Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 114

• Предыдущая
• 114/151
• Следующая

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обер-татись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових по-розпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

—Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував се¬бе. Ще раз повторив: —Добре. — І глипнув на Семена: —Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

—Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без настам обідало двадцять сім чоловік... Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Мар¬ко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому...

—Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

—Двадцять вісім чоловік.

Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на Мі-17’*. Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти три-

дцять чоловік.

—Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

—Один — це карлик, — згадав Сьома.

—Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

—Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

—Я ж вам казав, — докинув Грем таким голосом, наче Семен

і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов

на обід. — Цим мало скінчитися.

—Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав

у бараку, — «/ Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин»ї — Він нам не зашко-

дить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з авто-

! матом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, про-

те вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти

найближчим часом, і так вистачало.

—Час ‘збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на

увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослиз-

ніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від ^Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву у себе під ногами.

—Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити амери¬канця:

—Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з за- дниці і починай нею думати.

—Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, по-косившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

—Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схо¬жим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмар- к.лі. — Тобі туди краще не соватись.

—Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускал«*!, | що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

—Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, і чувак.

Ґрем не відповів.

СХХХІХ

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримав* І ся, обходячи його стороною.

—Давай швидше, — підганяв українець.

—Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишив¬шись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчува* і ли непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «г», шепелявих «ЇЙ» і і <^1п», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

Знадр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то по-1 силюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блука» і рикав, лякаючись власного відлуння.

—Чувак, я не знав... — почав Сьома, — ...не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро,І

—Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Головне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить. Я

Вони вийшли на галерею, де знаходились покої Амаро, і українець пришвидшив крок. Він не думав ні про що в той момент, збираючись діяти імпульсивно, приймаючи рішення на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — це те ж саме, що відчувати страх.

Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів у кімнату коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе, що перуа-1 нець чекатимеїйого з пістолетом у руці, і не повірив власним очам, за «і стукавши Амаро Кіспе скоцюрбленого й закляклого на підлозі. Спер-І шу хлопець подумав, що карлик все ж пообідав, а потім побачив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.

—Він мертвий? — зазирнувши в кімнату, спитав Семен.

— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.

Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали недоростку ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясоммз’єднали перших два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши нузли, Сьома і Левко заспішили нагору.

Крики в підземеллі припинилися.

СХL

По дорозі хлопці забігли в «нору», щоб захопити з собою найнеобхід- ніше, і неочікувано наштовхнулись на Грема й Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими рота¬ми. Щойно прибігли.

—Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключі?

Ґрем люто зиркнув на українця. Відповіла Сатомі:

—Ні. Ми навіть не заходили в хатину.

—Чому?

—Добрі новини: ми знаємо, хто другий. —Дівчина озирнула хлоп¬ців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід. — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє і підганяючи дівчину. — По¬гані новини: це охоронець.

—Лайно! — Сьома скинув угору затиснуті кулаки.

—Все пропало, — глухо, але водночас із притлумленою полегкі¬стю промовив Ґрем.

—Заспокойтесь. —Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей хлоп? Що він зараз робить?

—Спить у гамаку, підвішеному між пальмам на крайньому захід-ному кінці тераси аж за ангарами. Від вертольота до нього рукою по¬дати. Він прокинеться.

Вартового й епіцентр подій (їдальню, навіси й бараки) розділяла понад сотня метрів, а тому, коли почали проявлятись перші ознаки ін¬токсикації і на терасі здійнявся гармидер, перуанець продовжував спа¬ти. Його не розбудили ні крики, ні постріли.

—Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підібратися.

—Так. У нього автомат.

—Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не переставав роз-питувати хлопець.

—Лежить поряд з ним.

—О’кей. — Левко один за одним робив глибокі вдихи, щоб хоч трохи приборкати тремтіння. — О’кей...

—Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.

Сьома кинув здивований погляд на американця.

—Спробую усунути його, — тихо промовив українець.

—Як?!

—Чекайте тут. Через п’ять хвилин виходьте на терасу.

—А що як... — почала японка, проте Левко її недослухав. Побіг до виходу.

Семен, Сатомі і Грем не послухали його. Вони не просиділи в кім¬наті й півхвилини. Якоїсь миті, не змовляючись, двоє хлопців і дівчи¬на випорснули на коридор і поспішили за товаришем.

CXLI

19 серпня 2012 року. 13:55 [UTС-5]

Паїтіті

Вибравшись на відкритий простір, Левко роззирнувся. Семен мав ра¬цію: потруєні чоловіки помалу заспокоювались. Більшість досі були притомні, повзали, корчачись і бурмочучи, по траві, але ніхто більше не стріляв і, що найголовніше, — на видимій частині тераси хлопець не бачив нікого, хто розпоров би собі черево чи завдав фатального.ка- ліцтва.

Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, накачуючи кров киснем, і рвонув з прискоренням до західного краю тераси. Пробіга- ючи повз велику піраміду, він запримітив на одній з нижніх сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини і розтовкся так, що його доведеться відшкрібати від чорних каменів. Піддеревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розкачу¬вався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану поривчасто водив руками по голові.

• Предыдущая
• 114/151
• Следующая