Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 115

• Предыдущая
• 115/151
• Следующая

Проминувши «Колібрі», українець стишив біг, а перед другим ан¬гаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розташувався пальмовий гай, що підступав до краю тераси.

Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко без проблем відшу¬кав гамак. Вартовий лежав нерухомо і, схоже, досі спав. Автомат за- тиснутий під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж пе-руанець прокинеться. Треба діяти інакше. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай з південного боку і завмер між перуанцем і прірвою (в цьому місці тераса з усіх боків прямовисно обривалась донизу, причому не лише на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля самого кута на шостому рівні був невеликий ви¬ступ, на якому можна втриматися; наступний приступок знаходився на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні).

Левко підійшов до провалля, глянув униз і залишився задоволеним побаченим. Шанси вижити при падінні з цього місця мізерні.

Затим опустився на коліна і взявся гучно бухикати й відхаркувати,

подібно до людини, що має от-от спорожнити шлунок. Він поняття

не мав, чи його задум спрацює, але не мав часу вигадувати щось

іще. Хай там як, ця ідея здавалась кращою, ніж пробувати вирвати АКМ із-під сплячого вартового.

Кашляв він як міг голосно, і невдовзі перуанець прокинувся.

Рвучко скинувши голову, сонний вартовий першим ділом переконався, чи автомат на місці. Мацнувши п’ятірнею рідний АКМ, охоро-

нець заспокоївся і перевів погляд на Левка. їх розділяло шість метрів.

В затуманених очах зринуло здивування.

—Amigo, que te pasa? Te sientes mal?1

Левко не відповідав і не дивився в його бік. Тільки закашляв сильніше, а у перервах між «приступами» почав стогнати.

Перуанець сів у гамаку, ледь не впустивши на землю автомат,

і підозріло прищурився. Потому встав, зробив кроку перед, зупинив-

ся, недовірливо схилив голову.

—Esta bien?2

Бічним зором українець помітив, що вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміго, давай, зроби ще одну помилку... підійди ближче... »

—Те sientes mal?

Кілька кроків назустріч. Замість здивування в очах затеплилось

співчуття (чи радше якийсь його закостенілий замінник).

У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, що знав іспан-

ською:

—Ayudeme.,.31 .

Ось вартовий уже поряд, починає схилятися і витягує руку, щоб торкнутись хлопця...

В цю мить з боку центральних пірамід долинув нелюдський ве¬реск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, ми¬наючи сходи, прямо по гладенькому схилу піраміди, при цьому вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєд¬нання воронячого каркання і підсиленого гучномовцем ремиган¬ня віслюка.

1 Друже, що з тобою? Тобі зле? (ісп.)

2. Ти в порядку? (ісп.)

3. Допоможіть мені (ісп.).

Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Він уперше з часу про-будження задумався не про те, чому українцю погано, а про те, чому той прийшов сюди, до пальмового гаю.

Щойно він відвернувся Левко підтягнув ноги під себе і розпрямив¬ся, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.

—Прикро, але в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.

—Que?1 — Вартовий ще не розумів, що відбувається, але вже по-тягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштов-хувати українця, а не хапатися за зброю.

Левко по-звірячому вишкірився, набрав у легені побільше повітря і щодуху заревів:

—THIS IS SPARTA-A-Au! — після чого потужним стусаном но¬гою у живіт скинув вартового з тераси.

Перуанець полишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаю¬чи опори. Але опори не було. Він шугонув у прірву. Левко неабияк по-старався: після того, як вартовий промайнув повз пристінну терасу шостого рівня (єдину більш-менш широку на даній ділянці Твердині), шансів зачепитись у бідолахи не було. Вартовий, перекидаючись, по-котився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапеціє-подібний виступ, що випинався з четвертого рівня.

Ґрем, Сатомі і Семен підбігли до Левка.

—Fucking idiot! — Американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?

Левкові груди надимались* як волинка, очі вилазили з орбіт.

—Ти волів з ним погомоніти і спитати, чи не проти він потримати дверцята, поки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючися, промовив він.

—Для чого ти кричав про Спарту? — спитав Семен.

—Не знаю. — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльос¬нути себе. Інакше я не зміг би.

—Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!

Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилась далі від краю прі-рви, нахилились, щоб зазирнути в провалля.

—Бачиш його? — спитав Левко.

1 Що?(іспл. )

—Там дерево, — сказав мулат.

На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, яке українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.

—Де він?

Левко нахилився ще далі, і тієї ж миті по них із Гремом пустили чер¬гу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку і ди- вом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близький до того, що пе¬редував падінню, але він не загинув.

—Дерево! — рявкнув хлопець, падаючи на траву.

Американець моментально розпластався поряд. Сатомі і Семен від-сахнулись подалі від прірви.

—Гілки врятували його!

На щастя, кут був гострий, та й після жорсткого приземлення вар-товий був не в змозі вести прицільний вогонь: 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня і рикошетили, злітаючи прямовисно вгору перед очима хлопців.

Вартовий кричав, кличучи на допомогу, і осатаніло палив з АКМ. Шкода, що на той час на Твердині не було нікого, хто міг йому допо-могти.

Левко і Ґрем відповзли від краю тераси і підвелися.

—У нас вийшло! — Очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — у нас усе вийшло!

—Але... — почав мулат.

Голос у нього був химерний, він проказав лиш одне слово з трьох букв, та прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляло одно-часно троє різнихлюдей, один із яких був давно мертвий, другий зачи-тував свої останні слова перед стратою, та ще й за злочин, який не здійснював, а третій... третьому було жахливо боляче.

—Забий на нього. — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу долітали автоматні постріли — перуанець не здавався, стріляючи по стінах і в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.

Американець перевів погляд на Сатомі.

—Але... — Цього разу голос був такий, наче шкребли пальцем по вогкому склу.

Японка краще відчувала Ґрема. Вона здійняла брови, безгучно за-питуючи: що таке?

Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гу-пання в скронях і міркуючи над тим, чому, незважаючи на те, що у них справді все вийшло, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, ЩО

могло перешкодити їх відльоту, — це повернення Джейсона на «Мі-17 »,,

Росіянин задивився в той бік, звідки міг з’явитись великий гелікоптер.

Небо все ще затягували хмари, але висіли вони високо, і з сімдесяти-

метрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував: «Мі -17» не було.

—Пішли, — поквапив Сьома.

CXLII

19 серпня 2012 року. 14:05 [UTC-5] Паїтіті

—Стійте. — Ґрем закляк, зіщулившись. Вони спинилися за крок від ґанку котеджу Джейсона. Десь вдалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.

—Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тиць¬нув пальцем на лупату кабіну чорного «Колібрі», що вимальовува¬лась за якихось десять метрів від них, — в кабіні цього крихітного красеня.

• Предыдущая
• 115/151
• Следующая