Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 101

• Предыдущая
• 101/151
• Следующая

«Семен? Щось шукає?» Попервах американець лише насторожив¬ся, та вже зовсім скоро посірів від переляку. То не був один з умовних сигналів, а Семен не настільки дурний, щоб висвічувати щось на шос-тому рівні в той час, коли Лео спустився за квітками бруґмансії.

Ґрем втиснувся в стіну, з жахом усвідомивши, що поняття не має, ані хто то такий, ані що йому треба серед ночі на терасі шостого рівня.

CXV

—Joder!1 — лайнувся охоронець, побачивши, наскільки низько роз-пласталися хмари.

Він покрутився коло вертолітних площадок, обійшов хатину Джей¬сона і подався до пірамід. Крики більше не повторювались, натомість

1Йопт! (ісп., лайливе)

мав початись дощ, та й на відкритому просторі, без захисту громовідводу, що не кажи, було невесело, тому хлопчина хотів якнайшвидше завершити обхід. Буревій жахливо стугонів, і вартовий засумнівався, що міг щось почути, сидячи в ангарі.

Хіба що кричали дуже голосно.

Біля пірамід теж нічого не знайшлося (зазирнути за підвітряну грань меншої у хлопця не вистачило клепки). Присвічуючи ліхтарем, він про- | топав ще трохи на схід і спинився.

«Якого біса? — розсердився перуанець. — Мабуть, справді при-верзлося. Педро з мене сміятиметься». Він уже збирався йти назад — навіть розвернувся і направив промінь на захід уздовж стежки, — та несподівано нагледів короткий, але яскравий сплеск світла неподалік намету-їдальні. Якраз над прірвою. Ошелешив не так спалах, як те, що на його тлі проступив виразний силует людини, котра стояла спи¬ною до охоронця і дивилась на сельву.

У перуанця волосся дибки стало. Хто то був? Кому може знадоби-тися далеко за північ стирчати на краю платформи і мертво телющи- тись на затоплені ніччю джунглі? Що то був за спалах? Хлопчині рап-том сильно захотілось пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.

Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виста-вивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Крапель більше не було, хмари ніяк не могли розродитись дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами стукав. Він наступив на щось кругле і ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, прйсів, намацав руками знахідку і підняв ЇЇ. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшись, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починав¬ся пологий спуск до шостого рівня Твердині, і, затамувавши подих, спрямував промінь униз.

Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватись на захід.

CXVI

Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю. В .такій справі, як кажуть, мало не буває.

За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутися, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити і до-бре постарався, готуючи приятеля до спуску.

Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бругмансії: квітах, листі, гіл¬ках, корі (невідомо, можливо, в листі отрути навіть більше, ніж у квітках тому українець не вагався, напаковуючи в торбу цупкі овальні листки із загостреними відростками по краях. Правда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі дещо інше.

Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з росли¬ною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух.

Навіть невелика доза може «заглючити», і Левко беркицьнеться вниз і оловою зі стіни Твердині. Лео пам’ятав цю настанову: тримав рот міц¬но стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, слідкував за і им, щоб пальці не зачепили губ чи ніздрів. На жаль, був один нюанс, який ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити і врахувати: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.

Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся настільки, що подальші прояви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабились (після першого спуску, підчас якого Лео гойдав-ся над прірвою, немов бульдог вчепившись у канат зубами, судоми не підпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпалися, як у алко- і оліка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з півріч¬ного запою). Долоні перестали пітніти (ось це мало б насторожити найбільше). Серцебиття стишилось, припинивши гатити об барабан¬ні перетинки. А запах... Солодкавий запах щез. Точніше, Левко біль¬ше не відчував його.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії і далі шарпало за-вихреннями (сила вітру не зменшилась), проте виття відступило. Зда¬валось, наче негоду відтіснили невидимим звуконепроникним склом кудись на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Те тепло, неначе чиїсь гладкі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, ви¬лиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитись тихо, сміятися не можна, та вже не розумів чому. Через мить хлопець з подивом усві¬домив, що не здатен пригадати, над чим сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався по мотузці і страшенно боявся... Але чого?.. Чого боятися?.. Тут так затишно, спокійно і тепло... і... і...

Левко перестав рвати листя і тихенько загиготів. Просто так, без причини. Затим він спустився нижче, влаштувавшись на товщих гіл-ках так, щоб обіпертись спиною і випростати ноги. Ігноруючи скаже¬ні пориви вітру, геть.забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлась під ногами, він розслабився. З подивом глипнув на май-же повну торбу з квітами і листям, привішену до шиї. Що це?.. Він що збожеволів?.. На дідька йому стільки листя?.. Колись у нього вдомг

були хом’ячки, і на початку кожної осені він рвав і сушив їм траву, з якої протягом зими робив кубельця в акваріумі. Трава хом’якам по¬добалась більше за газети і навіть більше за м’яку деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя?.. І тут-таки забув, позбувся незруч-1 них думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що викликан новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, і несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не по* чув, оскільки наспів линув зсередини нього. Хлопець незчувся, як за¬мугикав ту мелодію, легко перейнявши мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А ХЕЕ-НА-БА-А У-А-І-ИИ У-МІ-Е-А-ОО-Я ГИИ-У НА...

Замугикав достатньо голосно...

CXVII

Ґрему Келлі страшенно не хотілося помирати.

Мулат горбився, втискаючись у стіну, і тремтів. Від страху перед очима все пливло, шлунок скорчився, готовий першої ліпшої миті ви¬вергнути рештки ще неперетравленої їжі. Якщо вартовий помітить мотузку, їм кінець. їх розстріляють на місці. Для чого було сюди ліз¬ти? Він мусив зупинити тих придуркуватих слов’ян! Він із самого по¬чатку знав, що задум приречений, навіть якщо їм удасться...

Промінь спинився. Закляк на місці: ні назад, ні вперед. До тієї по¬зиції, де під стіною причаївся Ґрем, лишалося метрів вісім, а охоро¬нець закляк. Раптово американець зрозумів, чому саме — з прірви доносилось бравурне мугикання:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И...

Ґрем не вірив у те, що чув: обриваючи отруйні квітки, зависнувши на кущоподібному деревці посеред прямовисного муру Паїтіті, Левко наспівував пісеньку. Подеколи мугикання губилося в оскаженілих поривах буревію, та, оскільки вітер дув з півночі, чималі фрагменти наспіву все ж пробивалися до верхніх терас.

ХЕЕ-НА... У-А-І-И... У-МІ-Е-А...

Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.

«Божевільний!!! — Страх помалу, але неухильно переброджував па лютощі. — Ти ж поховаєш нас усіх!»

Вартовий не рухався, ввіткнувши промінь, наче важкий середньо- пічний с,пис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що робить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, юж на півдорозі американець упав на коліна і підповзав до краю на- икарачки. Досягнувши обриву, він на мить затримався — зіщулив¬ся, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з піть- ми. Проте охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат підважився і, перехилившись, опустив голову якомога нижче в чор¬ноту.

• Предыдущая
• 101/151
• Следующая