Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 108

• Предыдущая
• 108/151
• Следующая

- Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?

‘ Я... я не... — Лео похапливо перебирав варіанти, і очевидно, щс| нічого путящого на гадку не спадало. Усвідомлення, що від відповіді,?

імовірно, залежить їхня свобода, тільки погіршувалоситуацію. Нейро¬ни розганялись до скаженої швидкості, але метались по мозку вхолос¬ту. — Я не пам’ятаю.

—Пф-ф-ф! — форкнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: щойно розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш. — Говорячи, він наслідував Джейсона.

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.

—Я... не...

Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлоп¬ця за футболку вільною рукою.

—Вінсновида, він ходить у ночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщи¬ти носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль Став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Кар¬лик навіть забув, задля чого спустився до хлопців: Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і від-ключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А сту-дентики нікуди не дінуться. Розбереться з ними пізніше.

«Може, він і правду каже», — подумав коротун.

Новий приступ. Недоросток застогнав, спохватився і відштовхнув Левка від себе:

—Все одно не вірю тобі, шмаркачу, але;., мушу... мені треба... болить... болить!.. Гос поди, як вона БОЛИТЬ!. — Після обіду ти прийдеш до мене і... — (швидше... не гай часу... БІЛЬ НЕ */?/0467), ц— ...і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, піс¬ля яких... після яких... гр-р-р... — Амаро збирався сказати «...після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслись тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова і навіть губи. Перуанець вишкірився, цвір¬кнув: — Після обіду, ’— все, що зміг витиснути з себе, після чого, важ¬ко дихаючи, ретирувався, і

Ґрем підступив до порогу і визирнув у галерею. Провів горбатий си-лует очима: <

Пішов.

Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.

—Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився і до-і поміг.

—Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома. — Я лиш розвинув її. — Насправді ідей у Левка було рівно нуль, він про¬сто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за фразу.

—Що з ним таке? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.

—Може, абстинентний синдром, простіше — наркотична ломка, а може, він хворий, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояс¬нив Сьома.

Українець рвучко перевернувся, проповз навкарачки по матрацу в інший кут «нори», розкидав наплічники і дістав білу прим’яту тор¬бинку.

—Заділо!

—Яке діло? — поблажливо і трохи знущально озвався Грем (так батьки напоумляють юних, але вже амбітних дітей, що беруться зводи¬ти повітряні замки). — Нас викрили, і після обіду...

Левко скочив на ноги і випростався так стрімко, що американець за¬мовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля і бачив, як шалено пала¬ють закривавлені очі. Ось воно — те, через що такі люди необхідні у по¬дорожах, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, але які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу. Придивля¬ючись до українця (і незважаючи на те, що в глибині душі Сьома досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті ніку¬ди не дінеться. Паїтіті зачекає.

—Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеть¬ся після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої глотки Левка, — бо після обіду нас тут уже не буде. — Хлопець виклич¬но подивився на мулата (той майже відразу сховав погляд), зробив паузу і напористо, наче релігійний проповідник, доказав: — Якщо інших про¬позицій немає, тоді до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.

СХХІХ

Ґрем стояв на чатах, стежачи, щоб їх вдруге не застукали зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти і листя бругмансії на дрібні шма¬точки. Приблизно через півгодини закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час для Сатомі йти до Марко й допома¬гати готувати обід.

—Як мені його пронести? — спитала дівчина, відчуваючи легке за-паморочення відусе ще тривкого аромату квіток.

Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, але, побачивши, як Сатомі тримає розчепірені пальці (наче немовля, що за¬черпнуло ручками пригоршню власних какашок, внаслідок скрупульоз¬ного аналізу осягнуло ґрунтовну хибність своїх дій і тепер, виставивши долоньки якнайдалі від себе, чекає маму, яка прийде і все вимиє), пере¬думав.

Левко поліз у свій рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру, що чіпля¬лася на пояс. Підчас мандрів він тягав у ній гроші і документи, в найде¬шевших хостелах не знімаючи навіть під час сну. В Паїтіті вона стала непотрібною.

—Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футбол¬кою і кофтою. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.

Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її шматочками бруґмансії. За хвилину сумка була повною, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від за¬гальної кількості покришених листків і пелюсток.

Стоячи пліч-о-пліч, вони дивились на купку блідо-жовтих і зеле- иих шматків рослини. Може, однієї сумки досить? А якщо ні, то скіль¬ки треба?

—Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.

Манжети толстовки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав

за них і погодився.

—Добро, наштовхуй. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.

Та навіть після цього у них лишалось половина того, що Левко на¬рвав із дерева.

—Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озва¬лась японка.

—Сьома? — Лео зиркнув на росіянина.

Той розвів руками.

—Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить відпори року, кіль¬кості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніко¬ли не знаєш, коли спинитися.

—Значить, кидай усе, що є, — жорстко промовив Левко.

—Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не збирався труїти на смерть чотири десятки невинних людей... Ну га¬разд, відносно невинних. Та все одно не бажав їм смерті. — Це дуже небезпечно.

Дівчина переводила погляд з одного хлопця на другого, чекаючи, що вони вирішать.

Мені начхати. Я переживаю лиш за те, щоб доза не виявилась малою. Якщо хтось з них відкине копита... — Лео стиснув зуби і під¬тягнув верхню губу. — Ну що ж — така їхня доля. — Він оглянув рештки отруйної рослини і обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього клаптика, потім повернешся — скажеш, що йдеш у ту¬алет чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?

Дівчина ствердно мотнула головою.

Семен прикусив краєчок нижньої губи і не перечив. У такому ста¬ні суперечити Левку було марно.

CXXX

19 серпня 2012 року. 10.36[UTC—5]

Паїтіті

—Я допоможу, — граційно нагнувшися, Сатомі впірнула до намету- їдальні.

Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники «Panasonic», не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на сто¬лі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there1», — бубнів італієць, підспівуючи Брюсу Дікінсону2, хо¬ча виходило у нього просто препаскудно. Пританцьовуючи, він витя¬гав тарілки з допотопної посудомийної машини.

—Марко! Агов! — гукнула японка.

Кухар обернувся, ледь не впустивши стопку мисок. Притиснув та¬рілки до живота і стягнув вільною рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть з відстані п’яти метрів Сатомі могла роз¬різнити мелодію.

• Предыдущая
• 108/151
• Следующая