Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 36

• Предыдущая
• 36/61
• Следующая

— Ну, ну, — пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, — хлопчик засоромився. Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!

Він дістав із кишені зім'яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.

Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.

Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антіноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватіканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.

— Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? — То було беззастережне твердження. — І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, — сказав він. — Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!

Він забрав пальця з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.

І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.

— О боже, — мовив я. — Це ж ви.

— Я, — сказав Джон Вілекс Гопвуд.

I, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.

— Атож, це я, — підтвердив він.

Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.

— Ні. Не підробка. Не фототрюк.

Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашінгтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от суміш іще з тридцятьох президентів. Усі ті портрети належало знов розрізати на частини й склеїти правильно — за це платили винагороду в десять доларів.

Але тут до тіла прекрасного, як давньогрецька статуя, юнака були приліплені шия, голова та обличчя старого яструба-орла-стерв'ятника, що виказувало чи то підступність, чи то божевілля, а може, й те і те воднораз.

Джон Вілкес Гопвуд дивився на фотографію через моє плече так, наче вперше побачив цю диявольську красу, і в очах його світився тріумф сили волі.

— Думаєте, це трюк, еге?

— Ні. — Але я нишком кинув погляд на його вовняний костюм, свіжу сорочку, ретельно зав'язану корпоративну краватку, жилет, запонки, блискучу пряжку паска, срібні велосипедні защіпки на щиколотках.

Мені по думалося про перукаря Кела й про зниклу голову Скотта Джопліна.

Джон Вілкес Гопвуд провів поплямленими іржею пальцями по жилеті й складках штанів.

— Атож, — засміявся він, — усе закрито! Так що ніколи й не побачите, поки не прийдете в гості, га? Чи справді в цьому старому порохнявому Річарді Третьому ховається полум'яний Син Сонця? Як може чудо юності сполучатись із старим морським вовком? Яким чином спарувались Аполлон і…

— Калігула? — ляпнув я і злякано принишк.

Та Гопвуд не образився. Він засміявся, кивнув головою і торкнувсь мого ліктя.

— Калігула! Так! А поки прекрасний Аполлон зачаївся й очікує, промовляє сила волі! Сила волі — ось відповідь. Сила волі. І здорова їжа — це основа акторського життя. Ми повинні гартувати своє тіло так само, як і дух. Ніякого білого хліба, ніяких хрустких батончиків…

Я здригнувся й відчув, як розтають у мене в кишені останні цукерки.

— Ні пирогів, ні печива, ні міцних напоїв, навіть секс у помірних дозах. О десятій вечора — до ліжка. Рано-вранці — підйом, пробіжка по берегу, кожного божого дня дві години в гімнастичному залі, дружба тільки з тренерами, день крізь день по дві години їзди на велосипеді. День крізь день — і так тридцять років. Тридцять років! А тоді — на божу гільйотину! Тобі відтинають пошарпану голову старого орла й насаджують її на засмагле, вічно золотаве юнацьке тіло. Ось яку ціну я за це заплатив, але справа варта заходу. Мій здобуток — краса. Божественне кровозмішення. Я справжній Нарцис. Мені більш ніхто не потрібен.

— Вірю, — мовив я.

— Ваша чесність вас погубить. — Він обережно, наче квітку, сховав фотографію до кишені. — Та ні, ви ще не зовсім вірите.

— Дозвольте поглянути ще раз.

Він подав мені фото.

Я придивився. І поки я дивився, на темний берег накотилась хвиля прибою, ота, що минулої ночі.

І з тієї хвилі раптом постав голий чоловік.

Я стенувсь і кліпнув очима.

Чи це не те саме тіло, не той самий чоловік, що вийшов з моря й налякав мене, коли Констанс Реттіген відвернулася?

Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:

— Ви знайомі з Констанс Реттіген?

Гопвуд насторожився.

— А чому ви про це питаєте?

— Я побачив її ім'я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею два кораблі, що розминулися вночі.

Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?

Його тевтонський рот бундючно скривився.

— Наш фільм «Схрещені шпаги» прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.

— То, може, це ви… — почав був я і замовк. «То, може, це ви, — подумав я, — а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?»

Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.

— Вам неодмінно треба звернутися до А. А. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, — сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. — О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.

Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок — дванадцять папірців, акуратно з'єднаних скріпкою, переважно від шоколадок «Кларк», хрустких батончиків та «Здорованів». Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.

— Він знає про вас усе, — мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звук.

Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.

— І до мене приходьте, — сказав він. — Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?

І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.

Я поплентав назад до сумовитого музею А. А. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.

На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.

Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.

Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.

— Крамлі?

— Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?

— Здається, я натрапив на самого вбивцю!

Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав трубку на стіл, видер з голови жмут волосся, а тоді знов узяв трубку.

— Джон Вілкес Гопвуд, — сказав я.

— Ви забуваєте, — відказав полісмен, — що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів — немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!

— А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?

То була остання крапля.

Офіцер Поп грюкнув трубкою.

Коли я вийшов з будки, надворі сіявся дощ.

• Предыдущая
• 36/61
• Следующая