Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 34

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая

— Джері! До нас приходив містер В. Питав, чи голосуватимеш за нього, і ще він хоче найняти на час виборів твій кеб. Сказав, що чекатиме відповіді.

— Знаєш, Полі, скажи містерові В., що мій кеб уже зайнятий. Я не дуже хочу, щоб його від коліс до даху заклеїли величезними плакатами, а як подумаю, що доведеться ганяти Джека і Капітана між винарнями та розвозити виборців напідпитку… Чим завинили мої коні? Ні, я в такі ігри не граю.

— А ти голосуватимеш за нього? Цей джентльмен казав, що він твій кандидат.

— Так, Полі, почасти це так, але свій голос за нього я не віддам. Ти знаєш, чим він торгує?

— Знаю.

— Людина, що заробила статки на такій торгівлі, може бути хорошою у багатьох аспектах, але до потреб простого люду їй байдуже. Моя совість не дозволяє відрядити його туди, де пишуться закони. Комусь це, може, не сподобається, проте кожен із нас робить те, що він вважає для країни вищим благом.

У переддень виборів, уранці, коли Джері впрягав мене в кеб, у двір вбігла заплакана Долі. Її блакитне платтячко і білий фартушок були закидані болотом.

— Гей, Долі, що сталося?

— Ті нечемні хлопчиська, — задихаючись від сліз, промовила дівчинка, — закидали мене болотом і обізвали малою обі… обі…

— Тату, вони обізвали її малою голубою обідранкою, — пояснив Гарі, забігши за сестрою у двір. Вигляд у нього був страшенно сердитий. — Та я показав їм, де раки зимують, знатимуть тепер, як сестру мою ображати. Всипав я їм по перше число! Боягузи нещасні! Помаранчеві покидьки.

Джері поцілував дівчинку і сказав:

— Біжи до мами, крихітко, скажи їй, що тато просив тебе сьогодні бути вдома і допомогти мамі по господарству.

Коли дівчинка пішла, він обернувся до Гарі і звернувся до нього, як дорослий до дорослого:

— Сину мій, я сподіваюся, ти завжди захищатимеш сестричку, і всякому, хто посміє скривдити її, даси гідну відсіч. Так і повинно бути між вами. Але попереджаю: в нашому домі — жодного слова про політику! Серед «голубих» мерзотників не менше, ніж серед «помаранчевих», білих, пурпурових чи яких там ще, і я не хочу, аби хтось із вас знався з ними. Навіть діти і жінки ладні перегризтися за ті кольори, і добре, коли хоч кожен десятий із них розуміє, за що вони сваряться.

— Знаєш, тату, я думав, що «голубі» — за свободу.

— Сину мій, свобода не має кольорів — кольори лиш означають партії, і єдина свобода, яку вони дають, — це свобода напитися чужим коштом, поїхати на виборчу дільницю у вошивому старому кебі, облити помиями того, хто не носить твій колір, та верещати, проголошуючи речі, в яких ти сам ні бе ні ме. Ось вона, їхня свобода!

— Ну, тату, ти, мабуть, жартуєш.

— Ні, Гарі, я серйозно, і мені соромно бачити, як люди патякають про речі, яких вони навіть не розуміють. Вибори — справа серйозна. Принаймні, так вважають, і кожна людина хай голосує, як їй підказує сумління, і не заважає робити це іншим.

Нарешті настав день виборів. Роботи в нас із Джері було через край. Першим найняв наш екіпаж високий масивний джентльмен із полотняною торбою, якому треба було на станцію Бішопсґейт.[93] Після нього ми доправили у Ріджентс-парк[94] компанію гульвіс, а потім у провулку нас окликнула одна схвильована старенька леді, якій треба було до банку. Трохи почекавши її коло банку, ми відвезли стареньку додому, і щойно Джері висадив її з кеба, як до нас підлетів червонолиций чолов’яга з оберемком якихось паперів. Не давши Джері спуститися з козел, він сам відчинив двері, заскочив досередини й гукнув:

— Боу-стріт,[95] поліцейська дільниця, мерщій!

Ми доставили його на місце, зробили ще декілька ходок, а коли повернулися на стоянку, то на ній не було жодного кеба. Джері повісив мені торбу з вівсом і сказав:

— У такий день, як нині, не треба марнувати жодної нагоди підкріпитися. Нумо, Джеку, поїж, і постарайся за цей час відпочити.

Овес у торбі був приправлений запареними висівками. Коні дуже люблять таку мішанину, до того ж, вона надзвичайно поживна. Джері був не тільки добрий, а й завбачливий, тож скажіть, як можна не любити такого господаря?

Поки я жував овес, Джері зайнявся м’ясним пирогом, який йому дала Полі.

Вулиці були всіяні людьми; кеби, обліплені кольорами кандидатських партій, гнали в натовпі, як навіжені. Того дня просто в нас на очах збили двох людей, серед потерпілих виявилася одна жінка. Нещасні коні гарували, наче прокляті, та виборцям у кебах на це було начхати. Багато хто з них уже був напідпитку, вони випихалися через вікна кебів і, угледівши таких самих, як вони, щосили горлали: «Ура!». Це були перші у моєму житті вибори, і після них у мене ніколи не виникало бажання потрапити на вибори ще раз, дарма що люди запевняють, нібито тепер вони проходять набагато спокійніше.

Коли ми з Джері трохи підкріпилися, на вулиці з’явилася молода простолюдка, що ледве несла на руках дитину. Вона йшла, весь час озираючись: мабуть, розгубилася. Так-сяк пропхавшись до нас, вона запитала у Джері, як потрапити до шпиталю святого Томи[96] і скільки до нього добиратися. Жінка розповіла, що приїхала вранці з провінції з попутнім екіпажем, про вибори в Лондоні нічого не знала, тут вона вперше і знайомих у Лондоні в неї нема, а приїхала з дитиною до шпиталю. Дитина на руках раз по раз тужливо скімлила.

— Бідний хлопчик! — бідкалася жінка. — Він такий недужий. Йому вже чотири роки, а досі ходить, наче немовля. Лікар сказав, що, коли я привезу малого до шпиталю, він нам допоможе. Благаю вас, сер, скажіть, скільки миль до шпиталю і куди треба йти?

— Знаєте, місіс, — мовив Джері, — через такий вир до шпиталю вам не дійти. Та й неблизько до нього — три милі, а хлопчик у вас чималенький.

— Еге ж, важкий, дай йому, Боже, здоров’я, та й я, дякувати Всевишньому, силою не обділена, мені б дорогу знати, а там би вже якось дійшла. Сер, скажіть, будь ласка, в який бік мені йти?

— Не дійдете ви пішки, — запевняв Джері, — зіб’ють вас у цій веремії, ще й дитину, не дай, Господи, затиснуть. Сідайте в мій кеб, і я доставлю вас до шпиталю цілою і неушкодженою. Та й на дощ збирається, хіба не бачите?

— Ні, сер, дякую вам, але не можу. Маю гроші тільки на зворотну дорогу. Ви покажіть мені, як іти, а вже якось сама.

— Знаєте, місіс, — не здавався Джері, — я одружений, маю дітей, і мені не чужі батьківські почуття. Сідайте в кеб, я довезу вас до шпиталю і не візьму ні пенні. Не можу ж я допустити, щоб ви ризикували самі й ризикували рідним чадом!

— Дай вам, Боже, здоров’я! — розчулилася жінка і несподівано заридала.

— А це, моя мила, вже зайве, сідайте, я вас швидко довезу. Зараз я вам допоможу…

Коли Джері вже йшов до дверей, до нас із вигуками «Кеб! Кеб!» підскочили двоє молодиків із кольоровими стрічками на капелюхах та в петлицях.

— Зайнято! — крикнув Джері, але один жевжик відштовхнув жінку і спритно запхався в кеб. За ним тут же протиснувся інший. Джері став суворий, наче полісмен, і повторив: — Джентльмени, кеб зайнятий, я везу цю леді.

— Леді, ха-ха! — передражнив нахабний молодик. — Леді може почекати, а в нас термінова справа. До того ж, ми сіли перші, закон на нашому боці, і ми будемо тут сидіти.

Джері зачинив за ними двері, хитро всміхнувся і сказав:

— От і чудово, джентльмени, сидіть, скільки вам заманеться. Побачимо, на скільки вас вистачить.

Покинувши молодиків, Джері відійшов до жінки, що стояла біля мене.

— Не хвилюйтеся, мила, — сказав він, усміхнувшись, — посидять трохи та й підуть.

І вони таки пішли, пішли одразу ж, коли зрозуміли, що Джері їх перехитрив, щоправда, кляли його найпаскуднішими словами, лаялися, погрожували, що запишуть номер кеба і потягнуть Джері до суду. Після цієї затримки ми жваво рушили до шпиталю, намагаючись уникати залюднених вулиць і, де можна, їхати провулками.

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая