Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 107

• Предыдущая
• 107/151
• Следующая

Хлопці й дівчина поставили таці на стіл і сіли. Семен — коло Лев¬ка, Грем і Сатомі — навпроти. Більшість мачігуенга вже поснідали і подалися займатися власними справами (як-не-як неділя), але час¬тина лишилась, допиваючи чай. Кілька перуанців, які, зважаючи на відсутність Джейсона, приплентались без зброї, докурювали само¬крутки. І перші, й другі тримались осторонь від хлопців, позираючи на них з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Інтелігенція. Відсипаються.

Хвилину жували мовчки (Левко просто сидів, затиснувши ко¬ліньми долоні). Зрештою українець не витримав і штрикнув Семена ліктем:

—ГЦо зі мною не так?

—Я не знаю, Лео. — Сьома підтримував на губах посмішку (во¬на призначалась для інших, показувала, що все нормально; чуваки, не партесь, нічого дивного не відбувається), але загальний вираз облич¬чя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. Та усмішка не ося¬вала лице, вона нагадувала тінь величезної хмари, що накрила галя¬вину. — У тебе щось із очима.

—Що з ними? Кажи!

Останнє слово Левко викрикнув голосно й нетерпляче, знову при-вернувши увагу. Мачігуенга зашепотілись, люди Кіспе багатозначно переглянулися.

—Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».

Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі пробурмотіла:

—Нам не треба було сюди приходити.

З боку піраміддо їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і не-виспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо сильно, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, ставши схожим на чотириокого гостродзьобого павука.

Сьома здоровою ногою наступив на ступню Левка:

—Звалюй! Підривайся і вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.

Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміче¬ним (люди Амаро довго проводжали хлопця поглядами), та з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.

—Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся і розслаблено похитав головою.

—Пізно, бадді. Це кінець.

СХХVІІІ

19 серпня 2012 року. 09:31 [UТС-5]

Паїтіті

—Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками накинулась на Левка, щойно зайшла до «нори» (у той же час лякаючись «диявольського» вигляду хлопця). — Ти підставив нас усіх!

—Я...е... — Лео такого не очікував. — Я навіть...

Він подивився на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг очікувати такої реакції від Ґрема, але мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.

—Важко було глянути у дзеркальце перед виходом? — не вгавала японка. У потилиці пекло, наче хтось приклав туди гірчичник і забув зняти, коли треба, а у вухах, як і раніше, гуділо, посилюючи агресію.

—Я змінив одяг, як і ви, і...

—Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не ви¬нен. — А тоді: — Сідай, — наказав Левку.

Сьома, як завше, непохитно дотримувався системного підходу: спершу — розібратись із українцем, опісля — вирішити, що робити далі.

—Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — Левко опустився на матрац.

—Твої баньки червоні, наче стиглі вишні. — Росіянин зауважив недовіру в погляді Левка і підкреслив: — Це, бляха, не метафора.

—Що? Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними, наче радянський прапор. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно ме- іались, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільно¬му густо-червоному тлі.

-ІДе не знаю. — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, при- і римуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Ясно. Я гак і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе... е-ем... схожим на демона з фільму жахів.

І Іерше, що пхалося в голову, після погляду на закривавлені очі Лев-ка: в чувака щось вселилося — щось недобре і точно не з нашого світу.

—Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

—Чим це може бути викликано? — Сатомі покосилась на Сьо¬му. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитись на Левка:

—Це виглядало б ефектно, Лео, якби не... наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки й гудуть про тебе.

—Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби канату не вистачило, я дізнався про це лиш тоді, коли кінець майже вислизнув з рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

—Ти висів на одних зубах? — не повірила Сатомі.

—На руках. Але не міг вилізти вище, поки вчепився зубами.

—Таке буває, — заспокоїв японку Семен. — У моєї двоюрідної сестри після затяжних пологів трапилося щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була як помідор.

—Тобі не треба було виходити. — Сатомі заговорила спокійно, але все ще з осудом.

—Я ж не знав, — скинув голову Левко і...

—Не знав про що?

Голос примусив усіх підскочити. З несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Грем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.

На порозі печери, заклавши руки за спиною, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі вигравали в півтемряві. Світло вони не відбивали, бо відби¬вати не було чого; ті тьмяні відблиски йшли зсередини.

—Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.

Ґрем ввімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився зй спиною Амаро.

—Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, нігереіБія гом! морщачи лоба, рявкнув перуанець.

Мулат скорився, прудко відійшовши від проходу.

Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку часД тину їхньої розмови чув коротун і що з неї зрозумів. Сьома переверш нувся на спину і сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. ЄдиИ не, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — цеі останні Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».

Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. По тому підійшов до украй® ця, безцеремонно схопив за підборіддя і підсмикнув до себе. Довго розЛ дивлявся очі. При цьому лоб коротуна безперестану пульсував: то стй<Я кався, покриваючись зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця дико боліла голова, і тільки зморі щування лоба дозволяло на якийсь час відволіктися від несамовитого] болю. Здавалось, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажу* на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, і Левкої раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні жовні ного карлика, і зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле,юб 1 личчя куцана рясно обсипало прищами.

;гч~г Що ти там робив? — недомірок вертів головою, придивляючись! до Левкового обличчя то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безки нечно смикалась, око під нею сльозилося; один раз хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя; —і Ти що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?

На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшений! перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка! якось пов’язаний з великою пірамідою та ударом громовиці. Схоже, він’ навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець! Поки що не здогадується.

Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцю слід було вида! ти правдоподібну відповідь.

Кіспе заплющив очі і скривив рота (біль хвилями наступав і відходив,

іось саме зараз на його бідолашну голову налетів винятково потужний вал, аж у зубах защеміло). Перуанець перечекав приступ і прогарчав:;

• Предыдущая
• 107/151
• Следующая