Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 35

• Предыдущая
• 35/40
• Следующая

Біля шпиталю Джері бамкнув у дзвін біля дверей і допоміг жінці зійти.

— Безмежно вам вдячна, — подякувала вона. — Сама я сюди не дійшла б.

— Дрібнички! Хай ваша дитина швидше одужає.

Довівши її до дверей, Джері тихо проказав:

— «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само».[97]

І поплескав мене по шиї, як робив це завжди, коли був у чудовому настрої.

А дощ уже періщив. Коли ми від’їжджали від шпиталю, вхідні двері знову розчинилися, і швейцар з порога загукав: «Кеб! Кеб!» Ми зупинилися, і по сходах до нас зійшла якась леді. По-моєму, Джері, впізнав у цій дамі якусь давню знайому. Дама теж відкинула вуаль з обличчя і скрикнула:

— Баркер!.. Джеремі Баркер!.. Та невже це ви! Яке щастя, що ви тут опинилися! Неначе вас сам Бог послав до мене, тут, знаєте, сьогодні дуже важко з кебами…

— Мадам, матиму за честь вам прислужитися. Просто диво, що випадок заніс мене сюди. Куди накажете їхати?

— Везіть мене на Падінґгон,[98] а потім, якщо в нас буде час (а я думаю, що буде), розповісте мені про Полі та про ваших діточок.

Ми благополучно дісталися до станції, і леді ще чимало часу стояла під навісом та розмовляла з Джері. Я зрозумів, що колись Полі в неї служила. Дізнавшись від Джері все, що її цікавило, леді нарешті сказала:

— Як ви від’їздили цю зиму? Торік, я знаю, ви завдали дружині трохи клопоту.

— Так, мадам, не без того. Торік у мене аж до весни був серйозний кашель, і тепер, коли доводиться затриматися, Полі місця собі не знаходить. Розумієте, мадам, весь час стовбичити надворі — таке не кожен організм витримає, але тепер — слава Богу! — все ніби добре. Навіть не знаю, що б я робив, якби від мене забрали коней. Я виріс біля них, і єдине заняття, що мені до снаги, — кучер, конюх чи щось таке.

— Знаєте, Баркер, — промовила дама, — я дуже рада, що ви дбаєте про Полі та дітей, але буде дуже шкода, якщо ви, намагаючись заробити, підірвете своє здоров’я. На світі є чимало інших місць, де треба гарного кучера чи порядного конюха, і якщо раптом надумаєте змінити кеб на щось інше, дайте мені знати.

На прощання, передавши вітання для Полі, вона тицьнула йому в руку гроші:

— Тут вашим дітям по п’ять шилінгів. Полі придумає, на що їх витратити.

Джері, не приховуючи задоволення, щиро подякував леді. Коли ми повернулися додому, не знаю, як він, а я добряче втомився.

Капітан і я жили дуже дружно. То був благородний старий кінь, цікавий співрозмовник, і в мене навіть думки не виникало, що йому в житті може не поталанити і все піде шкереберть. Та спіткала лиха година й Капітана, і ось як це сталося. Сам я того не бачив, тож переповідаю цю історію з чужих слів.

Джері з Капітаном відвезли пасажирів на вокзал за Лондонським мостом і їхали назад, коли на дорозі між мостом та Монументом[99] їм трапилася порожня броварна підвода, запряжена парою биндюгів.[100] Коні бігли чвалом, візник батожив їх немилосердно, та вони гнали по запрудженій вулиці, ні на що не зважаючи.

Ті коні збили перехожу дівчину, а наступної миті врізалися в нас. Удар виявився такий сильний, що кеб перекинувся, загубивши два колеса, Капітана протягнуло по землі, до того ж одна розщеплена голобля пробила йому бік. Джері теж упав на землю, але, на диво, відбувся кількома синцями. В сорочці народився, як казали люди, і він згідно кивав головою. Коли бідолашного Капітана підняли з землі, він був весь потовчений, та ще й мав глибоку рану. Джері поволі повів його додому, і видовище було страшне: кров цівками стікала з його боку по білій шерсті.

Слідство встановило, що биндюжник був п’яний, як чіп. Його оштрафували, пивоварові, у якого він працював, довелося відшкодовувати збитки Джері, та чим можна було допомогти скаліченому Капітану!

І ветеринар, і Джері робили все можливе, щоб полегшити його страждання. Поки кеб був на ремонті, я кілька днів стояв у стайні, і Джері за цей час не заробив жодного пенні. Коли ж ми нарешті з’явилися на стоянці, уперше після аварії, до нас підійшов Старший і насамперед поцікавився здоров’ям Капітана.

— Він уже не оклигає, — зітхнув Джері. — Принаймні, в кебі більше точно не ходитиме. Мені ветеринар сьогодні сказав, що віз або щось таке він, може, й потягне… Та вже ні, красно дякую! Віз, биндюги,[101] аякже! Бував я на околицях, бачив, до чого доводить така робота коней. О, моя б воля, я б усіх п’яниць засадив до божевільні, щоб нормальних людей не калічили. Якби ще хоч ламали тільки свої ребра, свої екіпажі та калічили своїх коней, то цур їм, та в тім-то й штука, що страждають невинні. А ще патякають про якесь відшкодування! Чим таке відшкодуєш? Скільки клопоту, метушні, часу скільки згублено, а втратити такого коника — це все одно, що втратити старого друга! І після такого вони ще говорять про відшкодування! Та щоб цей зелений змій-спокусник провалився у тартар!..

— Знаєш, Джері, — обізвався Старший, — ти наступив на мій старий мозоль. Сором зізнатися, але я далеко не такий добродійник, як ти. А хотілося б.

— Так візьміть і покінчіть із цим раз і назавжди, — запропонував Джері. — Ви ж нормальний чоловік, навіщо вам ця пиятика?

— Знаєш, Джері, я просто старий дурень. Колись два дні не заглядав до чарки, і думав, що помру. А як тобі вдається?

— Ну, я кілька тижнів переконував себе. Я ніколи не напивався до білої гарячки, але мені вистачило розуму помітити, що в такі моменти я перестаю володіти собою, а коли знову тягнуло випити, я не міг сказати «ні». І зрозумів: коли не здолаю зеленого змія, зелений змій здолає мене. Але мене це не влаштовувало, і, мабуть, Бог почув мої молитви. Нелегко, звісно, було, і будь-яка допомога була тоді доречна, бо досі я навіть не підозрював, яка це незборима звичка. Полі, дякувати Богу, зробила так, щоб я нормально харчувався, а коли мене знову тягнуло до чарки, я випивав горня кави чи м’ятного чаю, читав Святе Письмо, і пристрасть відступала. Часом доводилося раз за разом повторювати: «Не кинеш пити — занапастиш душу! Не кинеш пити — скалічиш життя своєї Полі!» Та, дякувати Богу і моїй безцінній половинці, я розірвав свої пута і вже десять років жодної краплі в роті не мав. І знаєте, навіть не тягне.

— Мабуть, таки спробую, — мовив Ґрант. — Неподобство, коли ти не можеш опанувати себе.

— Спробуйте, Старший, спробуйте, не пошкодуєте, побачите самі. А коли дехто з нашої братії побачить, що ви можете здолати спокусу, уявляєте, який це буде приклад для них? Я точно знаю двох чи трьох таких, що залюбки поставили б хрест на шинку, але не мають сили це зробити.

Наш Капітан спочатку наче почав одужувати, але роки брали своє. Так довго ходити в кебі до старості він міг тільки завдяки сильному здоров’ю та піклуванню Джері. Але тепер він дуже подався. Ветеринар сказав, що Капітана ще можна підлікувати і продати за пару фунтів, та Джері навідріз відмовився. Продати?! Ті жалюгідні срібняки, які він вторгував би, продавши у нестерпне рабство вірного друга, не принесуть йому задоволення й ще, чого доброго, накличуть прокляття на подальші заробітки.

— Ні, — сказав Джері, — Капітан прожив гідне життя і померти теж має гідно — від кулі, як справжній бойовий кінь.

Та й не знав Джері такого місця, де Капітан міг би спокійно доживати віку.

Отже, рішення було прийняте.

Наступного дня Гарі повів мене до коваля на перековування, а коли я повернувся до стайні, Капітана там уже не застав. Ми всі дуже за ним сумували.

Джері мав шукати Капітанові заміну, і невдовзі один його знайомий, що працював молодшим конюхом в якогось джентльмена, сказав, що є гідний жеребець. Свого часу він сполохався, через свій дурний розум врізався в іншу карету, вгрів копитами господаря і сам так побився-покалічився, що шлях до панської стайні йому був закритий. І кучерові доручили знайти доброго покупця.

• Предыдущая
• 35/40
• Следующая