Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 37

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая

І майже одразу ж по тому задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я схопив трубку й чомусь заволав:

— Пег?

Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.

Більш ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в трубку закричав: — Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!

І повісив трубку.

Боже, а що, як він почув і справді з'явиться до мене?

!

Який же я ідіот!

І тут телефон задзвонив знову.

Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.

Я зняв трубку.

І почув голос згорьованої жінки, що була за дев'ять миль від мене, в Лос-Анджелесі.

Фанні.

Вона плакала.

— Фанні, о боже, це ви?

— Та я, ох, я, господи спаси мене й помилуй, — запихкала, засопла, захлипала вона. — Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п'ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О боже, боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джіммі, Сем, П'єтро… — тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. — П'єтро, Джіммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?

— Я не брехав, я тільки мовчав! — відказав я.

— А тепер ще й Генрі! — заплакала вона.

— Генрі?! Боже мій. Він не…

— Упав зі сходів.

— Він живий? Живий? — закричав я.

— Так, хвалити бога, в своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів — Джіммі, Сема, П'єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?

— Це не я, Фанні.

— Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип'ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?

— А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?

— Нічого я не знаю, — заголосила вона. — Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…

— В Лос-Анджелес, — сказав я водієві таксі через десять хвилин. — За три майонезні банки.

— Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді в паніці.

— На це є причини?

Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.

— Цього разу таки є.

— Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.

Констанс так хряснула трубкою об апарат, що я кулею вилетів з будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.

З того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов. Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима й розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно прострілили з гвинтівки голову.

Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильника, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить, — майонез чи вино. Мабуть, вино.

— Ось випийте, — звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.

Я схопив майонезну банку з двадцятип'ятицентовиками й подав йому.

— Цього вистачить?

Він швидко прикинув на око, цмокнув язиком і вибіг, брязкаючи монетами в банці.

Тим часом Фанні вже допивала своє вино. Я знову наповнив її келих і сів чекати. Нарешті вона заговорила:

— Ось уже дві ночі хтось ходить у мене під дверима. То прийдуть, то підуть, то прийдуть, то підуть, і не так, як завжди, а спиняться, постоять, подихають…

О боже, що їм треба серед ночі під дверима старої, гладкої і немічної оперної співачки? Не хочуть же вони мене згвалтувати, га? Хіба хтось гвалтує підтоптаних двохсоткілограмових сопрано?

На цю думку вона почала сміятися, та так, що аж заходилась і задихалась, і я вже не знав, чи то в неї істерика, чи такий вибух веселощів з власного дотепу. Щоб припинити цей сміх і змінити колір її обличчя, мені довелося постукати їй по спині, а потім дати ще келих вина.

— Ой-ой-ой! — відсапувалася вона. — Як приємно посміятися! Хвалити бога, що ти приїхав. Ти ж захистиш мене, правда, любчику? Пробач мені, що я ото сказала. Звісно ж, не ти привів сюди те страхіття й залишив у мене під дверима. Мабуть, це просто лихий і голодний собака Баскервілів сам приходить сюди, щоб лякати бідолашну Фанні.

— А ви пробачте мені, Фанні, що я не сказав про Джіммі, П'єтро і Сема, — промовив я і за одним духом вихилив свій келих. — Просто не хотів навалити на вас стільки лихих вістей зразу. А тепер слухайте. Через кілька хвилин до будинку під'їде Констанс Реттіген. Вона хоче, щоб ви кілька днів перебули в неї і…

— Знов таємниці! — вигукнула Фанні, витріщивши очі. — Відколи це ти з нею спізнався?.. Та й однаково не буде з того добра. Мій дім тут. Якщо я поїду звідси, я пропаду, просто вмру. Тут мої платівки…

— Ми заберемо їх із собою.

— Книжки.

— Я знесу їх униз, до машини.

— А майонез… у неї такого немає.

— Я сам вам купуватиму.

— І місця в неї не вистачить.

— Вистачить, Фанні, навіть для вас.

— Вона…

І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.

— То що — ні, Фанні?

— Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, — весело відказала Фанні.

— Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?

— Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…

Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.

Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.

І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.

Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора — з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.

Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз — старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.

У коридорі, певна річ, нікого не було.

Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу. Туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більш не потрібні.

Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед маврітанським фортом Констанс Реттіген. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.

Та я закричав у порожнечу:

— Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.

Я почекав, доки уявні діти розійдуться по своїх кімнатах, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.

Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.

— З тебе вийде добрий батько, — з широкою усмішкою мовила вона.

— Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?

— Краще, — зітхнула вона.

Я підійшов і обняв її.

— Усе минеться, — сказала вона. — А ти йди собі. Все гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.

«Яким дітлахам?» — мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…

— Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая