знаю, що ми робитимемо без Кучми!
— Ми повинні жити, — відповів Ліщина. — Друзі чекають. Треба змусити їх думати про щось інше!
Він одвернувся од тіла й пошукав очима П’ятого. П’ятого ніде не було видно, але гукати його Ліщина остерігся, бо кролі могли сприйняти це за слабкість і подумати, що їхній ватажок хоче, щоб хтось його втішив. Погляд його впав на Чашечку.
— Чашечко! — грізно заговорив він. — Чом ти досі не втер собі носа, щоб не крапала кров?
— Вибач, Ліщино. А що, Кучма…
— І ще одне! — у відчаї провадив Ліщина, не знаючи, чим забалакати друзів. — Що ти хотів розказати мені про Первоцвіта? Що він звелів П’ятому замовкнути?
— Коли П’ятий прибіг у колонію і сказав нам, що бідолашний Кучма попав у пастку, то Первоцвіт, Суниця й інші тутешні кролі прикинулися, буцімто нічого не чують. Це було безглуздо, бо П’ятий кричав на весь голос, щоб усі чули. А коли ми всі кинулись до виходу й Срібний сказав Первоцвітові: «Звісно, ви йдете з нами?», той просто повернувся до нього спиною. Тоді П’ятий підійшов до Первоцвіта й тихо заговорив до нього. Його слів я не розчув, зате добре чув відповідь Первоцвіта: «Чи на пагорби, чи на Інле — мені байдуже, куди ви підете. Тільки заткни рота!» І вдарив П’ятого, обдер йому вухо.
— Я вб’ю його! — видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.
— Я його прикінчу! — повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. — Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!
Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.
Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.
— Не чіпайте його! — закричав Ліщина. — Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!
— Не треба відпочивати, — через силу мовив Кучма. — Зі мною все гаразд. — І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. — От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!
— І що це за кролі? — закричав Срібний. — Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!
— Так, так! — завторувала решта. — Назад, до колонії! Геть Первоцвіта! Геть їх усіх!
— О емблеєр Фрітх — Фрітх смердючий! — раптом продзвенів із трави пронизливий голос.
Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун, і всі сахнулися від нього. Потім зрозуміли, що П’ятий до них промовляє.
— До колонії? Ви хочете вернутись до колонії? Божевільні! Ця колонія — могила, нора смерті! Вся ця місцина — велика комора елілів! Уся, вся вона в пастках — скрізь, повсякчас! І цим пояснюється все, що відбулося, відколи ми сюди прийшли. Ти знаєш багато історій, Кульбабо? А ось цієї, що я зараз розповім, ти ще не знаєш! Сам Ель-аграйра заплакав би, коли б її почув! Тож слухайте!
Була собі під гаєм чудова кроляча колонія, з якої видно було весь фермерів луг. І ось фермер подумав: «Цих кролів можна розводити — на м’ясо, на хутро. І не треба возитися з клітками — їхня колонія і так буде частиною моєї ферми. Нехай собі живуть у лісі!» І фермер почав убивати всіх елілів в околиці — лендрі, гомбу, горностая, сову. Він почав скидати для кролів їжу, але трохи віддалік від колонії. Йому потрібно було, щоб кролі звикли вільно бігати в лісі й на лузі. І почав ставити пастки, не дуже багато, щоб не налякати всіх кролів, а то б вони покинули колонію. А вони ж поробилися великі, дужі та здорові, бо фермер дбав, щоб їм була добра їжа, надто взимку, і щоб вони нічого не боялися, крім сильця в дірці живоплоту чи на лісовій стежці. Тож кролі зажили так, як той чоловік для них задумав, і час від часу декотрі з них десь дівалися. І ось кролі стали поводитися так дивно, що багато чим почали різнитися від нормальних кролів. Вони добре знали, що діється, але прикидалися, ніби все гаразд, бо їжа була добра. Мешканці колонії забули життя диких кролів! Вони забули про Ель-аграйру, бо навіщо хитрощі та витівки кролям, які звикли жити в колонії, що стала власністю ворога? Замість витівок і стародавніх казок вони навчилися нового мистецтва — почали танцювати на знак привітання, співати по-пташиному й викладати образи на стінах. Звісно, це їх не рятувало, але допомагало збавляти час і вважати себе передовими кролями, цвітом усього кролячого роду! Їм непотрібний став Головний Кріль, який має бути Ель-аграйрою для свого племені, має оберігати його від смерті. А тут була тільки одна смерть, із якою не впоратися Головному! Натомість Фрітх їм послав дивних співців, гарних і хворих, як дубові яблучка. А що ці співці, які десь-інде були б мудрецями, не могли говорити правду, бо на них давила всією жахливою вагою страшна таємниця колонії, то скоро вони почали виспівувати прекрасних і божевільних пісень про смирення і вміння миритися з власного долею, або щось подібне, — аби тільки виходило, ніби кролі люблять блискучий дріт. У цих кролів було тільки одне суворе правило: ніхто не смів питати, де той чи той перебуває і де хто-небудь пропав. Слово «де» можна було вжити хіба що в пісні. Спитати будь-кого вголос: «Де?» — вважалося непристойністю, а от говорити відкрито про блискучу дротяну петлю якнайсуворіше заборонялось. Такого вільнодумця мешканці колонії негайно вбивали…
- Предыдущая
- 21/87
- Следующая
