Выбери любимый жанр

Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 113


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

113

Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товсти¬ми, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надима¬ються й опускаються груди.

Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто си¬дить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.

По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що вели¬кими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсува- ги, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання при-швидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а то¬ді раптово посилюються.

Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря .«-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і яко¬мога рівніше говорить англійською:

—Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що ро¬бити, не зважайте і продовжуйте їсти.

А тоді, нахилившись до Грема, квапливо шепоче:

—Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Грем незграбно до¬помагає росіянину.

Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за сто¬лом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець ро¬сіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригада¬ти, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном X’юз-Коулманом епілептичний нападу когось із команди, розуміє, що нічого подіб¬ного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він,

а не Семен має подбати про хворого. I Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?

Грем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухаєть- ся їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутять¬ся ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче не¬рівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небез¬печної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дри- гається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це на¬віть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається тем¬на пляма.

Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Мар¬ко вилуплює їх і... починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.

Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись пе-рекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим Кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допус¬тити італійця до ножів, а Грем, широко вирячивши очі, мовчки спо¬стерігає.

—Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом... замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бругмансії і Господу Богу, завдячуючи Чи¬їй мудрості’маємо таких чудових представників рослинного царства.

Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, по-чинають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підно¬сів, удари,стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться Так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і са-хається, відстрибує вбік.

—Що там, люба? — придуркувато питає Грем.

Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: амери-канець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Грем не иірив, щодо такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сато¬мі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо трясеться.

СХХХVІІІ

-Ти ж казав, воно їх вирубить... — пробелькотів Левко.

Семен, Грем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на ло¬ба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спи¬ною, біля громадини генератора «ЛСВ», троє робітників-мачігуенга (навісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну на мету-їдальні і, все ще дико волаючи, відби-вався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, за-дихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, нена¬че збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідола¬ха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піра¬міди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне ті¬ло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.

—Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намага¬ючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

—Що... там... сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагмен¬ти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила

пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

—Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

—Вона подіяла, але вони не відключились. Сьома, вони НЕ від- \ ключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «по-1 гасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів... той, що допомагав при- ] нести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу, Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у від- ключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — І) галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав ме-ч не. Він... — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

—Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха за-] валився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від вики¬нутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати... або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

113
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело