Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 106

• Предыдущая
• 106/151
• Следующая

—12 січня... — Семен не помічав, що «думає» вголос. — 12 січ¬ня 3651-го.

Це вже щось. І в той же час — нічого. З однаковим успіхом це мог¬ло бути 13 січня чи 7 лютого, він не має змоги перевірити.

Сьома взявся за другий знизу рядок. 1—3 — 4—3650. Перший день третього тижня четвертого місяця... і потім іще незрозуміле чис¬ло 228.

—Нормальок, — ручка опинилась поміж зубів, хлопець загугня¬вив, — з початку року минуло три повні місяці... це 135 днів... два по¬вні тижні... плюс ще 16… і настав перший день третього тижня. В су¬мі, — він подумки склав 135, 16 і 1, — 152… Перший день третього тижня четвертого місяця за календарем Паїтіті дає 152-й день з по¬чатку року.

Росіянин відклав блокнот, схопився за мобілку і розкрив календар. Січень — 31 день, лютий — 28, березень — 31, квітень — ЗО, тра¬вень -— 31… Гортаючи місяці, він додавав:

31+28+31+30+31 = 151

Перші п’ять місяців григоріанського календаря містять 151 день. Отже, 152-й — це 1 червня.

1 червня 3650 року. Хоча рік все одно нічого не значить.

«Ага, — раптом згадав Семен, — і ще 228…»

1 червня казна-якого року... 228…

І тут...

Хлопця пробрало морозом, аж зуби клацнули. Телефон затіпало так, що Сьома мусив сховати його до кишені. Моторошні відчуття по¬силились, коли він.зрозумів, що причина не в астматичній чорноті кім¬нати. Щось крилося в розшифрованій даті, щось таке, що він... знає.

Пам’ятає?

1 червня... якогось року... сталось щось таке, що... 228…

228…

СХХVI

19 серпня 2012 року. 08:28 [UТС-5]

Паїтіті

Ґрем здригнувся, спершу відчувши, а вже потім почувши, що Сатомі сухо покашлює. Розклепив повіки і швидко покліпав, проганяючи сон. Японка піднялась і сіла, спираючись руками на матрац.

—Як ти? — спитав мулат, ніжно гладячи її по спині.

—Добре... — хрипко відповіла дівчина. — Тільки у вусі дзвенить.

—Сьома сказав, що в тебе може бути пошкоджена барабанна пе-ретинка.

—Але я чую добре.

Ґрем стенув плечима.

—Ти пам’ятаєш... — Він недоговорив, розуміючи, що не витри¬має, якщо Сатомі знов почне розпитувати.

—Що? — Круглі очі японки зупинились на обличчі Ґрема.

-Пригадуєш, що було вчора?

—Не розумію.

—Можеш відновити у пам’яті події минулої ночі?

Дівчина вигнула ріжками брови.

—Після дванадцятої ми піднялись на терасу, ви з Лео спустились на рівень нижче, я пішла до пірамід, а потім вдарив грім і я, здається, зне¬притомніла. Очуняла, коли почався дощ, і... ви знайшли мене. Щось іще?

Американець відчув, як відпускає серце, і на радощах здушив Са-томі в обіймах.

Японка випручалася, простягнула руку вбік і ввімкнула ліхтар. Пе-чера заповнилася жовтим світлом.

—Ти брудний. І я теж. Ми наче дві свині, що вивалялись у калю¬жі. — Розчепіривши пальчики, вона з відразою роздивлялась одяг. — Ми що, спали, не роздягаючись? — Ґрем промовчав, дівчина звелась на ноги. — Треба переодягтись.

Мулат спробував їй допомогти, але Сатомі рішуче відхилила його руки. Вони швидко скидали пом’ятий і закаляний брудом одяг.

Натягуючи через голову чисту футболку, японка несподівано спи-нилась і запитала:

—У нього вийшло?

—Що ти маєш на увазі? — подивився на неї Ґрем.

—Лео. Йому вдалось нарвати бругмансії?

Мулат спохмурнів, зиркнув у той бік, де з-під навали речей визи¬рала торбинка, і дуже неохоче промовив:

—Он там, у кутку.

Він нахилився, зашнуровуючи кросівки. Через хвилину випростав¬ся і задерев’янілим голосом спитав:

—Ти досі хочеш тікати?

Сатомі зиркнула на нього так, наче бачила вперше, наче перед нею раптом опинився хтось із чужих, Амаро Кіспе наприклад, або хтось із персональних охоронців Джейсона, і той колючий погляд зробив Ґре- ма геть нещасним:

—А ти хіба ні?

СХХVІІ

Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнору-вати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Грем, (‘атомі і Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що трем-тить від холоду, та попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, дріб-не тремтіння не минало.

Побачивши американця, японку і росіянина, хлопець зрадів, прав¬да, радість тривала недовго. Левко напружився і ще більше затрем¬тів, спостерігаючи, як розширюються від жаху очі Грема і Сатомі. Об¬личчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і придивившись. Сьома спіткнувся і ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз вся увага прикута до них, росіянин узяв себе в руки і вдав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звич-ного відстороненого і злегка насмішкуватого вигляду.

—Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи.

На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по при-сутніх, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Кіспе все минеться саме по собі — надто вже кидався в очі Лео, та й Сатомі була не в кра¬щій формі (страшенно бліда й обачлива у ходьбі — вона крокувала, ледь розставивши руки, наче боялася, що в голові замакітриться і до-ведеться спішно хапатись за першу ліпшу опору), — але відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію і придумати, як відбріхува-тися. Бо від пояснень їм не відкрутитися.

На щастя, пласкоголового не було.

Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голо-ви, зіщулившись, наче в очікуванні удару.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту,

—Ти бачив? Що це з ним?— прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

—Він схожий... —^ підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.

— Тс-с... Вдавайте, що все гаразд.

Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розрива¬ючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.

І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня... 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім ку¬харя.

—Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дів¬чину.

—Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.

—Привіт, професоре! Як спалося?

—Кепсько.

—Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.

—Заспали через бурю.

Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок по-переду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Грем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.

—А-а... — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Фай- но вчора колотило.

—Та так, нічогенько.

—О’кей, друзі, що будемо, замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Мо¬жу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.

—Валяй! — Росіянин (а точніше, його безклопітний двійник) під-ставив тацю. — Заради цього варто було не спати півночі.

Грем здригнувся. «Що він плеще?»

Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

—Слухаюсь, ме’ем.

Семен захопився важкими думами і не помічав, що Молінарі (як і він сам) лише вдає хороший настрій. Приязність італійця була штуч¬ною, аж пластмасовою. Він не був схожим ані на мешканця півдня, ні

навіть на продавця з «McDonalds». Кухар скидався на шуліку, що під-пирається до зграї горобців, стараючися тьохкати по-солов’їному.

Насипаючи кашу, Марко уважно роздивлявся хлопців і дівчину. За-сохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бокових поверхнях біцепсів американця, що визирають із-під рукава теплої футболки і тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх по¬мітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував поділ палатки, пропускаючи Семена і дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бру- ;іу. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу... малята виходили погуляти вночі». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталось багато значимих подій і буревій чи навіть влучан¬ня блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.

• Предыдущая
• 106/151
• Следующая